Аеропорт Лойка: не головна книга про війну
Реклама по цілому місту, яка закликала на презентацію “Найкращої книжки про війну”, переповнена зала в Українському домі, куди прийшли студенти, пенсіонери, вагітні жінки. У холі книжки розкуповували, ні, розмітали, зі столів.
А ще на презентацію прийшли живі Кіборги, чоловіки, якими ми захоплювалися, які стали для нас символами незламності і справжнього патріотизму, не «шароварного», а того, що до останнього подиху й до останньої краплі крові.
Презентація Аеропорту Сергія Лойка стала подією, а сам роман я відклала на полицю і довго готувалась до того, щоб його прочитати. Боялась, що буде надто боляче. Це відкладання не завадило прочитати мені Іловайськ Положія і Чорне сонце Шкляра, і мені було справді боляче, навіть більше, ніж від Аеропорту.
Але про все поступово.
Аеропорт – гарна книжка про українську війну, написана військовим фотокореспондентом американської газети. Лойко справді розуміє війну, знає види озброєння. Він майстерно описує зовнішність військових: “Обличчя вояків були закіптюжені, очі світилися так, що, здається, підсвічували денний півморок поміж руїн Аеропорту. Форма на кожному – саме те, що треба для героїчного портрета на фоні війни: брудна, подерта, бронежилет запаскуджений. Поверх нього – розгрузка як у черепашки-ніндзя, з якої стирчав, схоже, повний арсенал усіх захисників сталінградського дому Павлова, разом узятих. Каски теж були героїчні, зі слідами куль та осколків. Маскувальна тканина вибивалася з касок жмуттям і сповзала на очі”.
Він розповідає смішні історії (наскільки взагалі ця історія може видатися смішною) про те, як випробовували новачків – відправляли їх “по пиво” до холодильника, у якому лежали “днювальні” – вбиті сепаратисти, про те, як, сміючись, хлопці згадують новорічний подарунок – торт – від одного з найвідоміших волонтерів країни. Є в ній і щемливі розповіді – як-от про чотирирічну дівчинку Юлю з Донбасу, яка допомагала Електрику виходжувати молоду кицьку. Тоді розвідник і зрозумів, за кого насправді воює, та вирізав ім’я Юля на прикладі автомата.
Від деяких історій стає справді моторошно – наприклад, від тієї, коли військові виїжджали “мотолигою” і, щоб їх не обстріляли, прив’язали на неї вбитих побратимів. Деякі епізоди передають непередавану атмосферу війни – полювання Свєтіка і Салама на зелених жуків, щоб наїстися і напитися, під час виходу з Іловайського котла, поїдання собаками пораненого “сєпара”, молитва єврея-правосєка з позивним Раввін, спокійного й умиротвореного у своїй розмові з Богом під час газової атаки терористів.
Окрема історія – розповідь про колегу Молчанова – журналістку Кейтлін, яка війну описує з Києва, компілюючи новини провідних інформаційних агенцій, іноді додаючи до них слова очевидців, записані здебільшого по телефону, та перекручені так, як їй потрібно. Це дозволяє зрозуміти, чому до подій в Україні так ставиться світ і чому “за упередженість” звільняють московського кореспондента газети. Ні, не за його оди терористам чи українським військовим, а за запис на сторінці у Facebook, де журналіст пише те, що думає про Путіна, порівнюючи його з Гітлером, та про те, що проти Росії справді потрібні санкції.
Сергій Лойко написав справді гарну книжку про війну, з усього наразі виданого вона найбільш художня. Але, попри всю атмосферність і достовірність (так кажуть Кіборги, які пройшли АД) війна та й ДАП у ній – не більше, ніж віхи життя головного героя Олексія Молчанова – військового фотокореспондента американської газети. Українські події – такі ж, як і російське дитинство та його перші спогади про відчуття сексуальності, коли він, підліток, сидів у човні біля молодиці, як такі ж, як післяафганська пиятика і знайомство з рудоволосою дівчиною Ксенією, що потім стала його дружиною, такі ж, як бої в Афганістані та чеченський полон.
Головний герой потрапляє у такі “заміси”, з яких складно вибратися живим, не те, що вийти людиною. Однак Молчанову під силу все – втекти з чеченського полону, побитися з кримським «самооборонівцем» (захищаючи журналістку) і перемогти його, взяти до рук зброю в останні хвилини Аеропорту і з фотографа перетворитися на добровольця, вбити заклятого ворога Шаміля Бараєва, витягти на собі пораненого командира і зрештою померти в лікарні, щоб не бути третім зайвим у стосунках.
Окремо про стосунки. Із Нікою Олексій познайомився на Майдані, коли Беркут уночі, 30 листопада, розганяв студентів. Тоді фотограф урятував дівчину. Ніка завдячує життям Молчанову ще й за порятунок під час лютневих розстрілів. Звісно, що Олексій і Ніка закохуються і кохаються. Спершу в готелі Дніпро, потім – в орендованій дівчиною квартирі. Кохаються пристрасно і результативно (якщо ви розумієте, про що я, ні не про вагітність, не вгадали). У Ніки є хлопець Степан, за якого вона згодом виходить заміж. Насправді ж вона любить Олексія, а зі Степаном їй просто спокійно, він навіть у сексі гірший за фотографа. Звісно, у романі є епізод, де чоловіки б’ються за Ніку. І зрозуміло, що вони обидва, як справжні мужчини, миряться, а в фіналі б’ються пліч-о-пліч, і зрештою, Олексій витягає, як я вже сказала, Степана з аеропорту, а сам, як справжній джентльмен і герой, помирає у лікарні, даючи молодій сім’ї шанс жити довго і щасливо.
Аеропорт, якщо зараз пригадати всі мною бачені голлівудські бойовики, – ідеальна історія про неідеального героя, але класного фотографа, майстра своєї справи, сміливого, мужнього і сексуального (без цього не обійтися), з ідеальними локаціями, цікавими й самобутніми персонажами, які дозволяють героєві ще більше проявити себе. Це готовий сценарій, фільм за яким стане касовим. Але глядачеві складно буде повірити в українську війну і відчути її, бо вона – лиш одна з подій у житті головної дійової особи, художньо переосмислена.
Тож Аеропорт – аж ніяк не головна і не найкраща книга цієї війни. Можливо, найбільш розкручена або найпопулярніша (це покаже час), можливо, найцікавіша широкому загалу, бо справді гарно і художньо написана, але не найкраща.
Іще. Я так і не зрозуміла, чому Донецьк у Лойка став Красним Каменем (привіт, Дніпропетровську, хто знає, той зрозуміє), аеропорт – краснокам’янським, але імені Прокоф’єва, Гіркін – Диркіним, натомість Майдан ним і залишається, так само, як готель Дніпро і Львівське пиво. Ну і зовсім наостанок – секс із Нікою виглядав категорично неправдиво, хоч і був потрібен для роману про справжнього чоловіка.