Що відомо про Нюрнберзький процес і всупереч чому вдалося засудити нацизм

Беззаперечним феноменом ХХ століття вважається тоталітаризм і встановлення тоталітарних режимів. Нівелюючи демократичні та ліберальні цінності, диктатори досягали абсолютної влади у злочинний спосіб.

Класичним випадком тоталітарної держави прийнято вважати Третій Рейх – державу, яка протягом тринадцяти років існування стала організатором Другої світової війни, геноцидів та масових воєнних злочинів.

Лідер Третього Рейху Адольф Гітлер не дожив до кінця війни: за гріхи, скоєні під прапорами зі свастикою, та мільйони загублених життів довелося розплачуватися його найближчому оточенню. Ключову роль у встановленні післявоєнної справедливості відіграв Нюрнберзький процес.

Поразка і “прозріння”

Друга світова війна у Європі завершилася розгромом та капітуляцією нацистської Німеччини, підписаною в ніч з 8 на 9 травня 1945 року.

Страшні тоталітарні роки, що прожила Німеччина під владою гітлеризму, завершились: результати цього періоду приголомшили увесь світ.

– За період Другої світової війни було вбито, поранено та скалічено 150 млн людей, зруйновано сотні тисяч населених пунктів. Європа втратила вбитими у два з половиною рази більше, ніж за попередні 350 років.

Не чекаючи спеціальних міжнародних рішень, війська союзників відкривали та показували світу концентраційні табори.

Німці знали про “арійські закони” Рейху, однак відмовлялись вірити своїм очам. З’ясувалося, що весь цей час вони жили в державі, якою керували відверті військово-політичні злочинці.

Втім, нацистські злочини просто неможливо порівняти з жодним з епізодів історії людства, а отже, потребували суспільного осуду.

Перед Нюрнбергом

Вперше питання про засудження злочинів нацизму постало задовго до завершення Другої світової війни.

– Країнами Антигітлерівської коаліції 13 січня 1942 року було ухвалено Декларацію про покарання за злочини, здійснені під час війни. За головну мету ставилося покарання шляхом організованого правосуддя усіх тих, хто вважався відповідальним за ці злочини.

Декларація стала поштовхом до реального переосмислення законів воєнного часу.

Водночас лише одна країна наважилася на проведення судових процесів над нацистами ще у часи війни: цією країною був Радянський Союз.

До наших днів збереглася кінохроніка одного із таких процесів, який проходив у 1943 році. За іронією долі, нацистів судили у Харкові.

Водночас уряди інших європейських держав – Польщі, Чехословаччини, Югославії, Норвегії – документували, встановлювали та розслідували злочини нацистських загарбників та нанесені ними збитки.

З кожним наступним роком війни поразка Гітлера ставала неминучою. Світу залишалося зафіксувати її результати.

Як готували Нюрнберзький процес

Після розгрому Третього Рейху постало важливе питання про покарання злочинців – усіх тих, хто був причетний до створення теорії та виконання на практиці ідеології нацизму.

Довоєнне міжнародне право хоч і передбачало заборону ведення агресивної війни, однак не містило жодних механізмів її запобігання, жодних заходів боротьби з нею і, відповідно, жодної відповідальності за її розв’язання.

– На Лондонській конференції 8 серпня 1945 року було підписано договір Про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн Осі. Документ передбачав створення Міжнародного військового трибуналу.

Завдяки об’єднанню військових та дипломатичних сил Європи та США стало реальним створити перший в світовій історії трибунал, завданням якого стало встановлення справедливості та покарання винних.

Старовинне німецьке місто Нюрнберг (американська зона окупації – Ред.) обрали для символічності: саме там з 1933 року проводилися усі з’їзди Націонал-соціалістичної німецької робочої партії.

Встати, суд йде

Нюрнберзький трибунал тривав майже рік – з листопада 1945 до жовтня 1946 року. Під час підготовки матеріалів та обвинувального акту було опитано тисячі громадян із десятків країн європейського континенту.

Звинувачення було пред’явлено таким представникам верхівки влади поваленого Рейху:

1. Герман Вільгельм Герінг – головнокомандувач ВПС Німеччини, найближчий з-поміж оточення Гітлера.
2. Рудольф Гесс – партійний заступник Гітлера, член ради міністрів з оборонних питань Німеччини.
3. Йоахім фон Ріббентроп – міністр закордонних справ Німеччини.
4. Роберт Лей – один із керівників партії нацистів, очільник Німецького робітничого фронту.
5. Вільгельм Кейтель – фельдмаршал, керівник Верховного командування Вермахту (Збройні сили Третього Рейху).
6. Ернст Кальтенбрунер – генерал СС, керівник імперської безпеки та секретар МВС Німеччини.
7. Альфред Розенберг – заступник Гітлера з питань ідеологічної підготовки партії, міністр з питань східних окупованих територій.
8. Ґанс Франк – ексміністр юстиції Німеччини, генерал-губернатор Генеральної губернії.
9. Юліус Штрейхер – головний ідеолог антисемітизму.
10. Вільгельм Фрік – міністр внутрішніх справ.
11. Вальтер Функ – міністр економіки.
12. Ялмар Шахт – попередник Функа на посаді міністра економіки.
13. Густав Крупп фон Болен унд Гальбах – один із найбагатших промислових магнатів Третього Рейху. Брав участь у розробці планів агресії та загальної змови.
14. Бальдур фон Ширах – організатор та керівник молодіжної організації НСДАП – Гітлерюгенд.
15. Карл Деніц – гросадмірал, очолював підводний флот Німеччини, став наступником Гітлера після його самогубства у бункері.
16. Фріц Заукель – групенфюрер СС, генеральний уповноважений з питань використання робочої сили.
17. Еріх Редер – головнокомандувач ВМС Третього Рейху.
18. Альфред Йодль – начальник Штабу оперативного керівництва Верховного командування Вермахту.
19. Франц фон Папен – один із організаторів захоплення влади нацистами.
20. Артур Зейс-Інкварт – один із керівників нацистської партії.
21. Альберт Шпеєр – рейхсміністр озброєння та припасів, був особистим архітектором Гітлера.
22. Константін фон Нейрат – попередник Ріббентропа на посаді міністра закордонних справ, рейхспротектор Богемії та Моравії.
23. Ганс Фріче – нацистський пропагандист, чиновник при міністерстві народної освіти та пропаганди, радіоведучий.
24. Мартін Борман – секретар та найближчий радник Гітлера.

