Тригери передаються сімом поколінням: чим відрізняються страхи сучасних дітей та дорослих

Про страхи дорослих та дітей. І роздуми про те, чим відрізняються страхи сучасних дітей та їхніх батьків. Сподіваюся, практичне, але велике.

Систематизуємо типи страхів, яких може бути величезна кількість. Є дослідження про те, що у латеральному ядрі мигдалеподібного тіла “зберігається” те, що було травматизацією для наших предків.

І є дослідження (на мишах) про те, що цей досвід та ці тригери передаються щонайменше сімом поколінням спадкоємців. Серед них:

• набуті (наприклад, страхи, викликані ЗМІ або спровоковані вихованням – “дядько з бородою тебе забере”);
• вікові (з отриманням життєвого досвіду – з розвитком в підтримці та безпеці деякі страхи проходять самі);
• денні та нічні;
• інстинктивні;
• міжособистісні;
• техногенні (страх пожеж або ДТП, наприклад).

Всі страхи можна умовно розділити на декілька груп – природні та соціальні. Якщо зовсім узагальнити, природні пов’язані з загрозою для життя (страх захворіти, укусу комах, змій, блискавок, польотів, голоду, салюту або пострілів). А є соціальні страхи (запізнитися, зробити помилку, отримати погану оцінку, звільнення, зміни місця роботи, відмови, бути “лузером”).

І ось що цікаво: у покоління батьків (35-50 років) більше соціальних страхів, а у тих, кому зараз від чотирьох до 30-35 років – природних. Саме про них говорять “ой, які ніженки, їх все лякає, у наш час так не було, вони просто розпещені”. І саме вони з більшою легкістю ставляться до соціальних норм і вимог, дозволяють собі у соціальному житті те, чого ми собі б точно не дозволили.

Я міркувала про те, чому так може бути. Можливо, тому що нас виховували “соціальними істотами” більше, ніж “тілесними”. За дуже рідкісним винятком дорослі не були уважні до потреб тіла і своїх емоцій.

Нас виховували батьки з травмою “виживання” – з депривації за все, що стосується тіла та емоцій. Ми чули слова “вся сила в інтелекті”, “я мислю – отже, існую”, “головне – бути хорошою людиною”, “першочергово потреби суспільства, потім свої”.

З неможливістю (звичайно, знову з винятками) сформувати здорову прихильність (в якій ми можемо довірити близьким свої страхи та тривоги, розслабитися з кимось та відчувати), медичним насильством (щонайменше ми лежали в лікарнях самі), страхом конфліктів (поганий світ кращий за хорошу війну).

Це не означає, що ми не боялися. Ми дуже боялися, але навчилися “дивитися на інше”, “заморожувати”, адаптуватися – ці страхи пішли в тінь. Але саме вони іноді затоплюють нас, захльостують панікою, паралізують або провокують спалахи агресії. Це вони накривають нас, коли щось несподівано стає тригером.

Під будь-яким текстом про дбайливість до дітей обов’язково буде питання: “а як ми вижили в наш час?”. І одночасно під будь-яким текстом про дитячі емоції, страхи, болі, травми у коментарях більше тих, хто пише не про дітей, а про свої страхи, травми та емоції, тому що сам текст або тема стає їхнім тригером.

Я привчила себе до того, що, коли я пишу тексти про дітей і для дітей, мені, першочергово, потрібно подбати про дорослих. Тому що часто, читаючи складний текст, переглядаючи складний фільм або мультфільм, з “тіні” дорослих вистрибує наша дитяча частина – те, що було не проговорено, несвідомо, не прожито, не відіграно, не дозволено та не вивільнено в нашому дитинстві.

І тут ключове слово – вижили. Для того, щоб вижити, потрібно перебувати в постійній мобілізації або відключитися, заморозити почуття, потрібно дисоціюватися, щоб витримати напругу.

Ті, хто звик виживати, часто не можуть розслабитися. Не можуть грати. Не можуть перебувати тут та зараз.

