Я – вишенька: Катерина Варченко про вибір жити в Україні, виклики та Службу 112

Вже 8 грудня о 20:00 на каналі ICTV2 стартує новий багатосерійний процедурал Служба 112. Серіал розповідає про роботу поліцейських, рятувальників та парамедиків – тих, хто щодня допомагає іншим, ризикуючи власним життям.

Одну з головних ролей у проєкті, створеному у співпраці з МВС, ДСНС та Нацполіцією, зіграла акторка Катерина Варченко. Її героїня – парамедикиня Анастасія Шемківська, на чию долю випаде багато випробувань – професійних та особистих.

З викликами під час зйомок зіштовхнулася й сама Катерина. Про них, а також про акторство, материнство та ментальний стан зірка розповіла в ексклюзивному інтервʼю Фактам ICTV.

Катерина Варченко про серіал Служба 112

– Ваша героїня Анастасія, здається, переживає непростий період, вона на порозі змін…

– Так, моя Настя разом з колегами як рятувальники допомагає людям в умовах війни, адже всі події у серіалі пов’язані з сьогоденням. І дійсно, на неї чекає багато змін.

У Насті складна сімейна ситуація – болісне розставання з коханим. Все складно, бо між ними й досі є почуття, спільна дитина, і десь у глибині душі залишається надія, що, можливо, не все втрачено. Це відкритий і болісний процес.

– Що було найважчим на зйомках? Раніше ваші колеги розповідали, що носити форму і костюм рятувальника — це справжнє випробування.

– Звичайно, але я граю парамедикиню, в мене немає важкого спецкостюма. Але пам’ятаю зміну, коли знімали приліт у дитячий садок.

Ми одягали реальне спорядження рятувальників: важкі балони, маски, у яких треба дихати, спеціальні костюми.

Чесно вам скажу, балон дуже важкий. Нам, дівчатам, це давалося складніше, ніж чоловікам, хоча і їм було непросто.

– В кадрі рятували людей?

– Так, доводилося надавати першу медичну допомогу, витягати з будинків, де була пожежа. Це було складно.

Складно було і в нічні зміни: були повтори, адже хотілося ідеальних кадрів, після невдалого дубля доводилося одягати усе спорядження знову.

Все було на рівні: деякі зйомки проходили на закритих об’єктах, звісно, за попередньою домовленістю з адміністрацією.

Катерина Варченко про акторство та материнство

– Ви розповідали, що заради зйомок у серіалі Хазяйка видалили родимку. На що ви ще готові заради крутої ролі?

– Якщо це дійсно крутий проєкт і будуть потрібні кардинальні зміни – я готова. Прагну різноманітності, не люблю повторюватися.

Звісно, коли читаєш голлівудські історії, де актори набирають або скидають 30 кг як Хоакін Фенікс для Джокера, то це вражає.

Поки у мене не було таких пропозицій, але я за професійність і різноманітність, тому – готова: перефарбуватися, постригтися кардинально, набрати, схуднути.

– Крім кіно, ви ще працюєте у театрі, їздите з виставами Україною. З ким залишаються ваші діти, коли ви на гастролях?

– З бабусею і дідусем, і сестра мені теж допомагає. Я дуже вдячна своїм батькам: вони – мої няні і друзі. Я не хвилююся, бо знаю, що мої хлопці будуть в безпеці.

– Скільки років вашим синам – Крістіану Доріану та Емілю?

– Доріану зараз девʼять років, Емільчику – чотири. Доріан зараз вже позиціонує себе як дорослий. Раніше він обожнював тварин і хотів вдома маленький зоопарк… Не з’явився (сміється, – Ред.). Ми з однією кішкою не можемо розібратися, а що вже казати про інших тварин!

Доріан у нас зараз – технік-інженер. Він знає все про смартфони, телефони, VR, а минулого року ходив на курси дронів. Так, це треба їздити, не завше виходить… А десь пів року тому сказав: Мамо, хочу японську вчити. І зараз він вчить японську мову онлайн з викладачем. Вже навіть якось шпрехає.

У нього мрія — поїхати до Японії, побувати в Токіо, це дуже круто! Тому я як мама намагаюся підживлювати мрію і підтримую його.

– А малий?

– Малий у нас – артист! Він дуже багато переймає від дідуся, який, як-то кажуть, актор, що так ним і не став, не відбувся. У малого чудове і чітке почуття ритму: він обожнює Майкла Джексона.

Коли прийшов у новий садок, не сприймав їхню музику і танці про “дощик, хмарки”, казав: “Я люблю Майкла Джексона, хочу танцювати тільки так!”. Зараз він вже танцює в першій лінії, у садочку дуже професійний і класний викладач хореографії. Еміль у нас дуже артистичний.

