Геополітика простими словами: чому в України складні відносини з Німеччиною
Факти ICTV розпочинають серію матеріалів про те, хто наші друзі та союзники на світовій арені. Простими словами ми розкажемо, що нас об’єднує, чи входимо ми до одного союзу або ж які проблеми існують між нашими державами.
І перша розповідь – про Німеччину, яку нині активно обговорюють в Україні.
Україна між двох вогнів
Україна та Німеччина мають багаторічні зв’язки. Це одні з найбільших країн у Європі за територією та населенням. Однак політичні відносини найвищого рівня не досягали.
Альона Гетьманчук, директорка центру Нова Європа, пояснює так:
– Я скоріше б говорила про ситуативне партнерство, приклади якого ми бачили з 2014 року. Але це ситуативне партнерство не перейшло у повноцінне стратегічне партнерство, і, тим паче, союзницькі відносини. Саме безпекова складова сьогодні є найслабшим місцем відносин через різне розуміння рівня загроз та різні підходи до реагування на ці загрози.
Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007-2009), критично налаштований щодо рівня відносин, особливо на фоні нинішньої кризи, коли Росія перекинула свої війська до нашого кордону.
– На превеликий жаль, сьогодні Німеччина не демонструє тієї позиції, яку б мала продемонструвати. Її позиція щодо Росії продовжує бути пособницькою, такою, що виправдовує те, що відбувається, під приводом нейтральності, миролюбства, і фактично закликає Москву до продовження агресії, – вважає дипломат.
У відносинах з Україною багато років Німеччина була зацікавлена в економічній співпраці, переконаний німецький журналіст, редактор Deutsche Welle Карл Куяс-Скрижинський.
– Україна не є тим партнером Німеччини, як союзники по НАТО і ЄС. Україні потрібен Євросоюз, а не навпаки, – наголошує він.
Німеччина стримує РФ чи лише робить вигляд
Німеччина підтримує деескалацію кризи і закликає Росію відвести війська. Але непохитно відмовляється постачати зброю Україні, посилаючись на те, що це давній принцип німецької політики: озброєння не надсилають до зони конфлікту.
Однак, якщо США, Британія і, певною мірою, НАТО на переговорах з Кремлем використовують політику переважно батога та мінімуму пряників, погрожуючи пекельними санкціями, то заяви німецького уряду стриманіші.
– У ситуації можливого вторгнення в Україну було б дуже добре, щоб від німецьких посадовців публічно звучали лише заяви, що вони можуть зробити для стримування Росії, а не те, чого вони не можуть зробити. Поки що ми бачимо більше змішаних мессиджів, які не здатні переконати Путіна в серйозності намірів Заходу. Розблокування військової допомоги Україні буде важливим сигналом, як у свій час було з розблокуванням американської летальної допомоги – рішення, щодо якого в США теж упродовж тривалого часу точилися запеклі дебати, – вважає Альона Гетьманчук.
Карл Куяс-Скрижинський переконує, що Берлін не відмовиться від своєї політики сідати за стіл переговорів скрізь, де це можливо. Він пояснює – Німеччина розуміє свою роль як найбільшої економіки ЄС, і прагне не тиснути цим потенціалом в міжнародній політиці. Традиційно Берлін виступає з пацифістських позицій.
– Німеччина завжди намагалася, і їй частіше вдавалося продемонструвати те, що вона не хоче використовувати своє становище лідера нахабно, безпринципно, щоб продавити. Німеччина і Франція продовжуватимуть політику спокійного діалогу, за винятком початку війни. Я не бачу сигналів, що політика Шольца сильно відрізнятиметься, хіба що, можливо, деякими штрихами, – наголосив він.
Натомість Володимир Огризко зауважує, що нині економіка переважає над політикою. Колишній міністр закордонних справ нагадує, що Берлін особливо зацікавлений в газогоні Північний потік.
– Інтерес економічний бере гору над інтересами безпеки самої Німеччини та її сусідів. Росії вдалося з експортом газу до Німеччини експортувати ще й корупцію. Німецькі політики продаються Путіну, і йдуть на нього працювати на “смачні” посади в російських компаніях, після того як навіть керували країною, – вказує дипломат.
Тож, незважаючи на критику, навряд чи Німеччина змінить свою політику щодо України.
