Я тепер по інший бік екрана: як ведучий ICTV Вадим Карпʼяк став речником ДШВ

Повномасштабна війна стерла межі між професіями. Сьогодні до зброї стають люди, які раніше грали в театрі, створювали музику чи вели телеефіри.

Наш колега, ведучий Свободи слова на ICTV та розмовної студії марафону Єдині новини Вадим Карпʼяк також кілька місяців тому змінив студію на службу в Десантно-штурмових військах.

В ексклюзивному інтервʼю Вадим розповів про шлях до речника 8 корпусу ДШВ, чому робота в прямому ефірі подібна до армійської дисципліни та як це – бути батьком на відстані, викладаючи дітям історію через відеозв’язок.

Вадим Карпʼяк про службу

– На початку жовтня минулого року ви провели свій останній ефір перед мобілізацією… Чи, може, краще казати крайній? 

– Я не забобонний – “крайній” чи “останній”. Так, це був останній ефір на тому етапі мого життя.

– Тоді повернемося до останнього ефіру – його ви провели майже чотири місяці тому. Чим займалися весь цей час? Підозрюю, період був насичений, адже почався кардинально новий уклад життя.

– Я 1 жовтня оголосив (про мобілізацію, – Ред.), три тижні я завершував справи, тому що треба було виконати все, що я комусь наобіцяв, а потім пішов у рекрутинговий центр Десантно-штурмових військ.

Потім – майже два місяці БЗВП (базової загальновійськової підготовки — Ред.) і служба речником 8 корпусу ДШВ ЗСУ. І от я вже місяць як речник.

– Чи були складнощі під час проходження БЗВП?

– Ні. Але про БЗВП я б сказав дві речі. Перша – це випробування можливостей людини: коли тебе виводять із зони комфорту і ти переконуєшся, що можеш жити в наметі у спальнику, топити буржуйку, опановувати автомат, роботу з дронами, копати окопи, працювати з РЕБ.

Друга річ – багато хто думає, що для служби в Десантно-штурмових військах ти обовʼязково маєш бути за статурою хоча б як чемпіон обласного конкурсу з бодибілдингу. Ні. БЗВП передовсім розрахована на витривалість, а не фізичну силу.

Це дуже добра школа, яка готує тебе до всього, з чим ти можеш далі зіштовхнутися залежно від того, де і ким будеш служити, які завдання виконуватимеш.

Я БЗВП проходив у 95 бригаді. Як мені сказав один чоловік, який мав із чим порівняти, що у мене, можливо, була одна з найкращих підготовок у нашій країні.

– Ви раніше вже мали військовий досвід? 

– Ні. Я не проходив строкову службу, бо так історично склалося. Тому мені й порівняти нема з чим.

– І вам все сподобалося?

– Мені все сподобалося. Особливо рівень підготовки інструкторів, які майже всі мали бойовий досвід. Це було дуже практично – без зайвих теоретизувань, а тільки базова загальновійськова підготовка. Все, що тобі треба знати на старті служби у війську.

– Зараз військові формування активно займаються рекрутингом, ви йшли у вже відому вам бригаду, батальйон чи підрозділ?

– Так, я скористався цією можливістю рекрутингу. Це дуже полегшує життя, коли ти не розраховуєш на щасливий випадок з розподіленням, а прицільно йдеш служити туди, де можеш застосувати свої вміння з цивільного життя.

Сильна риса 8 корпусу ДШВ у тому, що тут вміють підбирати людей за рівнем досвіду в цивільному житті. Наприклад, я був журналістом, а корпусові потрібен був речник. І ось я тут.

Тобто я знав, що десантники шукають людину на цю посаду. Запропонував себе, сказавши: “От я такий. Якщо вас влаштовує мій рівень компетенції, то вважатиму за честь служити у вас”. Відповідальні за рекрутинг подивилися і сказали: “Беремо”.

– У чому полягають саме ваші службові обовʼязки?

– Речник – це людина, яка публічно презентує 8 корпус ДШВ в інформаційному просторі.

