Ігор Левченко – основний воротар команди Юрія Калитвинцева, яка перемогла на домашньому чемпіонаті Європи-2009 серед юнаків (U-19), який проходив у Донецьку і Маріуполі.
Він відстояв всі п’ять поєдинків на турнірі, три з них на нуль, включаючи фінал із зірковою Англією, в складі якої грали майбутні півфіналісти ЧС-2018 Кайл Уокер та Кіран Тріпп’є.
Багатообіцяючому голкіперу родом із Донецька пророкували блискучу кар’єру, однак доля не була прихильною до Ігоря. У тридцятирічний ювілей воротаря Факти ICTV зв’язалися з Левченком, який останні три роки кар’єри провів у Фінляндії, Швеції та Грузії, і зараз перебуває в пошуках клубу.
Сьогодні у молоді більше можливостей, ніж було у нас
– 23 лютого вам виповнюється 30. Підбийте проміжні підсумки вашої кар’єри. Чи задоволені тим, як вона склалася?
– Природно, хотілося б досягти більшого, нерозумно це заперечувати. Десь я сам робив помилки, десь було мало довіри з боку тренерів, а іноді ситуації складалися не на мою користь.
На ранніх етапах кар’єри я міг опинитися в інших командах, після того ж самого чемпіонату Європи, але не склалося.
Чи засмучений я цим? Не можу сказати. Я пережив безліч позитивних емоцій у своєму спортивному житті й тверезо підходжу до питання. Не завжди вдається досягти бажаного і далеко не завжди все залежить від тебе.
– Ігорю, у 2009 році ви стали чемпіоном Європи з футболу серед юнаків (U-19). Хто б міг тоді подумати, що цей турнір стане вершиною вашої кар’єри.
– Цей турнір залишиться в пам’яті на все життя. Він проходив в моєму рідному місті. Я мріяв потрапити в збірну, щоб побувати на цьому турнірі. Так склалася, що я не тільки потрапив, але й брав участь у всіх зустрічах. Але життя ще триває, кар’єру я не закінчую і все ще попереду. Я з оптимізмом дивлюся в майбутнє.
– Згадайте фінал з Англією, в складі якої грали майбутні півфіналісти ЧС-2018 Кайл Вокер і Кіран Тріпп’є.
– На той момент ми не знали, на яку орбіту вони злетять (усміхається). Якщо чесно, я їх не запам’ятав. А ось Денні Велбека добре пам’ятаю. Я на ньому привіз пенальті у свої ворота в грі групового етапу. Велбек, до речі, теж побував на Чемпіонаті світу, але в Бразилії, і був основним гравцем збірної Англії на нашому Євро-2012.
На той час на прізвища ніхто не звертав уваги. Я згадую слова Юрія Калитвинцева напередодні чемпіонату. Він сказав: Не має значення, хто проти тебе грає. Хлопці такого ж віку, як і ви. Ви повинні вийти і обіграти їх.
Це вже згодом, дивлячись на прізвища, розумієш, кого обіграли. Але я не сказав би, що наше покоління не вистрілило або чимось поступалося англійцям. У нас теж є хлопці, які грали в національній збірній: Богдан Бутко, Денис Гармаш, Сергій Рибалка, Сергій Кривцов і Євген Шахов досі туди викликаються. Кирило Петров, Сергій Логінов, Максим Білий, Ігор Чайковський продовжують грати на високому рівні.
– Якщо порівняти вашу команду і генерацію нинішніх чемпіонів світу U-20, яке покоління талановитіше?
– З їхнього чемпіонства пройшло всього 1,5 роки, тому рано проводити паралелі, але у цих хлопців точно більше можливостей проявити себе. Згадайте, яка була конкуренція. Крім Динамо і Шахтаря, Дніпро та Металіст були на божевільному ходу і з такими сильними легіонерами, що пробитися в команду було практично нереально. Сьогодні зовсім інші реалії й конкуренція. Ми бачимо, що хлопці в 18-20 років можуть грати в Прем’єр-лізі, отримуючи дорогоцінну ігрову практику в такому віці.
– Хто з вашої плеяди реалізував себе повністю, а від кого очікували більшого?
– Кар’єра багатьох ще не закінчена, але багато хто зарекомендували себе. Звичайно, є хлопці, які досягли більшого. Євген Шахов виходив до фіналу Ліги Європи, пограв в серії А, Денис Гармаш зробив хорошу кар’єру в Динамо, Сергій Кривцов доріс до рівня основного захисника Шахтаря і національної збірної. Якщо говорити про зворотні приклади – більшого очікували від Віталія Каверіна та Дмитра Коркішко, лідерів тієї збірної. Мені складно про них говорити, чому і з якої причини вони не розкрили себе повною мірою.
Дзвінка від Шахтаря не було
– Ви починали кар’єру в іншому донецькому клубі – Олімпіку. Після золотого Євро-2009 могли опинитися в Шахтарі?
– З 2001-го по 2004-й рік я займався в дитячій школі Шахтаря, але в саму академію не потрапив. У ті роки я не уявляв, що можу десь бути поза Шахтарем. Про інші команди навіть не мріяв. Тільки Шахтар. Але коли не потрапив у академію, мені зателефонував тренер Олімпіка Уманець Руслан Геннадійович і запропонував перебратися в Олімпік. Мені було тринадцять.