Чому Берлін оглядається на Кремль
Ангела Меркель стала за чотири каденції неформальним лідером Євросоюзу на світовій арені. Експерти кажуть – після того як Росія анексувала Крим і окупувала частину Донбасу, саме Німеччина стала головним представником Заходу у протистоянні України та Росії.
У 2014 році США певним чином самоусунулися і залишили кермо правління Німеччині та Франції. Кожна з них має певні інструменти впливу на Росію, нагадує Карл Куяс-Скрижинський.
Німеччина відіграватиме важливу роль і в Європі, і в урегулюванні війни на сході України, але вплив буде меншим, прогнозує Альона Гетьманчук.
– Я б сказала – вона мала вплив на формування європейської політики. Певний вплив залишатиметься й надалі з огляду навіть на кількість представників Німеччини, та посади, які вони обіймають, в інституціях ЄС. Однак роль особисто канцлера Німеччини в цьому процесі може бути меншою, – наголошує Гетьманчук.
Натомість міністр закордонних справ України (2014-2019) Павло Клімкін констатує, що у Женеві на переговорах про ключову проблему Європи – можливе масштабне вторгнення Росії в Україну – говорили Вашингтон та Москва, а не європейці.
– Коли Меркель була єдиним лідером – на неї завжди покладалася максимальна відповідальність. В Європі має з’явитися нове покоління лідерів, інакше її, як зараз, не запрошуватимуть в Женеву на переговори США та Росії. Для Європи це момент істини: не вкладаєшся у свою безпеку і безпековий потенціал – з тобою припиняють розмовляти, – каже Клімкін.
Меркель і Путін – політичні довгожителі. Вони навіть говорили російською на особистих зустрічах. Позиція Меркель після порушень Кремлем міжнародного права ставала жорсткішою, але Берлін завжди враховував позицію Кремля, наголошує Альона Гетьманчук. Схоже, таку ж позицію матиме й новий уряд Шольца.
– Ангела Меркель не мала особливих ілюзій щодо Володимира Путіна, однак всі свої рішення, які так чи інакше могли стосуватись Росії, до останнього приймала, запитуючи себе на кшталт: а як відреагує на це Путін? Це не лише моя здогадка, про це дуже чітко в одному з інтерв’ю журналу Spiegel нещодавно розповів її багаторічний радник Крістоф Хойзген. На жаль, скидається на те, що представники нового уряду теж ставлять собі це запитання, – зазначає вона.
На думку Володимира Огризка, Росія продовжить свою політику роз’єднання ЄС і НАТО:
– Путін використовує все, про що говорять німецькі політики, тільки щоб наступати на Європу. Україна для нього – це лише одна станція. А кінцева мета – роз’єднання ЄС, Європи, НАТО.
І новий уряд Шольца може докладати менше зусиль в мінському і нормандському форматах, вважає Альона Гетьманчук.
– Помітно менше, аніж попередній уряд. Хоча б тому, що нинішній канцлер, на відміну від попереднього, не був співавтором ані нормандського формату, ані Мінських домовленостей. Відтак, не розглядає це як власну політичну інвестицію, – додає вона.
Кого Німеччина вважає союзниками
Союзники Німеччини залишаються у стабільному контексті, аналізує Карл Куяс-Скрижинський. Номер один – Франція. Далі Італія як член Великої сімки і держава, що стояла у витоків ЄС. Також тісні взаємини з Нідерландами, Австрією та Іспанією.
Франція та Німеччина – локомотиви Євросоюзу. І традиційно перший візит канцлер Німеччини здійснював у Париж.
Але, як наголошує Карл Куяс-Скрижинський, іноді все залежало від того, звідки вітер дув. 1998 року Герхард Шредер полетів у перший закордонний вояж до Лондона, до прем’єра Тоні Блера, лідера партії лейбористів, ідеологічно близьких до німецьких соціал-демократів.
Зі США у Німеччині відносини міцні, але непрості. Особливо вони погіршилися за президенства Трампа, який і роль НАТО применшував, і від Європи вимагав більше витрачати на оборону, і санкції накладав на газогін Північний потік. Німеччина ж суттєво залежить від російського газу.
Особливі відносини з Китаєм – до цієї країни Німеччина найбільше експортує.
– У Німеччини дуже сильні інтереси в Китаї. Автоіндустрія, для якої Китай відіграє величезну роль. Для низки німецького бізнесу китайський ринок просто незамінний. Україна ж перебуває на 43-му місці, – констатує Карл Куяс-Скрижинський.
