6 порад з виховання психологічно здорової дитини: правила та наслідки

Стосунки з батьками — це найперші стосунки в житті. Часто вони визначають, якими будуть наші стосунки зі світом, з самими собою та з іншими людьми.

Контакт дитини з батьками починається задовго до того, як вона народжується, глибоко в утробі матері. Батьки для дитини – це весь всесвіт. В міфології, наприклад, наші дитячі переживання і уявлення про батьків втілені в образах богів. Вони — всемогутні і всезнаючі гіганти, які можуть розпоряджатися нашою долею.

Звідси випливає багато наслідків. Адже боги бувають добрі та ласкаві, а бувають й злі, непослідовні. Іноді нам доводиться заслуговувати любов богів (читай – батьків), підкупляти їх, виконувати їхні настанови, заповіді та інше. Все це має далекосяжні наслідки.

Якщо між батьками склалися жорстко негативні стосунки — розлучення, бійки, сварки, неповага — дитина буде неготовою до партнерських відносин. Якщо батьки придушували дитячі бажання, нав’язували свої рішення, дитина не знатиме, чого хоче від життя, чим хоче займатись. Якщо в дитині сильно придушували здорову агресивність, ініціативність, примушували стримувати себе, спокійно себе поводити, то дитина стане апатичною, інфантильною, невпевненою в собі.

Читайте: 5 причин, чому дитина не слухається: що робити

Що ж батьки мають дати дитині

Згідно з пірамідою потреб Абрагама Маслоу, перші три рівні потреби людини — це фізіологія, безпека і соціальність.

Для дитини всі ці три рівні потреби забезпечує сім’я/батьки. І якщо з фізіологією та захищеністю все більш-менш зрозуміло, то з любов’ю і соціальністю ситуація трохи складніша.

Якою “мовою” говорить ваша дитина

Відомий сімейний психолог Гері Чепман говорить, що у людей існує п’ять мов любові: похвала, схвалення; якісно проведений час; подарунки; допомога, обслуговування; дотики, тілесний контакт.

Ми можемо, наприклад, гарно проводити з дитиною час, а вона любить, щоб її хвалили. Можемо закидати дитину подарунками, а їй потрібна наша підтримка чи обійми.

Щоб визначити, якою мовою любові говорить ваша дитина, завдяки чому вона розуміє, що її люблять, Чепман, в своїй книзі “П’ять мов любові для дітей”, пропонує пройти спеціальний тест. Купіть цю книгу – не пожалкуєте.

Вчитися любити і приймати свою дитину без умов

Найголовніший навик, який мають розвивати батьки, — це безумовне прийняття дитини, безумовна любов до неї.

Безумовна любов – це коли ми не висуваємо до дитини жодних умов, не ставимо рамок на кшталт “я буду любити тебе, тільки якщо ти будеш хорошим” або “я буду любити тебе, тільки якщо ти будеш приносити п’ятірки чи ходити на цей гурток”. Цікаво, що батьки можуть навіть не говорити такі речі вголос, але підтверджувати своїми діями.

Чому безумовна любов настільки важлива? Справа в тому, що дитина відчуває небезпеку, коли її не приймають такою яка вона є, їй доводиться підлаштовуватися і бути не собою.

Подорослішавши, вона може стати апатичною, невпевненою в собі, не знатиме, чого хоче, ким хоче бути.

Якщо ви хочете зрозуміти, як мають будуватися стосунки батьки-дитина, рекомендую прочитати книгу Еріха Фрома “Мистецтво любити”.

Приймати дитину повністю, значить, приймати того, від кого вона народжена

Коли в дитині щось подобається, багато батьків кажуть: “О, вона на мене схожа”. А коли не подобається: “О, вона схожа на батька/матір”.

Однак безумовне прийняття своєї дитини можливе тільки тоді, коли ви приймаєте того, від кого вона народжена — з усіма його плюсами і мінусами.

Навіть якщо пара розлучилася, важливо й далі приймати колишнього партнера як батька чи матір своєї дитини. Вам вдалося стати батьками — це потрібно цінувати і будувати стосунки не з позиції “мій колишній чоловік” чи “моя колишня дружина”, а з позицій “це батько моєї дитини”, “це матір моєї дитини”. Тоді дитина не буде розриватися між двох вогнів і відчуватиме, що її люблять, що у неї є і тато, і мама.

Підтримувати сепарацію (незалежність) дитини

Сепарація – це природній процес становлення дитини, коли вона емоційно, морально, інтелектуально, соціально і матеріально відокремлюється від батьків. Цей процес відбувається всередині кожної дитини, причому постійно.

Поки дитина дорослішає, ми перебудовуємо свої границі з нею, даємо все більше незалежності. Це складний процес, який ніколи не буває безболісним – ні для дитини, ні для батьків. Розширяти можливості дитини для прийняття власних рішень, підтримувати її в прагненні вилетіти з гнізда – це ціле мистецтво.

До речі, всі казки-легенди-міфи готують дитину до сепарації. Ці розповіді з’явилися не просто так: люди готували дітей до сепарації від самого дитинства, щоб ті могли стати незалежними і піти “на власні хліба”.

Читайте: Дворічна дитина заблокувала iPhone мами на 47 років

Іванушка-дурачок — дурачок не просто так, а тому що досі живе з батьками. Але він покидає батьківський дім, проходить випробування, бореться з чудовиськами (тобто зі своїми страхами) і завойовує собі місце в реальному світі. Більше того – отримує принцесу і півцарства в придачу. Таких казок дуже багато.

Ставити свої межі

Ставити свої межі, відстоювати особистий простір — це дуже важливий момент для батьків. Якщо це цукерка мами, вона може сказати: “Це моя цукерка, ви свої з’їли”.

Це не є проявом нелюбові. Навпаки, з часом діти будуть більше поважати батьків, поважатимуть їхні бажання.

Звичайно ж, до 1,5 року психологічних меж майже немає, тому що дитина повністю залежна від батьків. Але й тут ми маємо знаходити відпочинок і відраду: батьки можуть чергуватися у догляді за дитиною, можуть найняти няню, попросити дідусів/бабусь, щоб ті посиділи з дитиною.

З віком межі можна збільшувати. Коли дитині 2 роки, її можна лишати на 1-3 дні, але тільки з тими людьми, яких вона знає, любить і з якими їй добре. Потім можна поступово збільшувати час до 5 днів (коли дитині 3-4 роки), їхати з партнером відпочивати чи відпочивати самому – це все стає можливим.

Насамкінець, скажу одну важливу річ: як би ми не хотіли, ми не станемо ідеальними батьками. Хороша новина в тому, що цього і не вимагається. Ми лише маємо прагнути стати найкращими батьками, якими можемо бути. При цьому не забуваючи про себе і про свої особисті границі. Якщо ми намагаємося бути найкращими батьками, діти це відчувають.

Свідомо чи несвідомо ми все одного нанесемо якісь рани-травми своїм дітям. Насправді, так і має бути, таке життя.

Якби дитина росла в стерильній кімнаті без вірусів і бактерій, і після цього її випустили на вулицю, вона б померла. Те ж саме стосується психологічного здоров’я. Ми не ідеальні, завдаємо якоїсь психологічної шкоди дитині, і вона стає готовою до того, щоб вийти в світ і прийняти нові виклики. Свою неідеальність треба прийняти. Вона потрібна вашій дитині, щоб вижити.