На лаві підсудних мали опинитися 24 нацисти, однак трьом із них (Борман, Лей та Крупп) за різних причин вдалося уникнути реального покарання.

– Під час процесу відбулося 403 відкритих судових засідань, було допитано 116 свідків, розглянуто понад 300 тис. письмових свідчень та близько 3 тис. документів, зокрема фотографії та фрагменти кінохронік. Засідання велися одночасно чотирма мовами, пресу і радіо представляли близько 250 журналістів.

Не менш важливою, ніж праця юристів, була праця перекладачів. Сторона захисту розмовляла німецькою мовою, а головними обвинувачами були представники США, Британії (англійська), Франції (французька) та СРСР (російська мова). Вперше в історії практика синхронного перекладу мала місце саме у Нюрнберзі.

Статут Нюрнберзького трибуналу містив такі категорії злочинів:

• Злочинні плани нацистської партії.
• Злочини проти миру.
• Воєнні злочини.
• Злочини проти людяності.

Адвокати підсудних нацистів довгий час апелювали до того, що тоді, у 1945 році, не існувало жодних юридичних норм стосовно індивідуальної міжнародної кримінальної відповідальності за ведення агресивної війни.

У такий спосіб вони намагалися перекласти відповідальність на державу, якої вже не існувало. Однак жорстка позиція обвинувачів, увага журналістів та усього світу не дозволила нацистам (у крайньому разі не всім) уникнути справедливості.

Вирок, страта і в’язниця

1 жовтня 1946 року Міжнародний військовий трибунал ухвалив своє остаточне рішення.

Дванадцятьох осіб (одного з яких – заочно) засудили до смерті, троє отримали пожиттєве ув’язнення, двоє – по 20 років, один отримав 15 і один 10 років в’язниці, а ще трьох – виправдали.

Смертний вирок було здійснено в ніч з 15 на 16 жовтня. Щоб на військово-дипломатичному рівні “принизити” нацистів, замість розстрілу (притаманного для воєнного часу виду страти) було обрано повішання.

Спеціальну шибеницю для верхівки Третього Рейху (методом довгої петлі) було створено за проектом одного із сержантів армії США.

– Від інших шибениць вона відрізнялась тим, що замість стільця під ногами засудженого відкривався люк, всередину котрого тіло падало на глибину понад 2 м. Експерти погоджувалися, що такий спосіб страти був боліснішим, аніж звичайний.

На ранок 16 жовтня 1946 року тіла страчених нацистів перевезли до Мюнхена, після чого їх спалили у крематорії.

Засуджені Трибуналом до відбування тюремних строків були направлені до берлінської в’язниці Шпандау.

Невивчений урок Нюрнберга

Нюрнберзький процес увійшов в історію людства як своєрідний стандарт зразкового покарання винуватців порушень міжнародного права та злочинів проти людяності.

Що варто знати про вирок Нюрнберзького трибуналу:

1. Злочинні ідеологія та політика Третього Рейху засуджені на міжнародному рівні, а її прихильники зазнали виразної маргіналізації у цілому світі.
2. Особи, які скоїли злочини, визначені Статутом трибуналу, не можуть посилатися на державний імунітет, якщо політика цієї держави вийшла за рамки міжнародного права.
3. Коли розв’язується війна зі страшними жертвами і стражданнями мільйонів людей, то для юридичної її класифікації немає і не може бути жодних відмінностей між поняттями незаконності та злочинності.
4. Агресивна війна, перетворюючись у великий комплекс різновидних злочинів, стає найтяжчим міжнародним злочином.

Не менш важливим було те, що світові лідери зрозуміли причину та природу усього лиха, яке принесла Друга світова війна. Криза міжнародного права – ось що стало причиною того, що агресія опинилась поза законом.

Перший міжнародний кримінальний суд, як і усі подальші судові процеси, пов’язані зі злочинами такого масштабу, були та залишаються можливими саме завдяки спільним зусиллям світових держав.

Байдужість, політика невтручання чи пасивного стримування країни-агресора коштують занадто дорого – головний невивчений урок Нюрнберга.