Як жити далі після Євромайдану? Про танці на кістках і вироки для кожного

П’ять років поспіль кінець лютого привід згадати ціну свободи у вигляді розстрілів на Майдані та перших “ввічливих людей” на території окупованого Криму.

Тим, хто сажі не нюхав і не бачив наочно, як виглядає війна – привід пописати лонгріди про своє надумане геройство.

Автору ж цих рядків, яка Революцію Гідності відбула від дзвінка до дзвінка – щонайменше хочеться бачити чиновників із білими трояндами та чути награну скорботу в голосах ведучих офіційних заходів.

Ще більше автора бісить, коли трагічні дні п’ятирічної давності використовують для політичних ігрищ на перспективну перемогу, то на президентських, то на парламентських виборах.

Леді і джентельмени, на такому не будують політичну боротьбу – будь-яка згадка цих подій у вашій версії, вам зараз у мінус, бо всі ви будете дотичні до влади у будь-яких її формах останні п’ять років.

Є кілька спостережень, з якими ми зустріли першу п’ятирічку згарищ на Майдані.

Перше – made in USSR настільки міцно живе в мозку українських чиновників, що будь-яку пам’ятну дату чи свято треба обов’язково перетворити в огидне свято для дітей або варіацію на тему провінційного дня перемоги.

Коли чиновники, масовка та підростаюче покоління танцює і співає під дудку старших товаришів. Вершиною несмаку стало вшанування трьох Героїв Небесноі сотні у Вінниці, де земляків згадували… танцем підлітків у камуфляжах.

По суті картинка не відрізнялась нічим, чим іноді можна ужахнутися переглядаючи дитячо-юнацькі заходи із окупованих територій чи Росії. Звідки виросте осмислене покоління, якщо підлітки, яким на час бійні на Інститутській було по 8-10 років, накачують дурними сенсами?

В такі дні добре було би відвідати військовий госпіталь чи ветерана АТО, а не влаштовувати лубочні дійства. Чи ж із Росією боремося чи мімікруємо нишком під її стандарти?

Друге – якщо в гонитві за виборчим позитивчиком – блокчейнами, тарифами та НАТО с ЄС у нас зливають тему: чи будуть вироки за розстріли на Майдані. Це не привід заплющувати очі на історію тим, хто був там, але вижив і пішов далі.

Сумні новини – за п’ять років уже померло 18 батьків героїв Небесної Сотні. Життя цих мам і тат проходило регулярно на допитах і в судах, в якийсь момент це перестало бути цікаво всім, крім них самих.

Навіть справа Крисіна, яка більш-менш на слуху і ще збуджує журналістський інтерес, стала популярною лише через кількамісячну розкачку пулу правозахисників, волонтерів та небайдужих журналістів-одинаків.

Системність і принциповість так і не стала нашою рисою, але практикувати традиційне після двох майданів, коли групи журналістів в моменти переломів записували звернення – ми брехали, бо з нас вимагали, пробачте нас – уже не хочеться.

Просто ми підшкірно знаємо, що брешуть уже всі і їм не соромно.

Третє – Майдан і розстріли 18-20 лютого чимало хто сприймає і зараз, як прикриття для особистого пофігізму чи надреальних очікувань раптового покращення. Кінець лютого 2014 року став своєрідним стопом для того курсу, який нам наполегливо пропонували із павучиною спритністю.

Але кожен стоп – це розворот на 180 градусів і новий план.

Є прямий зв’язок між загиблим незнайомим тобі особисто героєм із Інститутської із тим, що курс на євроінтеграцію уже аксіома. Або те, що поїздка в Лісабон на вихідні по безвізу стала звичною практикою.

Загибель доброї сотні людей і поранення ще кількох сотень на Євромайдані стали такою собі кладкою через болото – бери і іди. Просто далеко не кожен хоче цю кладку перетворити у кам’яний міст.

І справа тут не в тих, хто зараз у владних кабінетах. Вони плоть від плоті, від народу і чимало хто теж світився на своїх локальних євромайданах.

Просто, коли не ти втратив око чи життя – ти не знаєш справжню ціну свободи.

Автор: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналіст, блогер.