Ветерани, волонтери, колишні бізнесмени, люди різних професій – всі вони були змушені об’єднати зусилля, щоб протистояти російській військовій агресії і вивести Україну на шлях реформ. У прифронтовій Дніпропетровської області в 2015 році склалася унікальна ситуація.
Керівником обласної адміністрації був призначений Валентин Резніченко, який раніше не був чиновником. У наступні чотири роки його команда стала кращою в країні з залучення інвестицій, будівництва та ремонту доріг, шкіл і лікарень. А ще в Дніпрі створили перший в країні Центр допомоги ветеранам АТО.
Про роботу обладміністрації в ті роки колишній радник голови ОДА Юрій Голик написав книгу Безкінечність не для слабаків. У ній описуються всі проекти, а їх більше 2 тис., реалізовані в 2015-2019 роках у Дніпропетровській області.
Про один з них в інтерв’ю Інформатору розповів інший радник голови ОДА Іван Начовний, якому довелося з нуля створювати систему допомоги ветеранам війни за незалежність.
Статус УБД і бюрократичне пекло
З квітня 2014 року я служив у 93 бригаді командиром танкового взводу, заступником командира танкової роти з роботи з особовим складом. 26 березня 2015 року демобілізувався і зіткнувся з проблемою: ми з товаришами зі служби ніяк не могли отримати свідоцтво учасника бойових дій (УБД).
Я вів блог про військове життя на сайті, де і написав про це. Цей текст опублікував Юрій Бутусов на Цензорі, його прочитав міністр оборони Полторак, дуже обурився й запросив на бесіду мене і командування частини.
– Приходимо. Ми стоїмо, Полторак сидить. І запитує: кого мені треба звільнити за безлад? Я відповідаю: справа не в конкретних людях, а в невідбудованій системі. Сиділи там в кабінеті відомий волонтер Бірюков, колишній міністр оборони Кузьмук. Міністр при них доручив усі справи щодо 93 бригади розглянути протягом тижня.
Волонтери, які допомагали нашій бригаді, привезли до Міноборони цілий бус коробок з документами – 1 230 справ! До цього вони безуспішно крутилися чиновницькими кабінетами багато місяців. Мені довелося організувати випуск цих посвідчень. З управлінням кадрами міністерства, з демобілізованими офіцерами бригади, за активної допомоги їхніх дружин, ми все зробили вчасно!
Історія набула розголосу. І мене запросили в Дніпропетровську облдержадміністрацію, яку тільки-но очолив Валентин Резніченко. Вони тоді збирали навколо себе активних людей.
Гаряче літо 2015
В облдержадміністрації я познайомився з Андрієм Курляком і Юрієм Голиком, який займався в облдержадміністрації стратегічними питаннями. Було зрозуміло, що дембелі повертаються до мирного життя. У них проблеми.
Ними треба займатися. А ось як займатися – ніхто не знав. Особливістю команди Резніченка було вміння дивитися у майбутнє і починати вирішувати питання ще до того, як вони стали наявною проблемою. Я цікавлюся стратегічним мисленням, люблю робити прогнози і бачити ключові точки. І в цьому ми співпали.
У травні 2015 року після тижневих консультацій і мозкових штурмів виникла ідея створити Центр допомоги воїнам АТО. А оскільки я в тонкощах держслужби “ні бум-бум”, допомагати мені в цьому почала Наталя Шуліка.
У нас вийшло гарне співробітництво: вона вміє розмовляти з чиновниками, а я – з дембелями, які прийшли з війни. Зібрали з усього будинку меблі, забрали з кабінету Резніченка телевізор, на якому крутили ролики на вході до центру, прикрасили стіни яскравими плакатами і почали роботу.
– Ми створили громадську організацію воїнів АТО, члени якої почали активно допомагати роботі центру. Ми за літо об’їздили всі райони Дніпропетровської області.
Зустрічалися з головами райдержадміністрацій, з представниками соціальних служб, з ветеранами, з переселенцями, щоб з перших рук з’ясувати проблематику. За це літо ми зібрали команду і точно зрозуміли, чим треба займатися і як це робити.
Що таке Центр допомоги воїнам АТО
Перше, що ми робили: знижували градус напруженості. Людей, які повернулися з війни, відрізняє загострене почуття справедливості та високий рівень агресії. На війні зрозуміло, де добро, зло, друзі, а де вороги. Крім того, є звичка виконувати накази і вирішувати конкретні чіткі завдання.
Повернувшись на мирну територію, людина потрапляла у ситуацію невизначеності. Коли не було поруч ні відвертих ворогів, ні вірних друзів. Коли доводилося зустрічатися з незрозумілою бюрократичною системою, шукати роботу. Це часто провокувало агресію, яка виливалася передусім на членів сім’ї або випадкових перехожих.
