Про “дискотеку” на передовій, шоколадки та швидку перемогу України. Розповідь сержанта ЗСУ
Сержант Роман, який зараз перебуває у шпиталі в Слов’янську після контузії, ексклюзивно Новому каналу розповів про те, як потрапив на передову, що відбувається зараз на Сході України, хто обіцяв відправити його вертольотом до Москви, як познайомився з Вакарчуком, і коли ми переможемо.
– Романе, розкажіть, будь ласка, трохи про себе, чим ви займалися до 24 лютого?
– Я народився в місті Трускавець, Львівська область, це колишній всесоюзний курорт. У 1995 році переїхав до Києва і до 26 лютого 2022 року жив і працював там. До війни мав свій бізнес у будівельній сфері.
– Як ви потрапили на передову?
– 26 лютого я пішов у різні військкомати в Києві. У результаті всі чотири дали відбій, там сказали: “Чекайте! Вас наберуть”. Потім прийшов до Печерського військкомату, де озвучили спочатку те ж саме, але згодом вийшов молодий чоловік і запропонував: “Якщо готові на передок, то давайте!” Я погодився, і так потрапив у Донецьку область.
– А у вас була військова освіта чи бойовий досвід?
– Лише армія у 1990-1992 роках.
– Ви усвідомлювали, які навички стрільби та ведення бойових дій у вас залишилися на момент 26 лютого 2022 року, тобто через 30 років після служби?
– Звісно, я служив у розвідроті, це раз. І якщо брати армію, частково був бойовий досвід, скажімо так. Тобто, навички є, і вони нікуди не поділися.
– Після розмови у військкоматі 26 лютого куди саме вас відправили?
– 26 числа прибули у десантно-штурмову бригаду, ми пробули там до 3 березня. Потім нас перекинули ближче до Ізюма.
– А що відбувалося на Сході України, коли ви приїхали туди 3 березня?
– Якщо загалом, були обстріли населених пунктів, але не такі, як сьогодні. Ось коли вже потрапили на передову, ми це називаємо “дискотека” – артилерія та міномети починають накривати нас зверху – було не дуже приємно, скажімо так. Але пройшли через це. Ті хлопці, які зі мною призивалися з цивільних, їх було четверо в моєму відділенні, вже “двохсоті”. Нехай земля буде їм пухом. Молоді зовсім.
– Багато хто впевнений, що інформація, яку ми зараз бачимо в новинах, це лише частина правди, що все дуже фільтрується. Це правильно, як ви вважаєте?
– З одного боку, це правильно, бо є люди, які можуть поводитися неадекватно після отримання цієї інформації. З іншого боку, це моя думка, хто володіє інформацією, той володіє світом. Тобто, потрібно доносити все, що діється. Коли люди розуміють, що відбувається, вони стають згуртованішими. Я вам так скажу, якби не волонтери, не знаю, чим усе це скінчилося б. Завдяки ним ми живі, ситі, одягнені.
– Ви потрапили до шпиталю з пораненням?
– Я потрапив до шпиталю з контузією. Снаряд розірвався за три метри від мене, це була перша контузія, а приблизно через два тижні ситуація повторилася. Ще якийсь період терпів, приймав пігулки і сподівався, що все налагодиться, але в результаті під час вибухів стан лише погіршувався.
– Ви пішли у шпиталь добровільно чи вас відправив командир?
– Іти у шпиталь мені дав команду мій командир і попросили хлопці, адже якби залишився, і, не дай Боже, знову артобстріл, треба було б кудись відходити, я був би тягарем для них. Цього допускати не слід, бо можна й самому лягти, і хлопців під обстріл підставити.
– Я знаю, що попри те, що ви проходите курс лікування, у шпиталі примудряєтеся все одно допомагати своїм хлопцям. Як?
– У мене є знайомі волонтери, ми досить щільно спілкуємось. Я замовляю для хлопців форму, взуття, тому що на передовій цього практично немає. Самі розумієте, люди два місяці перебувають під обстрілами в болоті, у бруді, були моменти, коли в нас падав град розміром з великий горох (я такого в житті не бачив), і все стає непридатним. Поки я на лікуванні, допомагаю хлопцям із формою та обладнанням, а ще дістаю для шпиталю необхідні ліки. Є люди, які мені допомагають, виходимо з ситуації як можемо.