– Ви караєте дітей?

– У нас є здорові “ні” і здорові заборони. Я не б’ю дітей, але інколи бувають моменти, коли я зриваюся. Не ставлю умов, але вважаю, що має бути батьківська авторитетність і саме батьки несуть відповідальність.

Діти мають відповідати за свої вчинки. Також використовую програму Family Link, інколи блокую телефони, коли занадто довго вони сидять в смартфонах. Це здорові “ні”, межі та кордони мають бути.

– Як ви справляєтесь із безпекою в побуті?

– У школі є все необхідне, щоб діти були в безпеці. У старшого завжди є ліхтарик і тривожна валізка. Вона, звісно, періодично поповнюється новими цукерками та снеками (сміється, – Ред.), бо для дітей це спосіб проживати небезпеку менш травматично.

Ми всі стежимо за чатами, знаємо, що і куди летить, але головне, що діти можуть спуститися в укриття і більш-менш безпечно пережити цей час.

– А вночі?

– У нас є укриття, але не дуже комфортне для перебування з дітьми, а метро від нашого дому далеко. Коли підвищений рівень небезпеки, ми з дітьми переходимо у коридор, де є дві стіни.

Це теж лотерея, я все розумію, але ми змушені пристосовуватися. Інколи, чесно вам скажу, я сплю, коли бачу у чаті: начебто безпечно. Але потім, читаючи ранкові новини, дякую Богові.

У моєї героїні є фраза, яку згадую після кожної тривоги, її навіть використали у тизері Служби 112: А якщо наступного разу ми?. Це та тривога, яка присутня постійно.

Катерина Варченко про війну та стреси

– На початку повномасштабної війни ви виїжджали з України?

– Так, я з двома дітьми, сестрою та її сином виїхали – спершу в Угорщину, потім рік жили в Іспанії, за 40 хвилин від Барселони.

Це не було щастям і радістю: повірте, жити з двома дітьми, одна з яких — немовля, в іншій країні, переживаючи за свою державу, за батьків, які залишилися тут… Були продукти волонтерські, багато допомоги, і я готувала – цей процес відволікав і приносив задоволення.

От тоді я багато в’язала: килимки, кошики, гаманці. Це приносило мені душевний затишок в чужій країні.

– Чому вирішили повернутися? Адже ракети та блекаути нікуди не поділися.

– Ми чужій країні не потрібні. Я нікого не засуджую, кожен шукає своє місце безпеки, але я не змогла там залишитися. Хоча могла б вивчити іспанську, вона чудова і мелодійна, але не моя.

Знаєте, там весь час почувалася вишенькою між пальмами і весь час хотілося до рідної землі. Я там постійно шукала вишні! Бо я – вишенька, і моя земля тут.

– Українці живуть у стані перманентного стресу – як ви справляєтесь? 

– З психологом раз на тиждень обговорюю багато питань. Є також близькі люди, з якими можна постійно проговорювати це, пережити, поплакати.

Це жорстоко, але ми звикаємо до якихось речей. Здається, після закінчення війни ми все одно певний період будемо жити з цією тривогою.

Пам’ятаю, як наші дідусі казали: Головне, щоб війни не було. Тоді ми, діти, цього не розуміли. Яка війна у XXI столітті? А тепер ці слова набувають величезного сенсу. Ми тепер своїм дітям, дитинство яких проходить на тлі війни, будемо говорити те саме.

– Що вам зараз приносить натхнення, де берете сили?

– Це робота, музика, кіно, книги. Був період, коли я не могла відірватися від читання! Люблю гуляти книжковими магазинами.

Я зараз читаю книгу Атомні звички й розумію, що саме ці маленькі звички виводять тебе на результат. Займаюся англійською мовою систематично, ставлю собі цілі – 15 хвилин на день.

– Зі спортом так само?

– Наразі мій спорт – це моя зайнятість виставами. Я в чудовій формі, мені подобається моє тіло. Але розмовляючи з мудрими людьми, я розумію: треба вчасно робити якісь речі, бо може бути пізно. Коли тобі 40+, все змінюється.

Якби я могла собі порадити щось у 25, то рекомендувала б частіше ходити до стоматолога, щоби потім не витрачати рік на лікування міжзубного карієсу (сміється, – Ред.). Але я вважаю, що все складається вчасно, а досвід приходить з роками.

– Про що шкодуєте і що б собі порадили зараз?

– Мій досвід на мої 36 – виключно мій. Звичайно, були помилки, іноді було соромно за якісь речі, десь треба було бути більш чесною і навіть мати шипи або вчасно сказати “ні”. Але це все – досвід.

Я ні про що не шкодую, а якісь негаразди, що їх, як будь-яка людина маю зараз, намагаюся опрацьовувати та жити далі.