Механізм такий: те, чому немає місця, що ми не можемо переварити – йде в тінь, а потім несподівано з’являється під дією тригерів, хронічного стресу, а іноді й втоми. Мигдалина зберігає пам’ять про все, що нас (і наших предків) лякало. Заблокувати мигдалину неможливо (і не потрібно) – у ній доступ до всіх емоцій. І чим більше у нас травматизації та страху, тим складніше у нас з почуттями та емоціями.

І ось тут починається цікаве. Те, що наші діти дозволяють собі відкрито боятися (злитися, ображатися), може говорити про те, що поруч з нами їм безпечніше та надійніше, що ми більш уважні до їхнього тіла та емоцій. Поруч з нами у страхів, що зберігаються в мигдалині, є можливість вивільнитися.

Але про що нам важливо дбати? Жити у світі розмитих цінностей, невизначеності (різних її видів, включаючи гендерну в підлітковому віці) – нестійко. Жити без правил, стійких та не дуже – хитко. Жити у світі непередбачуваних новин – дуже страшно.

Дітям важливі правила, важливий режим дня, важливі чіткі обов’язки та права. Важлива наша доросла авторитетність. Наша роль дорослого – батька. Важливі розмови з нами. Важливий дозвіл дивитися на свої страхи та йти крізь них. Чим більше у нас своїх страхів, зокрема, зробити помилку, тим більше ми захищаємо дитину від того, на що йому під силу дивитися та давати собі раду.

Позбавлятися від страхів повністю не можна – це частина інстинкту самозбереження. Страхи – наша варта (і з дітьми ми перетворюємо страх у “охоронця”).

Наше завдання зробити їхній “заряд” таким, щоб вони не заважали нашій життєвості. І, можливо, навчитися вчасно собі говорити:

— О! це зараз мій прадід з материнської лінії всередині мене каже – небезпечно! Він же не знає, що зараз XXI століття. Я у безпеці.

Ми – нащадки міцно наляканих людей. Адже виживали ті, хто краще та адаптованіше боявся – не їв те, що отруйне, здригався від кожного шурхоту вночі та тому швидко реагував, співпрацював (або не співпрацював) з іншими та передав свої гени через багато поколінь нам.

Ось тут мені важливо уточнити – є різниця між тривогою та страхом. Страх має межі, тривога – ні. Якщо нам вдається перевести відчуття глобальної тривоги у конкретний страх – прекрасно. Наприклад, питанням, а що може статися поганого чи хорошого. Робота з тривогою та страхом відрізняється.

Анна Фрейд – одна з перших використала гру в аналітичній психотерапії. Вона помічала, що діти, які пережили бомбардування Лондона, часто на її прийомах будували з кубиків будиночки та руйнували їх, “бомбили”, відіграючи те, що бачили та чули. У контакті зі стабільним дорослим, у безпеці вони отримали можливість відреагувати та вивільнити те, що пережили та придушили – це допомагає не розвинути травму.

Дітям важливо мати можливість у грі прожити свій страх. І нам важливо спостерігати за їхніми іграми та підключатися до них, пропонуючи виходи зі складних ситуацій, читаючи книжки, дивлячись мультики з конфліктами та подоланнями (але ті, які відповідають їхньому віку та силам). Вони проходять свій шлях героя.

Дітей, і нас, дорослих важливо привчати писати – історії та есе (мрію про те, щоб есе (не те, яке зараз в школі) стало частиною навчального процесу).

Письмові практики (письменницькі практики) допомагають щонайменше відкрити кришку нашого “внутрішнього чайника”, який кипить емоціями, структурувати внутрішній простір, визначити карту нашої внутрішньої території. Дітям важливо розповідати про те, що відбувалося в нашому роду та нашій історії, що відбувається зараз в країні та житті, у тій формі, яка для них зрозуміла, безпечна та переносима.

І, звичайно, їм важливо мати можливість сказати нам “я боюся” та отримати підтримку. І сказати “я боюся” іноді означає – я довіряю твоїй силі та допомозі. Доброго дорослішання.

Фото: Pexels, Depositphotos