Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська

Факти ICTV представляють четверту публікацію про міжнаціональні конфлікти у світі. Сьогодні про Африку, Ефіопо-Еритрейську війну. Її, до речі, називають першою російсько-українською.

Записано зі слів Олександра Мішина, співзасновника Центру дослідження Африки. Спеціалізується на наукових дослідженнях держав Африки та Близького Сходу з 2003 року. У 2012 р. захистив кандидатську дисертацію, присвячену проблемам безпеки на Африканському континенті.

Читайте: Війна у Сирії: кого бомбить Росія та нова Османська імперія Ердогана

Зараз дивляться

Читайте: Розпад Югославії та Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії

Читайте: Війна у Нагірному Карабасі: несподівана ескалація не на користь Росії та Туреччини

Читайте: Війна та незалежність Косова: розвінчано міфи, якими прикривався Путін

Читайте: Війна в Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години і здача героїв

Читайте: “Оксамитове розлучення” Чехії та Словаччини: вибір еліт всупереч думці народів

Читайте: Війна в Південному Судані: неочевидно драматичні паралелі з Україною

Читайте: Війна в Південній Осетії та Абхазії: ва-банк Саакашвілі і провал стратегії Путіна

“Росія” і “русскій мір” в Африці

Конфлікти в Уганді, Судані та Ефіопії різні за формою, але у всіх присутній вагомий об’єднавчий зовнішній чинник – лівійське втручання. Лідер Лівії, полковник Муаммар Каддафі (1969-2011) хотів перебудувати африканський світ та експортувати модель “Джамахірії”, або як мінімум утворити довкола Лівії співдружність дружніх політичних режимів.

Термін “Джамахірія” перекладається з арабської мови – “влада народних мас”, або, як жартують арабісти, – “республіще” (гіперболізований термін поняття “республіка”). Концепція детально розкрита в роботі Муаммара Каддафі під назвою “Зелена книга”, яка ще має назву “Третьої світової теорії”. Це противага капіталізму та комунізму, так званий лівійський соціалізм, що заперечує найману працю та пропагує право робітника на продукт, що ним виробляється.

Сам М.Каддафі у Лівії не мав жодної офіційної посади, а був лідером “Зеленої революції”. За його правління влада в країні належала т.зв. народним конгресам. Формально було повне народовладдя – починаючи з будинку, вулиці, району, міста і до всезагального лівійського конгресу. Каддафі прагнув експортувати свої політичні ідеї до інших країн світу. Певним чином це схоже на експорт “Русского міра”, що реалізує Кремль. Навіть в Україні були центри з вивчення “Зеленої книги”.

Лівія хотіла взяти контроль над сусідньою державою Чад, брала участь у війні між Північчю та Півднем Судану, підтримувала уряд Ефіопії у війні з повстанцями в Еритреї, а в Уганді – була опорою режиму Іді Аміна, у ЦАР фінансувала опозицію, навіть прагнула зробити державні перевороти у Мавританії та деяких інших країнах Африки.

Лівія перебувала під міжнародними санкціями, так само, як і Росія зараз. Ці дві країни зближує також те, що лівійські спецслужби у 1988 році заклали бомбу на борт літака, який вибухнув над Шотландією.

Африка умовно ділиться на дві частини: Північ – арабські країни, та держави на Південь від Сахари – Підсахарська Африка. У держав Півночі наявні власні геополітичні концепції: “великого Алжиру”, “великої Лівії”, “великого Єгипту”, “великого Марокко”. Задля безпеки вони розглядають південні держави зоною свого безпосереднього впливу. Наприклад, Марокко претендує на те, що Мавританія – її сателіт, Алжир – на Малі та Нігер, Лівія – на Чад, Єгипет – на Судан.

У Чад була тривала громадянська війна. Лівія претендувала на частину її території – т.зв. смугу Аузу, оскільки на її території проживали послідовники поширеного у Лівії ордену Сенусія. У 1972 р. Лівія анексувала смугу Аузу так само, як Росія Крим.

Муаммар Каддафі був радше ідеалістом, аніж прагматиком. Він прагнув не стільки загарбати ресурси інших країн, скільки реалізувати свій утопічний проект «лівійського соціалізму» на глобальному рівні. Але методи… В Уганді режим Іді Аміна, який підтримував Каддафі, – один із найкривавіших в Африці. Там не було геноциду, але в ході репресій загинули близько півмільйона осіб (2.6% населення країни).

