Що читати? Крим по-українськи

Крим ніколи не був для мене особливим. Я не їздила туди відпочивати щороку, не фотографувалась біля моря і не знаю, наскільки смачна “пахлава медовая” чи що там іще носили на пляжах. Я була на півострові один раз – у дитинстві, в Артеку. Мені стало зле в автобусі, коли нас везли в табір із сімферопольського залізничного вокзалу, тому гір за вікном особливо не пам’ятаю. Табір був прекрасним, і я ще кілька років його пригадувала і хотіла туди знову. Але не більше. Тож втрата Криму стала для мене політичною і швидше навіть репутаційною, аніж втрата якогось шматочка душі. Я не соромлюся в цьому зізнатися і чудово розумію, що хтось міг би сказати щось схоже про моє рідне Придніпров’я (хоча, звісно, було б десь неприємно це чути).

Я вірю, що ми повернемо Крим, і я пізнаю його краще, і полюблю гори, море, водоспади і яйли з такими чудернацькими і цікавими назвами. І в мене буде низка власних історій про півострів, його красоти і жителів.

А поки єдине, що я маю – це збірку Крим по-українськи. Це веселі та сумні історії. Про жінку, яка познайомилася в Інтернеті з підстаркуватим італійським консьєржем, що представився власником кількох квартир, які він здає в оренду; пара приїздить у Ялту, і грошей вистачає лиш на те, щоб зняти дешевий закапелок біля гаражів, а коли в українки рветься в’єтнамка, й італієць відмовляється купити їй взуття у лавці коло пляжу, бо задорого, співвітчизниця жбурляє в залицяльника інший шльопанець і боса йде геть, остаточно розбиваючи мрію про красоти країни-чобітка. Пронизлива історія про собаку, якого звали Крим, і який помер, а двоє хлопчаків – власник пса та його друг – кримський татарин, – який має від’їжджати з батьками з анексованого півострова і залишається на останню ніч, – ховають чотирилапого просто в його буді. Смішне оповідання про математика, який у відпустку їде в Крим без дружини та дітей, хоче закрутити курортний роман, жінка, з якою він знайомиться на узбережжі, відмовляє йому в знайомстві ніби через його бороду, а коли горе-залицяльник хутко зголює її в перукарні і повертається туди, де залишив панну, то бачить ідилічну картину – вона цілується з бородатим чоловіком, схожим на актора Хостікоєва, а поруч бавиться їхня маленька донька. Чудернацька розповідь про Кримсько-українську анархістську республіку – острів, де зібралися нащадки Махна, Яроша, Врангеля і розмірковують, що було б, якби Крим був півостровом, а в кінці слухають привітання президента з річницею Незалежності України і приєднанням Кубанської народної республіки. І найщемкіша історія – про старого полковника, який тішився приєднанню Криму до Росії, а зрештою наклав на себе руки, бо через хворощі не міг вийти з дому і купити їсти, а діти, які обіцяли його забрати, так і не з’явились; дід не дізнався, що донька і зять-кримський татарин зникли безвісти на КПП під час втечі з півострова; у гарну і простору квартиру полковника поселили за хабар родину військового зі Пскова, і його дружина Маша “вже освоїлася”, бо просить чоловіка знайти швабру, аби прибрати “весь этот хлам” – розкидані одяг, вазони. І трохи хуліганська розповідь про бабу Рузю, яка вважала Путіна справжнім чоловіком і сильним політиком, повісила його портрет у хаті, а коли пожила в російських реаліях, викинула фото в лоток своєму котові.

Це книжка про Крим, який ми втратили. Не стільки про місце, скільки про час. Бо навіть коли повернемо півострів, такі історії будуть можливі не одразу. Будуть інші, часто сповнені образою на тих людей, які нині живуть на півострові з російськими паспортами. Та й Крим буде інший – сповнений суперечливих жалів за Росією і бажання зробити вигляд, що анексії і “нічого такого” не було. А ті, хто втратили домівку, повертатимуться туди радо і водночас сторожко, ніби на стару квартиру, де довго ніхто не жив, запилену, пропахнуту пусткою і самотою, де ніби все, як було колись, але ти не впевнений, чи хочеш, щоб воно і надалі так залишалось, і чи не виріс ти з того житла, як із дитячого пальтечка. А в кримців знову буде “хайтарма”, бо їм зараз болить найдужче – вони втратили не просто дім – чотири стіни, а землю предків… І кожен із нас матиме нові історії про новий Крим. Але то буде колись. А зараз можна поностальгувати за тим, що було колись. Читати історії можна з перервами на перегляд кримських фото і відкорковування пляшки вина десь так 2013 року, якщо таке у вас лишилось.