Ми такі ж самі, з цього ж середовища. Ми з волонтерами центру спочатку уважно вивчили закон про гарантії соціального захисту ветеранів війни, а потім пройшли всі бюрократичні процедури, які передбачені для ветеранів АТО, щоб отримати все, що було нам обіцяно. Випробувавши це все на собі, ми, з одного боку, змогли давати чіткі рекомендації, як потрібно чинити.
А з іншого – завдяки впливу ОДА оптимізувати деякі процеси. Зіткнувшись зі стіною, як у питанні з отриманням землі, ми знайшли людину, яка відмінно розбиралася в ситуації і була готова взяти на себе цю роботу.
– Враховуючи те, що всі ці роки бійці добробатів не отримували УБД, ми оформляли їм показання свідків, з якими вони йшли до судів і відстоювали свій законний статус. Велика і важка робота була з родинами загиблих.
Ми домоглися того, щоб усі родини загиблих та інваліди I і II груп отримали квартири, повністю закривали їхні потреби щодо земельних ділянок. Крім того, ми створили систему районних центрів допомоги бійцям АТО. І якщо десь виникала проблема, звідти її негайно передавали на рівень області та оперативно вирішували.
Налагодивши автоматичне вирішення найсерйозніших проблем ветеранів, ми зосередилися на соціалізації тих, хто повернувся з АТО, і на створенні в суспільстві позитивного образу захисника, справжнього патріотичного виховання, а не тієї профанації, яку іноді під цим розуміють.
В рамках цієї концепції ми створили Музей АТО, встановили найбільший український прапор у Дніпрі, створили Алею пам’яті біля облдержадміністрації, провели кілька фестивалів Пісні, народжені в АТО, запустили масштабний фотопроект Заради них і багато іншого.
Музей АТО
У 2014 році майже в кожній школі Дніпропетровської області з’явилися куточки, присвячені АТО. Волонтери та ветерани допомагали збирати їхні експозиції. І виникла ідея, що нам необхідно створити велику експозицію, присвячену цим подіям.
Я хотів зробити це в приміщенні Музею Комсомольської слави. А поруч розгорнути виставку військової техніки. Привезти з зони АТО не просто тубус, а підбитий танк, наприклад.
Далі постало питання, хто буде цим займатися? Я ж не музейник! Я можу тільки експонати зі сходу привезти! І тут я згадав про свого товариша зі служби, історика Олега Репана, який на той час теж вже вийшов на дембель. У Facebook ми здружилися з Юрою Фанигіним, який проводив екскурсії Дніпром.
І ось співпраця дембеля, цивільного волонтера, досвідченого музейника Капустіної за підтримки чиновників з облдержадміністраціі, таланту Юрія Голика, який знайшов фінансування проекту, дозволила зробити музей таким, яким ми бачимо його зараз.
Пісні, народжені в АТО
Ідея концертів почалася з пісні Сльози серця Івана Стратієнка. Наталя Шуліка вирішила, що вона може стати основою для концерту. Розробляючи концепцію цього фестивалю, дуже хотіли, щоб він не перетворився на аналог фестивалю Афганський вітер.
Я познайомив Наталю з творчістю мого товариша зі служби Володимира Щипака (Пожежник). Він звичайні пісні перекладав на гумористичний лад і дуже цим нас веселив. Я показав його старий ролик з Youtube, залитий ще у 2014 році.
Ми вирішили такими піснями розбавити мінорні композиції на військову тему, щоб вийшов концерт, на якому люди не будуть ридати вголос. Моя роль полягала в тому, щоб безпосередньо запрошувати до проекту виконавців.
– Але кожною справою повинен займатися професіонал. Тільки так вона буде успішною. Юрій Голик познайомив нас з такою людиною – Володимиром Кочубеєвим. Цей луганчанин витягнув на собі весь фестиваль. Техніка, сцена, поселення, вся ця колосальна робота була на ньому.
Перший фестиваль проходив на меценатські гроші (левову частку в нього вклали Валентин Резніченко та Юрій Голик, які завжди першими підтримували більшість наших ініціатив). А другий і третій – за гроші обласного бюджету, за допомогою тендера ProZorro.
Заради них
Цей проект повинен показати учасників АТО як звичайних людей. Це не атланти, не герої. Це люди, які ходять на роботу, виховують дітей, піклуються про батьків. Цей проект повинен показати, заради чого наші герої пішли воювати.
Це фотопроект, в якому ми робили фотографії ветеранів з дітьми, з коханими, з батьками. Були серії Ветеран на роботі, Ветеран у спорті. Також ми робили фотографії родин, один з членів яких загинув в АТО.
Робили ми фотосесію з ветеранами двох воєн: Другої світової і нинішньої. Цікаво було послухати, як спілкувалися бійці різних поколінь. Як виявилося, у них спільні цінності.
