Можна скільки завгодно вкидати скептичні коментарі щодо подальшої реалізації амбіцій РФ і КНР, але те, що написано в їхній заяві – це дуже важливий переломний момент у новому витку великодержавного суперництва.
По-перше, вперше дві країни публічно підписалися під взаємними претензіями до прозахідного світоустрою. Москва нагадала, що Тайвань є частиною Китаю, а Пекін підтримав Путіна в його претензіях до розширення НАТО на схід.
По-друге, цією заявою обидві країни проголосили формування потенційно нового геополітичного блоку в рамках умовної “Великої Євразії”, яка буде противагою умовному “Заходу”. Росія та Китай бачать себе в ядрі цього блоку.
Інакше кажучи, сталося те, чого США побоювалися – створюється підґрунтя під суттєве зближення РФ і КНР на загальній ідеологічній та політичній основі. Цьому сприяла і спроба адміністрації Байдена знову розділити світ на два блоки, лише цього разу на “демократії” та “автократії”. Китай та РФ прийняли виклик, але запропонували свою схему поділу.
По-третє, китайсько-російська декларація проголошує кінець існуючого прозахідного світопорядку, в якому домінуючу роль відігравали євроатлантичні структури на чолі зі США.
Пекін і Москва виносять на публічний міжнародний рівень те, що знало багато хто до цього – ідею швидкого наступу нового багатополюсного світопорядку, в якому немає одноосібного домінування Заходу і Сполучених Штатів.
По-четверте, КНР і РФ практично кидають виклик всієї системі у її проявах. Вже у перших двох розділах вони кидають виклик монополії Заходу на його сакральні і фундаментальні концепти, такі як демократія або права людини, стверджуючи, що вони не повинні бути приватизовані Заходом, а мають специфіку, залежно від країни та її культури, а Захід не повинен диктувати критерії, за якими оцінюють інші їхні відповідності демократичним принципам.
По-п’яте, декларація чітко проводить межу між “блоковою політизацією”, в якій звинувачується Захід, та “політикою спільноти єдиної долі людства”, яку пропонують РФ та КНР у кооперації з іншими.
Граючи на запиті на “нормальність”, Пекін і Москва позиціонують себе як держави, які готові взяти на себе лідерство і будувати новий багатополюсний і “правильно глобалізований” світ на противагу тому, що вони вважають “вузьколобою агресивною розкольницькою політикою” США та їх союзників.
По-шосте, Китай явно продавив своє бачення регіональних альянсів та нової архітектури безпеки в Євразії, головними елементами яких має бути Шанхайська організація співробітництва (ШОС) та китайська ініціатива Один Пояс, Один Шлях.
Росія тут, я так розумію, виступає як головний партнер у галузі безпеки та молодший союзник, про ОДКБ жодного слова. Натомість запрошують країни АСЕАН та Індію.
Якщо ще згадати новий газовий договір між РФ і КНР, то стає зрозуміло, що обидві країни націлилися на зближення й у енергетичному секторі, що у них може вдасться, оскільки обидві країни мають серйозний вплив на Центральну Азію.
На жаль, Україна в цих глобальних схемах відіграє лише роль “приймаючого” та “очікуючого”.
Ми чекатимемо результату переговорів і протистояння великих держав і прийматимемо подачі, які прилітатимуть з різних сторін і завжди “несподівано”, оскільки ці процеси ми не можемо контролювати.
З нинішньою зовнішньою політикою, ми, швидше за все, стаємо периферією цього протистояння, часто потрапляючи в перехресний вогонь великодержавного суперництва, яке почалося по лінії Китай-США. Останні три місяці нам це добре продемонстрували.
Єдина можливість для нас вийти з позиції приймаючого ждуна, це посилювати свою самостійність і свободу: зміцнювати армію та обороноздатність, відстоювати свої економічні інтереси, формувати регіональні ситуативні зв’язки, не втягуватись у чужі конфлікти та прагматично підходити до зовнішніх відносин, виходити зі своїх інтересів, а не чужих побажань.
Найгірше, що ми можемо зробити, це продовжувати ігнорувати те, що відбувається, залишаючись у рекурсії неактуальних ідей 2014-2015 років, коли жила ще віра в біполярний світ, де є “Орда” проти нас, і є єдиний “Альянс” за нас, і більше нічого не мало значення.