Люди, які створюють новини: Марія Малєвська про роботу воєнного кореспондента

Напередодні Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку, який відзначається 16 листопада, редакції телемарафону Єдині новини оголосили про запуск спільного спецпроєкту Люди, які створюють новини.

Ініціатива покликана розкрити залаштунки цілодобового мовлення та познайомити українців із тими, хто тримає інформаційний щит країни в умовах повномасштабної війни: журналістами, операторами, редакторами, ведучими, режисерами, продюсерами та технічними фахівцями.

Інтервʼю Марії Малєвської, воєнної кореспондентки Вікна-новини — читайте на Фактах ICTV.

Бути свідком історії

— Ви працюєте на Вікнах із 2008 року, а війну висвітлюєте ще з 2014-го. Як за цей час змінилося ваше розуміння професії журналіста? Чи став іншим сенс роботи після початку повномасштабного вторгнення?

— Як і більшість українців, я не розуміла серйозності того, що відбувається. Навіть працюючи на фронті. Навіть вранці 24 лютого, коли ми, відзнявши перші пошкоджені російськими обстрілами житлові будинки Харкова, поїхали в бік КПВВ Гоптівка на кордоні з РФ — подивитися, а що там. Тут я бʼюся головою об стіл від власної тупості, але розповідаю це для розуміння, наскільки я не усвідомлювала серйозності, навіть коли вже почалося повномасштабне вторгнення. Годі й говорити про роки з 2014-го до 2022-го. 

Удень 24 лютого ми вмикалися в прямий етер з кільцевої Харкова на Північній Салтівці: приїхавши до цих великих літер Харків, ми побачили там підбиту російську МТЛБ і поряд із нею – 4 тіла росіян. Одне з них було жіноче. Поруч були розкидані російські сухпаї, документи, воєнники. Я поговорила з нацгвардійцями, які були поруч, і вже за кілька хвилин показувала це на всю країну, без зрозумілого наперед тексту — я просто коментувала все,  що бачила. Я подивилася на дорогу, це виїзд з Харкова, і побачила розстріляну Ниву, поряд лежало тіло чоловіка, стояла жінка — люди намагалися виїхати з міста.

Після цього включення мені подзвонила редакторка, яка в цей момент була в ефірній, вона плакала. Сказала, що усвідомила, що відбувається, лише після нашого включення. Після цих її слів, здається, усвідомила і я: це була російська техніка з окупантами, які вже заходили в Харків, але їх вдалося зупинити. У цей момент все, що я знімала на фронті у попередні роки, наче гупнуло і перевернулося в мені.

Я зрозуміла, що всі зняті нами кадри, зокрема зйомки розведень військ, наприклад, — це документування злочину проти мільйонів людей. Найстрашнішого злочину. Який росіяни намагатимуться приховати — як вони вже за кілька днів робитимуть у моєму рідному Маріуполі: перебиваючи вишки мобільного звʼязку, оголошуючи полювання на Мстислава Чернова та його команду, а потім розповідаючи, що на кадрах породіль Чернова та Малолєтки — акторки.

Наша місія, усвідомила я тоді, — не дати росіянам приховати жоден з епізодів цього величезного злочину. Не дати їм ошукати весь світ і сказати, що жертва сама винна. Що, в принципі, як ми бачимо зараз, наприкінці 2026 року, і відбувається. 

— Ви родом із Маріуполя, багато років живете й працюєте в Харкові. Війна торкнулася не лише ваших героїв, а й особисто вас. Чи бувають моменти, коли особливо складно бути журналісткою і розповідати історію, яка водночас є частиною вашого власного життя? Чи навпаки, така призма і робить ваші матеріали особливими?

— Найважче емоційно за всі роки моєї роботи мені було працювати у березні 2022-го. Звʼязку з батьками не було, я кожної вільної хвилини між виїздами на обстріли Харкова читала і дивилася маріупольські локальні пабліки, групи — все, що могла знайти, була на звʼязку з кількома вояками, які згодом потраплять в полон. До того один із них встиг відправити мені перші кадри розбомбленого драмтеатру.