Я даю коментарі, вмикаюся в ефіри, пояснюю оперативну ситуацію, спростовую якісь фейки, що виникають, домовляюся про ефіри для наших офіцерів, готую офіцерів до ефіру, знаходжу теми, які можуть бути цікаві журналістам.

Складність полягає не в тому, що я роблю, а в тому, щоби перемикнутися з режиму “журналіст” у режим “речник”. Тому що це тільки на перший погляд вони схожі.

Завдання журналіста — доносити громадянам повну картину подій. Завдання ж речника — ділячись інформацією, все ж дозувати її подання, бо в умовах війни передчасна чи надмірна деталізація ставить під ризик людські життя.

– На якому напрямку працюєте?

– 8 корпус ДШВ зараз відповідає за Північно-Слобожанський напрямок й Угруповання військ Курськ. Це північ Сумщини.

Вадим Карпʼяк про родину

– Як часто вдається розмовляти з рідними? Обмінюєтеся повідомленням чи, може, здійснюєте відеодзвінки?

– Щойно є можливість, я стараюся з ними поспілкуватися. Звісно, в мене немає часу цілими днями сидіти на телефоні, але я спілкуюся у звичному режимі зі своєю сімʼєю та продовжую заняття з дітьми.

Мої молодші діти – у Британії. Вони вчаться там у школі, і, щоби утримувати звʼязок з українською освітою, я взяв на себе обовʼязки викладача української історії та літератури.

Ми йдемо за шкільною програмою, але це не класична форма навчання. Ми просто обговорюємо життя письменників і їхні тексти. З уроками історії так само. Інколи я прошу написати якесь есе на задану тему і поділитися своїми думками. Обовʼязково від руки.

– Чи вони ще в Лондоні? Коли ви востаннє бачилися з ними?

– Вони живуть під Оксфордом. З дружиною ми бачилися у жовтні, коли вона приїжджала перед тим, як я мобілізувався, а з дітьми – минулого серпня. 

– А старший син? Він наче залишався з вами в Україні від початку повномасштабного вторгнення?

– Мій старший син від першого шлюбу був в Україні, а позаминулого року він з матірʼю виїхав до Норвегії.  Там, де вони жили в Україні, стало дуже небезпечно. Часто літали Шахеди, й було кілька прильотів поруч.

Тому вони вирішили не чекати, поки прилетить у їхній будинок, а виїхали. Тому в мене всі діти дистанційні і я, так би мовити, long distance father (сміється).

– Але вам так, мабуть, навіть спокійніше?

– Мені їх бракує, звісно, але зранку я прокидаюся і не лізу перевіряти, чи не прилетіло до них у будинок. Це відчутно полегшує життя, службу і  знімає тривожність.

– Дружина як поставилася до вашого рішення мобілізуватися?

– Гаряче підтримала. Це нормально.

– А старший син і молодші діти?

– Старший більше контролює свої емоції – він стримано висловив підтримку. Молодші емоційніше все сприйняли, навіть пустили сльозу, тому що тато йде на війну.

Але ми з ними постійно все обговорюємо, і я їм пояснюю, чим займаюся, що роблю, в чому полягає моя служба.

Вадим Карпʼяк про журналістику

– Журналіст — професія творча. У війську є час на творчість?

– Я не вважаю журналістику творчою професією.

– Справді? Ви вважаєте, що це ремесло? 

– Так, це ремесло: ти набуваєш якихось вмінь, зв’язків, розуміння.

Це таке специфічне ремесло – робота з інформацією. Як каже Павло Казарін (український журналіст, публіцист, нині — військовослужбовець — Ред.), журналістика – це пояснювати країні саму себе. Творчість – це трошки інше, мені здається.

Творчість – це акт творення, це мистецтво, це коли обʼєкт, який ти створив, існує  в єдиному екземплярі. Журналіст – це людина, у якої є редактор, редакційне завдання і план роботи.

Ти мусиш вийти в ефір, зняти сюжет чи написати статтю до конкретного часу, незалежно від того є в тебе натхнення чи немає. Ти ремісник. Просто і ремісники можуть робити свою роботу добре, а можуть і погано.

– Чи скучаєте за своїм ремеслом: за студією, за колегами, за гостями?