Ми щороку випускаємо альманах, в якому показуємо історії 10-15 бійців з Дніпропетровської області. Цього року цей проект виграв конкурс громадських організацій і отримав фінансування обласної ради. Він пішов у регіони. Ми випустили альманах бійців Дніпропетровського району.
10 фотоісторій бійців з цього району. Альманах віддали до садків, шкіл, бібліотек району, щоб люди бачили своїх земляків, які встали на захист України. Навіщо їм дивитися на Начовного, якщо у них є свої ветерани?
Ми б хотіли зробити такі історії про всі райони Дніпропетровщини. Більш того, зараз ми беремо участь у конкурсі Міністерства ветеранів. Якщо переможемо, проект стане всеукраїнським. Таким чином ми зможемо створити свій набір фотопродукції, яку можна буде використовувати в різних ситуаціях.
День пам’яті 8 травня – фото ветеранів двох воєн. 1 червня – ветерани з дітьми. При цьому кожен район зможе отримати якісні фотографії саме своїх захисників. На бордах у соціальній рекламі вони будуть справляти куди більше враження, ніж абстрактні плакати з квіточками або безкоштовними фотографіями з інтернету.
Таким чином ми створюємо позитивний образ ветерана: не аватара і не вбивці, а звичайної людини, яка витратила частину свого життя на захист батьківщини. Саме це і є патріотичним вихованням: потрібно дати можливість дитині пишатися своїм батьком або матір’ю.
Дніпропетровська область як більмо на очах чиновників
Як команда Резніченка була білою вороною серед усіх облдержадміністрацій, так і наш Центр допомоги бійцям АТО став більмом на очах чиновників з усієї України. До нас приїжджали високі гості з Києва, бачили, що у нас це все працює. Восени 2015 року вийшов указ президента Петра Порошенка, який зобов’язував чиновників створювати такі центри всією Україною.
– Ми спілкувалися з колегами з інших регіонів і можемо сказати, що краще нас організувати цю роботу не вийшло ні у кого. У нас склалася унікальна ситуація, яку ніде більше не змогли повторити.
У нас були всі три складові успіху: бажання влади (в особі Валентина Резніченка та його радників Юрія Голика, Андрія Курляка) ефективно вирішувати проблеми ветеранів; самі ветерани, готові допомагати один одному; і волонтери, цивільні люди і нечиновники, готові бути об’єднувальною ланкою між ветеранами, владою і суспільством.
Ми, ветерани, зі своєю військовою виправкою, бачимо одну сторону ситуації, іноді з недовірою ставимося до цивільних і чиновників. І дуже важливо, щоб були люди, готові нам допомагати. У Дніпропетровській області вони були. В інших областях якась ланка випадала.
У Києві не вистачало підтримки влади, готової цим займатися. Коли розуміння прийшло до чиновників, вони не змогли налагодити контакт з ветеранами. Коли змогли це – виявилося, що кожен столичний волонтер бачить себе винятково генералом і не інакше.
Як оцінити результат?
Наскільки ефективною була ця система, нехай кожен вирішує сам. Але, на мій погляд, те, що в Дніпропетровській області не було акцій протесту АТОвців, не було гнівних листів, скарг у різні структури, постів у соціальних мережах або розслідувань у ЗМІ, не було велелюдних натовпів і мільйонів дзвінків до Центру допомоги, каже про його ефективність.
Читайте: В Україні з нуля будують чотирисмугову трасу з Дніпра до Решетилівки – Голик
Своє завдання я бачив у тому, щоб жоден учасник бойових дій в Дніпропетровській області не був забутий. Щоб він міг звернутися або до державних органів, або до районного Центру допомоги, або до таких самих, як він учасників АТО, членів громадської організації. У кожному районі у нас з’явилися активні дембелі, які були готові виділяти свій особистий час і витрачати його на допомогу іншим хлопцям.
– Дуже приємно, що 99% членів цих громадських організацій не пішли у політику. Ми розуміємо, що у кожного з нас можуть бути свої політичні вподобання, але вони ніяк не повинні позначатися на цій роботі. Центри допомоги АТО – поза партійними брендами. Це вберегло нас від внутрішніх конфліктів, які мали місце в інших областях.
У Дніпропетровській області за ці роки не було жодного масового виступу ветеранів. В інших областях ми бачили і пікети облдержадміністрацій, і землю, яку ветерани висипали на столи чиновників. Ми лише кілька разів тихо занесли вінки до Держгеокадастру. І все налагодилося.
Виділивши найважливіші точки напруження, ми змогли так налагодити процеси, що вони перейшли до автоматизму. При цьому не тільки в Дніпропетровській області, а у всій Україні. Ми нічого воєнного не зробили: просто прочитали закон і показали, як його треба реалізовувати.
Нагадаємо, за чотири роки на чолі Дніпропетровської ОДА Валентин Резніченко реалізував понад 2 тис. соціальних, інфраструктурних, екологічних, освітніх та енергозберігаючих проектів.