Всю інформацію, що я знаходила, я писала нам на етер. Закінчувала писати відзняті у Харкові репортажі, сідала за тексти про Маріуполь. Мені було важливо, щоби інформація про моє місто була в новинах. Я все одно не вилазила з тих пабліків і шукала хоч якусь інформацію про своїх.

Бачила там короткі відео або фото місць дитинства — наприклад, 5-поверхівки, в якій була моя музична школа, а поруч — продуктовий, куди, я знаю, постійно ходила моя мама. Я бачила їх почорнілими, вигорілими, втирала сльози, писала чергове смс мамі (раптом якось пробʼється звʼязок?) і відправляла це відео на ефір, оновивши текст тим, що черговий зелений коридор сьогодні знову не відбувся.

Кожному українському журналісту і журналістці сьогодні доводиться писати й знімати, втираючи сльози: принцип бути стороннім спостерігачем працює погано, бо ми, як і всі українці, втрачаємо дім, чекаємо на своїх із полону, ховаємо друзів, прибираємо сміття після обстрілів.

— За роки роботи ви зустріли сотні людей і стали свідком багатьох історичних подій. Чи є репортаж або зустріч із героєм, які назавжди залишилися з вами? Можливо, історія, після якої ви особливо гостро відчули, навіщо робите цю роботу?

— Коли ми записали інтервʼю із героєм першої у світі повітряної евакуації пораненого з поля бою, я подумала: Все, тепер можна і на пенсію. Ну, або в декрет. Жартую, але не думаю, що за багато років роботи й тисячі інтервʼю є чула щось більш драматичне, більш героїчне, щось, що більш влучно описувало б слово “братерство”, слово “жах”, слово “сила”.

Те, що залишається за кадром

— Глядач бачить готовий двохвилинний сюжет або пряме ввімкнення з місця події. А який насправді вигляд має робота воєнної кореспондентки? Що має відбутися від моменту, коли ви дізнаєтеся про подію, до появи матеріалу в ефірі?  

— Велика частина роботи на фронті — це робота до, підготовча. Запити, погодження, розробка тем, домовитися, передомовитися, мати контакт та добрі стосунки з підрозділами, щоби йшлося про довіру. І велика частина роботи — після. Погодження-перепогодження, щоб не засвітити зайвого, але і відстояти інколи публікацію, наприклад, факту, скільки днів боєць пробув на позиціях. Адже командирам часто не хочеться, щоб ця інформація була оприлюднена. Армія — зріз суспільства, там є різні люди. З совєцькою закалкою і ні, з сучасним підходом і з байдужістю. Як і в будь-якій професії.

Зараз наша робота ускладнена ще й розвитком технологій і розширенням кілзони: щоб зняти якісний 3-хвилинний репортаж із фронту, ми здебільшого маємо витратити добу і більше. Заїзди й виїзди на позиції зараз — найскладніше. 

— Що у вашій щоденній роботі залишається абсолютно невидимим для глядачів? Які труднощі або рішення, що здаються непомітними, насправді потребують найбільше зусиль?

— Я б сказала, що найбільше зусиль вимагає саме емоційний стан. Не важко не спати добу, мерзнути або пітніти, іти пішки 25 км, ховатися від дронів. Ні, важко, звісно. Але для мене набагато важче потім приводити до тями нервову систему. Після дня роботи у Білозерському, коли все небо — в дронах, і ти тікаєш від одного, а ззаду летить інший — мені ще довго ввижалося у вухах це дзижчання. Навіть коли ми вже приїхали на нашу знімну квартиру і сиділи в тиші.

Не брехатиму: я помічаю, як виснажується моя нервова система, як усе менше стає ресурсу. Насправді найбільше зусиль іде, аби прожити те, що ти почув від людей, постраждалих на обстрілі, від армійців, які щойно втратили побратима, від поранених, яким довелося відрізати собі ногу. Яка б я не була досвідчена і стійка і як би не казала собі не пропускати все крізь себе, це неможливо. 