– Бачила, що у шпиталі ви познайомилися з лідером гурту Океан Ельзи Святославом Вакарчуком. Як він там опинився?
– Ми з ним зустрілися зовсім випадково. Я вийшов у коридор, щоб іти на процедуру, і тут Вакарчук. Я був шокований. Він же мій земляк! Ми розмовляли про Львів і Трускавець, а потім почали підходити хлопці, фотографуватися. Він заспівав кілька пісень. Від нього дуже багато позитиву, великої підтримки. За це йому дуже дякуємо!
– Учора вам просто до шпиталю привезли рації, але була якась складна логістика. У чому складність?
– Рації приїхали до Павлограда, бо там працює Нова пошта. У мене є людина, яка забрала їх і привезла сюди, до шпиталю. А тут я вже передав їх своїм хлопцям з роти. У нас не було зв’язку, а коли немає зв’язку між підрозділами, гірше нікуди. Під час бомбардування ти біжиш у бік іншого окопу й передаєш інформацію по ланцюжку. Коли є рації, звісно, значно простіше.
– Яка взагалі у вас ситуація з технікою?
– Наразі, якщо брати останні дні, підкріплення технікою прийшло. Якщо будуть так іти постачання, стане взагалі супер.
– А що постачають?
– Гранатомети, кулемети та артилерію, це найважливіше. Тому що нас згори накривають, а зробити ми нічого не можемо. Наші артилеристи кажуть: “У нас немає пряників”. Немає патронів. Тепер є.
– Яка зараз ситуація у Слов’янську?
– Слов’янськ на сьогодні наш. Тут мало що працює. Дуже багато людей виїхали, бо бояться, адже ракети прилітають і по інфраструктурі, і по житлових будинках. Тож їх зрозуміти можна. Особливо багато людей стали виїжджати зі Слов’янська близько тижня тому, коли почали обстріли по Лиману. Ми стоїмо, росіяни вже місяць намагаються здійснити прорив, у них нічого не виходить. Дуже багато наших хлопців поранені, але ми тримаємося.
– Фізично важко, не кажучи вже про психологічний стан. Який настрій у вас та ваших хлопців на Сході?
– Ви не повірите! Більше форми, шоколадок, і все буде супер! Навіть про цигарки ніхто не каже. Шоколадки та літня форма. У багатьох нічого з того, в чому ми йшли на фронт, уже не залишилося. У мене, наприклад, тільки форма, яка була на мені, коли потрапив снаряд – все “пішло” у речовому мішку, згоріло.
– Чи є у вас якісь вихідні, дні відпочинку?
– Ні, абсолютно. Один день відпочинку може бути, якщо немає обстрілів. Але, як свідчить практика, таке буває дуже рідко. “Дискотека” починається о другій годині ночі або о четвертій ранку, буває, що вона триває цілий день, а буває – дві-три години. “Перекур” півгодини-годину, і вони знову починають накривати. Тут не вгадаєш, снаряд може прилетіти будь-якої миті.
– Скільки ви у шпиталі?
– З 18 квітня.
– І вже рветеся на передову?
– Абсолютно вірно! Мене тут підшаманять, підлікують, і вперед!
– Хто на вас чекає вдома? Заради кого 26 лютого погодилися їхати на передову, хоча вас відправляли назад?
– У мене є син, йому 8 років. Я хочу, щоб він прожив це життя гідно й не бачив того, що бачимо ми. Хоча він мені вчора телефонує і каже: “Тату, давай я тобі вишлю вертоліт, щоб ти долетів до Москви і назад”. Це 8-річна дитина, і вона говорить про війну.
– Коли ми переможемо?
– Моя думка, і я її дотримуюся, максимум – це місяць! За умови, що нам будуть іти постачання, які пообіцяли, і які наразі приходять.
– Романе, дуже вам дякую за інтерв’ю! Бережіть себе, ви наші герої. І ми обов’язково після перемоги запишемо ще одне інтерв’ю, в якому ви розповісте, як ми перемогли.
– Вам дякую! Мирного неба!