У війні між північчю та півднем Судану загинули понад 2 млн осіб. Це один із найбільших конфліктів у світі після Другої світової війни. Людські втрати від нього значно більші за масштабами, аніж через геноцид 1994 року у Руанді.

Лівії, певною мірою, вдалося просунути своє бачення “світу” на глобальний рівень – вона стала лідером Африканського Cоюзу. До падіння режиму Каддафі в 2011 році Лівія була головним донором цієї найбільшої панафриканської организації: в деякі роки дотувала до 20% бюджету! Африканський Cоюз – це обмежена спроба побудувати в Африці аналог ЄС. Звісно, проект знаходиться на зародковому етапі, хоча б через те, що бюджет організації у 1000 разів менший, ніж бюджет ЄС. Причина очевидна: слабкість африканських держав, більшість з яких є штучними постколоніальними утвореннями.

Після вбивства Каддафі у Лівії не вщухає громадянська війна. Країна досі перебуває у стані міжкланового протистояння. Вже навіть Сомалі, певною мірою, доросліше, бо там релігійний чинник починає переважати над клановим. Коли Каддафі вбили, його безмежна влада розпалася на мільйони фрагментів. Кожен клан, плем’я (в країні 20 великих племінних груп) заявило про владу на своїй території проживання. Також до Лівії стікаються багато бойовиків Ісламської держави, “Аль-Каїди”, джихадистів. Вже виникли потужні осередки ДАІШ. Після років умовного «процвітання» наразі у Лівії одна із найскладніших безпекових ситуацій – повсюди війна і розруха.

…Україна, як і країни Африки, довгий час була колонією. Економіки держав Африки формувалися у тісній прив’язці до метрополій. Так само і Україна має тісні зв’язки з Росією.

Конфлікти в державах Африки багато в чому були закладені метрополіями. В Африці фактично немає міждержавних конфліктів, а переважають внутрішньодержавні. Нам треба зробити висновки, оскільки наші кордони теж «криваві». Величезний ризик для України скотитися з міждержавного конфлікту до внутрішнього. Африка дає чимало негативних прикладів. Ті ж самі Судан, Чад, Сомалі… Остання воювала з Ефіопією, програла, а потім розпалася на три частини.

З Африкою Україну об’єднує менталітет. Багато українців мало що хочуть самостійно робити заради майбутнього. В Африці чекають, що хтось прийде, наведе лад, принесе гроші. Це мислення поневоленого.

Варто також підкреслити значення для України укріплення статусу української мови. Треба підтримувати розвиток нашої мови. Африканці не можуть побудувати свою державність, бо вони розмовляють мовами колонізаторів, а їхні власні мови занедбані…

Ефіопо-Еритрейський конфлікт

Ефіопія – це православна країна, близька за духом до Росії. Вона завжди проводила імперіалістичний курс на розширення кордонів. І водночас діяла за принципом «фортеці, що обороняється»: майже з усіх боків вона оточена мусульманським територіями.

Ефіопія як Ізраїль. Вона намагається послабити ворогів. Їй був вигідний розпад Судану, бо на Півдні до влади прийшли християнські побратими. Розпад Сомалі, її чи не найсильнішого ворога, теж на руку Аддис-Абебі. Була навіть війна між Ефіопією та Сомалі – на хвилину! – між двома прямими союзниками СРСР! Сомалі вийшла із ситуації просто – із своєї території вислала усіх радянських радників, заявивши про переорієнтацію на Захід. СРСР був шокований: уявіть, коли кільком тисячам радників, які, по суті, й будували сомалійську армію, ставлять ультиматум й вимагають негайно залишити країну. У Росії, до речі, досі є проект відновлення своєю бази в м.Бербера, що зараз контролюється невизнаною державою Сомаліленд…

Після втрати Еритреї у 1994 році Ефіопія не має виходу до моря. Коли почалася війна Ефіопії та Еритреї у 1998 році, навіть порти Массауа і Ассаб були перекриті для ефіопів. Тому вони були змушені переорієнтувати свої експортні потоки на Джибуті (мікродержава, колишня французська територія, на території якої знаходяться американська, французька та німецька військові бази). Джибуті за своєю роллю у конфлікті Ефіопії та Еритреї схожа на Білорусію, що виграє через конфлікт Росії з Україною, коли відбувається перерозподіл товарних потоків, що йде її теренами.