Колись 2022-го ми знімали перевантаження з вагонів-рефрижераторів тіл окупантів — для обміну. Це робили представники ДСНС разом із військовими. Це тривало багато годин, там було багато чорного гумору — так психіка людей захищається від того жаху, який відбувається. Якщо серйозно й адекватно оцінювати той процес, ти просто поїдеш дахом. І от ми відпрацювали цю зйомку, від одягу і взуття був страшенний сморід ще довго, ми сіли в автівку, й Сашко сказав: Господи, росіяни перетворили нас на якихось тварин. 

Я приїхала додому, відписала сюжет, відправила, пішла у ванну вмитися, сіла на підлогу і довго плакала, повторюючи й усвідомлюючи цю фразу: Вони перетворили нас на тварин. 

— Телевізійні новини — це завжди командна робота. Ви вже багато років працюєте разом з оператором Олександром Бринзою. Наскільки важливі довіра й розуміння одне одного під час роботи в небезпечних умовах? Чи були ситуації, коли саме злагодженість команди допомогла вам упоратися з особливо складним завданням?

— Олександр — моя найголовніша опора та підтримка. Розуміти одне одного з напівпогляду — давно пройдений етап. У нього є унікальна риса: він може нервувати, лютитися і перейматися через якісь дрібниці, але у справді кризових і небезпечних ситуаціях він максимально зібраний, холодний, без паніки та зайвих нервів. Він увесь час розвивається, вчиться, опановує щось нове, і це не дає і мені стояти на місці.

— Робота воєнного кореспондента — це постійний баланс між необхідністю показати правду, безпекою людей та журналістською етикою. Яких професійних принципів ви ніколи не порушите, навіть якщо йдеться про надзвичайно важливу новину, яку потрібно повідомити терміново?

— Намагаюся привчити себе до думки, що ніхто — не робот, і ми всі помиляємося. Важлива реакція на помилку. Я дуже боюся, щоби рідні когось із загиблих не дізналися про цю смерть від мене з телевізора. Оце найбільший страх.  

Новини, довіра та відповідальність

— За роки вашої роботи кардинально змінилися і технології, і способи споживання новин. А як змінилася сама робота журналіста? Що сьогодні стало простішим, а що, навпаки, значно складнішим?

— Ох, я так давно працюю, що застала ще часи, коли ранок журналіста починався з обдзвону оперативки, тобто дзвінків у ДСНС, швидку, поліцію тощо з запитанням: що сталося за ніч? Тепер цього робити не треба, всі оперативні служби мають власні тг-канали, а пабліки наввипередки публікують відео, фото, чутки й фейки. Якщо раніше головним завданням було дістати інформацію, то тепер — радше, відділити з тієї купи інформації, що на нас сиплеться цілодобово, важливе, цікаве, і перевірити все, що встигли понаписувати у соцмережах. 

— Сьогодні інформація поширюється миттєво, а соціальні мережі нерідко повідомляють про події раніше за традиційні медіа. У чому ви бачите особливу цінність професійної журналістики зараз? Що саме дає глядачеві журналіст, який особисто працює на місці події?

— Що сталося — люди дізнаються вдень із пабліків. А от як це сталося, чи справді це сталося і що про це думає опонент — у пабліках зазвичай не витрачають на це часу. Мені хочеться думати, що у часи засилля ШІ, дипфейків і фейків загалом, коли вже навіть досвідчені люди не завжди розрізнять ШІ від не ШІ, єдиним виходом для людей буде довірити перевірку інформації професіоналам.

Зараз розібратися в цьому новому цифровому світі, з тим величезним потоком інформації (людство ніколи не споживало стільки контенту!) та цифрового сміття — вкрай важко. Люди втомляться від цієї кількості й від того, що не розуміють, де намальоване, а де — ні. І підуть до професійних журналістів. Люди втомляться від згенерованих текстів, змонтованих за готовими шаблонами reels і підуть до контенту, що його створює автор. 

— За роки роботи ви бачили Україну в дуже різні моменти її історії. Що сьогодні дає вам сили продовжувати розповідати ці історії? І якби потрібно було однією фразою пояснити, заради чого ви щодня робите новини, що б ви сказали?

— Не хочу казати пафосних фраз про місію. Насправді сил уже немає. Але якось робиш і все.

Фото: особистий архів Марії Малєвської