– Ну звісно. Я ж пішов у Збройні сили не тому, що мені було погано на роботі і я вирішив змінити вид діяльності. 

Я відчував, що це правильне рішення і треба зараз докладати зусилля й робити те, що я вмію, саме в Збройних силах.

– Чи дивитеся марафон Єдині новини? Бо ж включення в ефір туди робите. Як, на вашу думку, колеги пораються без вас?

– У мене професійні колеги, і за них я спокійний. Стежу за інформаційним простором, бо не буває колишніх журналістів.

Перевіряю новини, дивлюся, хто що сказав, зіставляю це з тим, що раніше сказано і як я це тепер трактую як речник 8 корпусу ДШВ. Колеги роблять свою роботу, я роблю свою. Просто я тепер по інший бік екрана.

– Чи почали частіше спілкуватися з Орестом Дрималовським, який раніше приєднався до війська? Може, він вас консультував на початку? Які у вас стосунки?

– У нас прекрасні стосунки з Орестом, але ми з ним зараз не можемо спілкуватися так тісно, як раніше, бо він – речник Міноборони й у Києві, а я – речник 8 корпусу ДШВ й у Сумах. Ми рідко зідзвонюємося.

Але перед тим як ухвалити рішення долучитися до ДШВ, я радився з Орестом, а також із друзями зі Збройних сил: збирав їхні відгуки, зауваження, питання, пропозиції.

Вадим Карпʼяк про військо й тил

– Чи одразу порозумілися з побратимами?

– Я журналіст, а це професія, у якій ти спілкуєшся з людьми, тим більше коли працюєш в кадрі.

Важливо бути собою, що я і робив. Я не старався бути за панібрата, але й не відгороджувався. У мене чудові стосунки з хлопцями, з якими я разом проходив БЗВП. І з тими, з ким зараз служу. Принаймні мені так видається, що вони чудові (сміється).

– До речі, коли людина цивільна приходить у військове життя, це ж треба виконувати накази, ти сам собі не належиш, чи легко вам було прийняти це? 

– У мене це не викликало проблем, хоча багатьом людям дійсно складно пояснити, чому потрібна дисципліна. Інструктори докладали максимум зусиль для цього. Мені було просто, тому що для мене це різновид телебачення насправді.

Телебачення ж тільки з іншого боку екрана має романтичний вигляд, в реальності воно багато чого має схожого з армією.

Це теж дисципліна: якщо в тебе ефір починається о 15:00, то ефір починається о 15:00, а не о 15:15. Ти мусиш бути вчасно, ти мусиш бути готовий, і є дуже чітка ієрархія, хто за що відповідає, хто головний на майданчику, за що відповідає режисер, за що редактор, за що оператор, за що ведучий, за що костюмер.

Тобто це теж дуже чітка структура, де є показники ефективності, де є чітке розподілення ролей і дисципліна виконання. 

– До слова, ви Новий рік та народини, які у вас нещодавно були, святкували у колі побратимів чи як? 

– Я саме на Новий рік, 31 грудня, прибув до свого місця служби. Поселився, був утомлений з дороги та ліг спати. Тож я Новий рік просто проспав.

На день народження ми зібралися з усім нашим скромним відділом, поговорили, посміялися. Святкували у неформальній обстановці, поза межами служби, тому що на службі пити не можна.

– Вже як військовий, що б ви зараз порадили тим, хто в тилу?

– Не забувати про армію і не відокремлювати себе. Армія – це плоть від плоті країни. Професійні військові – це тепер ми.

Я розумію, що всім складно, але все зараз тримається тільки тому, що є Збройні cили і вони стоять.

Військові дуже чітко асоціюють себе з цивільним життям, бо у кожного є хтось близький, кого ти захищаєш і до кого хочеш  повернутися. Але є відчуття, що не всі цивільні мають такий звʼязок з військом. Бо не у всіх хтось служить.

Хотілося б двосторонньої взаємозалежності. Тому що вся армія розуміє, як від неї залежить життя в тилу. А от у тиловому житті, за моїми відчуттями, не всі розуміють, що залежать від армії.