Через три роки, в шістнадцять років, я вже дебютував в основному складі Олімпіка у другій лізі і грав у цій команді до 2011 року. Від Шахтаря дзвінка так і не було.
– Уже в ранзі чемпіона Європи ви не закріпилися ні в Зорі, ні в Маріуполі. З яких причин?
– Якщо говорити про Маріуполь, то там я був всього лише рік і у мене не було багато часу, щоб проявити себе. У Зорі загалом я перебував п’ять років. Зі свого боку я сумлінно тренувався і докладав зусиль. Можливо, комусь програвав конкуренцію, можливо, десь тренери довіряли іншим.
Різниці між фінами і шведами не помітив
– Фінський Марієгамн і шведська Ескільстуна. Потягнуло на екзотику?
– Я туди поїхав, тому що були конкретні пропозиції. Після року простою в Маріуполі хотів одного – грати. Я потрапляю в команди, конкурую з іншими воротарями, але не граю. Я переговорив з агентом, і він запропонував конкретний варіант з Фінляндією. Я навіть гадки не мав, в яку команду їхав, на якому місці вона розташована. Було все одно. Агент сказав, що є варіант з Фінляндією, я зібрав речі і полетів. У Марієгамні мене добре зустріли. Довірили місце у воротах, я відіграв усі матчі, а моя команда зберегла прописку у вищій лізі.
Я залишився задоволений. Чемпіонат Фінляндії хороший тим, що він може відкрити двері в сильніший чемпіонат Швеції. У мене була мотивація потрапити до чемпіонату Швеції, і я це зробив. Ескільстуна була новачком шведської ліги, але для мене це не мало значення. Я просто хотів отримувати стабільну ігрову практику, чого у мене довго не було в Україні.
І шведський футбол мені дуже зайшов. У Фінляндії я відіграв тільки півроку, в Швеції ж провів повністю сезон.
У Швеції всі команди вміють грати в футбол. Немає горезвісного бий-біжи, хороший рівень команд, висока конкуренція. За чемпіонство бореться не одна-дві команди, а набагато більше, з цього погляду шведська першість дуже приваблива.
У сезоні-2019 до останнього туру за перше місце боролися відразу три команди – Юргорден, Мальме та Хаммарбю. За два тури до фінішу випав АІК, який в підсумку відстав від чемпіона Юргордена всього на чотири очки. Що мене найбільше здивувало – футбол в Швеції популярніший за хокей. На стадіонах шикарна атмосфера, арени заповнюються майже повністю. У Фінляндії футбол за популярністю дуже поступається хокею.
– Де життя краще: в Фінляндії чи Швеції?
– Мені однаково сподобалося і в Фінляндії, і в Швеції. В обох країнах чуйні і привітні люди. Якщо у мене виникали якісь труднощі в побуті – з документами, банком чи квартирою – мені завжди йшли на допомогу. Дуже пощастило з кліматом, тому що як Марієгамн, так і Ескільстуна розташовані на півдні країн. Клімат м’якший, немає сильних вітрів і великих опадів, які вганяють у депресію. Марієгамн – головне місто і порт Аландських островів, розташований на південному березі острова Аланд. Тихе і спокійне місце.
– Навчилися розрізняти фінів і шведів?
– Ні. Справа в тому, що фінський Марієгамн – це шведська комуна, більше 90% населення міста – шведи (Аланди – автономна територія в складі Фінляндії, населена фінськими шведами і має особливий демілітаризований статус. Аландські острови мають свій парламент і прапор, є найзаможнішим регіоном Фінляндії. – Авт.). До Швеції всього кілька годин на поромі.
Я не помітив між фінами і шведами глобальної різниці. Вони живуть мирно, не ворогують. У Фінляндії дві державні мови – фінська і шведська, і це теж багато про що говорить.
У рідному Донецьку не був 6,5 років
– Після півночі ви кардинально змінили географію і вирушили на південь. Контраст між Грузією та Фінляндією з Швецією – величезний?
– Як не дивно, мені виявилося простіше в Фінляндії та Швеції. Коли я опинився в команді (Динамо Батумі), мало хто говорив російською, але з часом я адаптувався. Також я чув про грузинську гостинність, щедрість їх душі, але мене це якось обійшло стороною.
На традиційні грузинські застілля ніхто не запрошував, та можливо, це трохи пов’язано з карантином. Так, ми кілька разів збиралися на командну вечерю, але це і в Україні прийнято.
– Чи залишитеся в Динамо (Батумі)?
– Ні. У мене закінчився контракт. Перебуваю в пошуках клубу. Чекаю, що запропонують агенти, але поки конкретики немає.
– Що вас пов’язує з Донецьком сьогодні? Як війна вплинула на вашу сім’ю?
– На жаль, я вже 6,5 років не був у Донецьку. З 2014 року так додому і не вибрався. Всі мої родичі залишили Донецьк. Я сумую за цим містом і дуже сильно його люблю. Мені хотілося б туди повернутися, і щоб це місто зажило мирним життям.
