10-15 хвилин за Київ, і дорога уже нагадує сафарі.
На під’їзді до Гостомеля – і підірваний міст, і величезна діра прямо на дорозі. Доїхати туди можуть хіба волонтери. Журналісти – у рамках престурів або у колоні з волонтерами, які нарешті змогли заїхати до регіону.
Тут від 24 лютого не працюють магазини чи аптеки. Відсутність обстрілів – то уже велика тут розкіш.
Росіяни заходили до Гостомеля принаймні двічі. Місцеві поділили загарбників на, умовно, більш-менш адекватних, умовних Вань, з якими принаймні можна було вести бесіди, і цілковитих звірів.
Пані Валентина, яка півтора місяці переховується в укритті у спортзалі Гостомельського ліцею, порівнює рашистів зі зграями, що налітали сюди. Адже окупанти перетворили навчальний заклад на казарми – повибивали вікна, двері. Тут досі – повний розгардіяш, на столах міни – і незрозуміло, чи їх взяли зі шкільного музею, чи поклали нові. Жінок і дітей тут ніби не ображали, але навіть до туалету водили під конвоєм, а ще намагалися переконати, що Україна – то Росія. І дуже дивувалися. Що наші живуть набагато краще.
– Вони як зграя. Спочатку прилетіла – і полетіла. Потім другі прийшли. Потім треті. Під автоматами у туалет водили під ручку нас усіх. Правда, нас не били… Танки стояли довкола школи. Машини військові. Коли хотіли, вони бухали по домах – просто, видно, випили – і щось із ними сталося. Парти тягали, витягували все із класів.
А декотрі казали: “Вы так хорошо живете. У вас есть свет, газ.” Я їм кажу: Закачуйте рукава, ви ж на нафтовій точці сидите. А вони: “У нас даже заслуженные в хибарах живут.” Вони казали, що приїхали захищати нас від бандерів. Ми питаємо, а де ті бандери? – Нема.
Та історії про хороших росіян швидко закінчувалися. Коли починалися звірства. У директора ліцею Володимира Захлюпаного 13 березня зник син. Він пішов на вулицю покликати собачку – і зник. Хлопця шукали тиждень. Адже у селищі не було ані світла, ані зв’язку. Люди боялися носа висунути з хати. І знайти Андрія змогли лише тоді, коли у рашистів відбулася, так би мовити, перезмінка.
Він лежав застрелений у підвалі. Застрелили у потилицю, перед тим зав’язавши руки за спиною. Нині його поховали у дворі багатоповерхівки зі ще двома сусідами, які померли, адже ніхто не зміг надати їм медичну допомогу. І таких похованих у Гостомелі багато.
Загарбники лишили свій слід буквально скрізь. У дворах ставили танки. Ними буквально чавили автівки. Стріляли по стовпах, по усьому, що рухалось.
Олександр Петрович увесь цей час просидів у своїй хаті на другому поверсі. Не міг лишити напризволяще двох собак, трьох котів і двох маленьких папужок, щоправда, нині питання – чи ті виживуть. Адже у будинку жодного вцілілого скла. А їжу купити неможливо.
Тих, хто поводив себе мов звірі, чоловік порівнює із “Владимиром Владимировичем”. Мовляв, у того ж теж – маразм. Каже, найстрашнішими були осетини і чеченці.
– Вони і їздили – і стріляли. Подивляться будинки. Стали – і починали стріляти. А там же люди, мабуть, діти.
А ще рашисти мародерили. І не просто крали, а усе перегортали догори дриґом, трощили, де спали, там і їли. Поняття туалет у них не існувало. І у ліцеї, і у хатах – досі мітки на підлогах. Тут винесли усі комп’ютери, покрали дитячий одяг із шафок, і навіть купоно-карбованці зі шкільного музею. У пані Світлани, чию хату зайняли, поки жінка ховалася в укритті, поцупили телевізор, інструменти сина – і болгарки, і компресор, і прилад для зварювання. Залишки ж того, що втікаючи лишили окупанти, селяни збираються згрібати на купи лопатами і палити.
Сам Гостомель нині – ніби обпалена рана. З одного боку, написи навіть на смітниках – “Щасливий Гостомель”. З іншого – розбиті хати, будинки, дороги і дешеві автівки, що перетворилися на попіл. І скрізь ворожі боєприпаси.
Тарас Думенко, начальник Гостомельської селищної військової адміністрації, каже:
– Містом дуже багато поки що невивезених боєприпасів, які лишили нам “у подарунок” рашисти, багато нерозірваних боєприпасів. Працюють військові, працює ДСНС. Коли вони дадуть відмашку про те, що вони завершили роботу, тоді ми можемо говорити про якесь повернення теоретичне.
Тобто повертатися до селища категорично не можна. Тут навіть подовжили комендантську годину до 14 квітня. За цей час правоохоронці задокументують злочини, а рятувальники почистять землю від снарядів.
А ще селище запустило чат-бот, який шукає зниклих безвісти. У ньому можна опублікувати фотографію людини, яка не виходить на зв’язок. Наразі таких близько чотирьох сотень.
Який відсоток будівель зруйновані та які з них можна буде відбудувати, стане зрозуміло після ретельного обслідування, яке ще не встигли провести.
Найголовніше ж зараз, кажуть місцеві, аби росіяни не повернулись.