Еритрея довгий час була італійською колонією. Але після Другої світової війни ООН, начебто через історичні права на ці землі, передала її до складу Ефіопії на правах автономії. У 1952 році виникла Федерація Ефіопії та Еритреї. Більшість населення Еритреї виступало за незалежність своєї країни, відразу стала очевидною нежиттєздатність нового державного утворення в якості федерації, адже усю повноту влади в країні, фактично, зосередив, імператор Ефіопії Хайле Селассіє. До того ж, серед правлячої верхівки Ефіопії була поширеною ідея приєднання Еритреї як звичайної провінції. Імперський уряд Ефіопії на чолі з Хайле Сілассіє скасував еритрейську автономію у 1962 році, що стимулювало еритрейців гуртуватися довкола сепаратистського Фронту визволення Еритреї. Конфлікт тривали доти, доки збройні сили повстанців повністю не витіснили ефіопські війська з території Еритреї у травні 1991 року. У 1993 році, після проведення референдуму, на якому 99.7% еритрейців висловилися за незалежність. Ефіопія підтвердила, що визнає суверенітет Еритреї.

Ефіопія та Еритрея на карті.

Після отримання незалежності в Еритреї встановлено суперавторитарний режим президента Ісіяса Афеверкі. Це колишній лідер еритрейських повстанців, який продовжує керувати країною за допомогою примусових методів. Більше половини бюджету йде на армію і на спецслужби. Це дуже схоже на Росію. Військовий апарат постійно має обґрунтовувати своє існування через це Еритрея конфліктує з усіма сусідами.

У 1998-2000 відбулася Ефіопо-Еритрейська війна, вже територіальна. Її іще називають першою “українсько-російською повітряною війною”. Бо фактично всі льотчики Еритреї були українцями, а Ефіопії – росіянами.

Конфлікт розпочала Еритрея за п’ять невеликих прикордонних ділянок території. Тривала позиційна війна, як зараз у нас із “ДНР” та “ЛНР”. Місто Бадме – це африканське Дебальцеве: коли треба було вирівняти фронт ефіопи направили величезну кількість солдат на штурм цього міста, і відновили контроль над ним ціною величезних людських втрат.

За 2 роки конфлікту загинули від 100 до 300 тис. осіб.

Зараз Еритрея відступила, спірні території контролює Ефіопія. В прикордонні двох країн розміщено спостерігачів ООН. Еритрею світова спільнота вважає агресором. Через міжнародну блокаду два провідні морські порти Еритреї у занепаді. Еритрея перебуває в стані економічної стагнації, вона схожа на “ДНР” і “ЛНР”.

Для розуміння процесів додам таку деталь: Еритрею називають африканським “тигреням”, бо вона є надзвичайно агресивною та висунула територіальні претензії усім без виключення державам-сусідам.

З Єменом воювала за острови Ханіш у Червоному морі (1995 р.), з Джибуті Еритрея – воювала за скелю Рас Думейра і втратила сотню солдат (2008), підтримувала сепаратистів у Судані на території розселення етносу Беджа та в Дарфурі.

Еритрея, мабуть, більш закрита, аніж навіть КНДР. Значна кількість біженців, які потрапляють на територію ЄС саме з Африки є еритрейцями за походженням.

Західні держави підтримують Ефіопію. Ефіопія має один із найбільших економічних та військових потенціалів в Африці. У неї – одна з найрозвиненіших економік на континенті, і вона не пов’язана з нафтою. Її сила у воді: 85% води, яка поступає в Ніл, йде з Ефіопії. Країна у кулаку тримає Південний Судан, Судан і Єгипет.

Майбутнє Єгипту знаходиться у руках ефіопів: вони будують греблю Grand Ethiopian Renaissance Dam. Яка має утричі збільшити обсяги генерації електроенергії в країні, таким чином вирішиться головна проблема ефіопів в економіці – дефіцит електроенергії та блек-аути. Цей проект порівнюють з Саяно-Шушенською ГЕС у Росії. Водночас запуск греблі призведе до величезного перерозподілу води в річці Ніл.

Ми станемо свідками великих конфліктів за воду, породжених єгипетською спрагою. Наприклад, коли до влади в Єгипті прийшли ісламісти у 2012 році у них були плани мінування та навіть бомбардування ефіопської греблі.

Через брак води Єгипет перебуває на межі величезної катастрофи. Ситуацію ускладнює проблема того, що якщо впаде рівень води в Асуанському водосховищі, то країна отримає не лише водну кризу, але й енергетичну. І це на тлі зростання населення та повзучої екологічної катастрофи – у Каїрі вже зараз один із найвищих у світі рівень захворюваності людей на рак легенів через надзвичайне забруднення повітря.

Спілкувався Ростислав Буняк.