Барикади, усміхнені дівчатка з канапками і коктейлі Молотова перестають бути тільки нашими спогадами. Звісно, про Майдан уже писали. Та переважно це були спогади учасників тих подій, видані “по гарячих слідах”. Революцію Гідності як тло для подій вигаданих уперше використала, здається, Люко Дашвар у новій книзі Покров.
Це розповідь про нащадків Яреми Дороша. Підстаркуватий козак зраджує дружині з гарною молодицею з дивовижним ім’ям Перпетуя, і від тої любові народжується син. Дружина Яреми, польська шляхтянка, яка чоловіка ніколи не любила, однак, не терпить такої нахабності і проклинає благовірного. Позашлюбного сина й коханку вона знайти не може, бо ті втекли на Катеринославщину. Дорош помирає в тяжких муках і перед смертю намагається перебороти прокляття, суть якого в тому, що його нащадки однаково загинуть, як не тепер, то в четвер, тобто, сьоме коліно стане останнім. Звісно, Ярема помирає, перш ніж вимолює “протиотруту” від жінчиного прокляття. А Перпетуя вирішує жити дуже скромно, а всі заощаджені гроші вкладає у Банк Монреаля. І робить заповіт – їх має отримати Дорошів нащадок у сьомому коліні за умови, що народить дитину.
До чого тут Майдан? Та до того, що в Києві живе собі Мар’яна Озерова. Подіями на революційній площі вона не цікавиться, бо хоче вдало вискочити заміж. Вдало – це за свого керівника Хотинського в рекламній аґенції. Хотинський же дізнався про спадок Дороша і прагне знайти нащадка – за винагороду, звісно.
Мар’яна спершу грає за його правилами, однак потім розуміє, що любов Хотинського – показна, і кохає він її, бо дівчина цілими днями скніє в архівах, намагаючись розгадати таємницю генеалогічного древа Яреми.
Якось дівчина знайомиться у метро з Ярком. Хлопець, на відміну від Мар’яни, Майданом не просто цікавиться. Він віддає площі майже увесь час та сили. Але про все по порядку. Ярко якось одразу зрозумів, що Мар’яна – його доля. Про що одразу їй і сказав. На цьому місці в читачок роману мають стиснутися серця (у мене теж стислося, нігде правди діти), бо багато жінок мріють про рішучих чоловіків, таких, як Ярко. Він, до речі, крім того, що рішучий, ще й дуже уважний та ніжний. Словом, ідеал.
Дівчина також починає вчащати на Майдан, стає волонтеркою. Допомагає подрузі Поліні, яка на площі була з перших днів. Мар’яна знайомиться на Майдані з людьми, які її вражають – своїми сміливістю, патріотизмом, жертовністю. Серед них і герої попередніх романів Дашвар – Макар, Гоцик. До речі, авторка “розстрілює” їх у криваві лютневі дні.
Що там зі спадком Яреми? – запитаєте ви. Ні, я про нього не забула. У романі відбувається ще купа подій, перш ніж Мар’яна розуміє – нащадок – Ярко. А потім її приголомшує новина, що вона теж сьоме коліно Дороша. Отже, вони з хлопцем рідня, і якщо хочуть мати спадок, мусять відмовитися одне від одного, попри те, що закохані, бо Перпетуя була категорично проти інцесту.
Однак Дашвар зрадила б собі, якби всі прийняли правила гри, взяли гроші і почали жити довго та не дуже щасливо, зате багато. Ярко відмовляється від спадку, бо не хоче втрачати Мар’яну. Дівчина рада, що матиме більше грошей, однак останньої миті йде до хлопця додому і ще застає його вдома. Вони кохаються, і Ярко їде на Схід, бо ж він – воїн Азова. Медиком рушає туди й Поліна, теж в Азов.
Як так сталося, що і Ярко, і Мар’яна – нащадки Дороша, я вам не розповідатиму. Скажу лише, що прокляття законної дружини Яреми в кінці книжки переможене.
Люко Дашвар можна сміливо назвати важковаговиком масової української літератури. Вона створює цікаві, жваві тексти, і попри те, що фінал легко передбачити, книги авторки не відпускають до останньої сторінки. Дашвар для цього робить усе можливе – майстерно закручує інтригу, наповнює життя героїв усілякими випробуваннями, щедро приперчує сюжет сексуальними сценами. Вони не порнографічні, однак авторка не гребує ані інцестом, ані описом того, наскільки пристрасно зраджує мама Мар’яни її батька зі своїм другом дитинства.
Ну і традиційні для Дашвар “хепі-енди” – теж хороша річ. Особливо зараз, коли в житті їх не так багато.