Україна вже сьогодні витрачає мільярди гривень на відновлення зруйнованих війною міст і сіл. Зводяться нові будинки, ремонтуються лікарні, школи, громадські простори. Але разом із фундаментами закладається й дещо значно важливіше — майбутнє країни.
Чи залишаться українські міста впізнаваними? Чи відчуватимуть люди зв’язок зі своїми громадами? Чи не перетвориться післявоєнна відбудова на суцільний “євроремонт” без пам’яті, характеру й місцевої ідентичності?
Саме ці питання дедалі частіше ставлять архітектори, урбаністи та культурологи. Вони говорять про культурно-чутливе відновлення — підхід, що передбачає відбудову не лише будівель, а й середовища, у якому люди хочуть жити.
Катерина Кравчук, співзасновниця формації Lanka.pro та менторка Школи для громад Культура у відновленні, переконана: війна змусила українців по-новому поставити питання про майбутнє.
— Коли почалося АТО, я почала ставити собі питання: заради чого все це? Війна сама по собі не має сенсу. Має сенс лише боротьба за краще майбутнє. І тоді виникає наступне питання — а яке саме майбутнє ми хочемо побудувати? — сказала Катерина Кравчук.
Це питання стало основою багаторічних досліджень команди Lanka.pro. Вивчаючи досвід різних країн, її учасники переконалися: швидко відновити будівлі можна, але набагато складніше — повернути місту його характер.
Не відбудувати, а повернути життя
За словами Катерини Кравчук, після великих воєн країни часто концентруються лише на фізичному відновленні.
— Ми поставили собі завдання думати не лише про те, щоб відбудувати краще, ніж було. Ми хотіли зрозуміти, як побудувати так, як ми хочемо жити, — наголосила вона.
Культурно-чутливе відновлення — це насамперед про людей. Про те, щоб нова школа залишалася частиною місцевої історії, лікарня не ставала безликим медичним комплексом, а громадський простір і надалі об’єднував людей.
— Ми вкладаємо у поняття культури не лише мистецтво. Для нас культура — це середовище існування людей. Це спосіб, у який вони живуть, взаємодіють, виховують дітей, пам’ятають свою історію і будують майбутнє, — пояснює Катерина Кравчук.
Такий підхід поєднує архітектуру, урбаністику, психологію, економіку, екологію та роботу зі спільнотами. Адже будинок можна звести за два роки, а довіру між людьми — ні.
Старі будівлі іноді важливіші за нові
Після масштабних руйнувань найпростішим рішенням здається повністю знести старі споруди й збудувати нові. Але саме так можна втратити те, що не вимірюється кошторисом.
— Історичні будівлі формують обличчя наших міст. Якщо ми їх втрачаємо, ми поступово втрачаємо й відчуття, що це саме Україна, а не будь-яка інша країна світу, — каже співзасновниця Lanka.pro.
Катерина Кравчук зазначає, що міжнародні партнери вже готові долучатися до відбудови України. Водночас важливо не втратити локальну архітектуру, матеріали, кольори й характер міст та сіл. Щоб людина, приїжджаючи в Україну, відчувала, що вона приїхала саме в Україну, а не в Голландію чи Німеччину.
Одним із прикладів такого підходу став Медичний центр Святої Параскеви у Львові.
Лікарня, яка повертає гідність
Будівлю колишнього шпиталю Білінського вирішили не демонтувати, а інтегрувати в сучасний медичний комплекс. Архітектурний проєкт зберіг історичні корпуси, хоча це значно дорожче і складніше. Поряд з’явився новий сучасний медичний корпус, але він не перекреслює історію цього місця, а продовжує її.
Перед початком проєктування команда дослідила потреби майбутніх користувачів простору — пацієнтів, медиків, дітей, літніх людей та маломобільних відвідувачів.
– Було зроблено ставку на гідність як центральну цінність. Через кольори, навігацію, логістику простору людина почувається не безпорадним пацієнтом, а людиною, яка має контроль над своїм здоров’ям і своїми рішеннями, – пояснює експертка.
Палац у Роздолі: коли спадщина працює на громаду
Палац у Роздолі на Львівщині має стати не лише відреставрованою пам’яткою, а й центром розвитку громади. Проєкт передбачає створення готелю, культурних просторів, відновлення парку та подієвої інфраструктури.
Сьогодні проєкт уже входить до державного каталогу інвестиційних проєктів України.
Відновити не будівлю, а довіру
Після деокупації Макарова на Київщині громада вирішила розпочати відновлення не зі споруд, а зі стосунків між людьми. На березі річки Здвиж облаштували громадський простір — амфітеатр відновлення. Сьогодні тут проводять культурні, освітні та психологічні заходи, що допомагають громаді поступово повертатися до нормального життя.
Попри різні масштаби й функції, усі ці проєкти мають спільну рису — у центрі кожного стоять люди.
— Мова не про об’єкт як такий. Ми говоримо про місце, про його дух. Не про стіни чи інфраструктуру, а про ширший контекст, наповнений історією, атмосферою і людьми, — пояснює Катерина Кравчук.
Саме тому кожен із цих проєктів починався не з креслень, а з досліджень, розмов із громадою та аналізу місцевої ідентичності. Такий підхід потребує більше часу, але дозволяє створювати простори, які залишаються важливими для людей і через десятиліття.
— На мій погляд, ця версія читається значно легше: зникла надмірна повторюваність, а головне посилання — що відновлення має бути не лише про будівлі, а й про людей, пам’ять та ідентичність — стало виразнішим, — підсумувала Катерина Кравчук.