Із пекла потрапили до пекла. Сповідь українця, насильно вивезеного з Маріуполя в РФ
За попередніми даними, на сьогодні з Маріуполя, що стікає кров’ю, російські агресори насильно, фактично обманом, вивезли на територію Росії більше 40 тис. місцевих жителів.
На офіційному сайті міста розмістили історію Дмитра Радченка та його сім’ї про те, як відбувалася депортація, що довелося пережити українцям і в якому становищі вони знаходяться наразі.
Як повідомляється, маріупольців або насильно виводили зі сховищ і змушували сідати в автобуси, або нахабно обманювали – обіцяли доставити до Запоріжжя. Але, як з’ясувалося, везли в фільтраційні табори. Саме так потрапили на територію РФ Дмитро та його сім’я.
Останній місяць чоловік жив у підвалі разом з дружиною та 10-місячною дитиною. Коли терпіти нескінченні бомбардування стало вже несила, вирішив, що з міста потрібно вибиратися за будь-яку ціну.
Оскільки власний автомобіль сім’ї був розбомблений, Дмитро змушений був домовитися з ділягами, які зажадали за поїздку по 1 тис. грн з людини. Враховуючи, що сім’я складалася з шести осіб, за можливість вибратися з-під обстрілів виклали 6 тис. грн.
За словами Дмитра, черга на такі послуги була розписана на три дні вперед.
Їхали практично без речей. Не змогли забрати і домашніх тварин.
– Коли їхали до блокпоста – пейзажі навколо були місячні. Ми навіть не уявляли, яким жахливим став наш Маріуполь, – каже Дмитро.
На першому блокпосту військові без розпізнавальних знаків наказали роздягнутися до нижньої білизни. На вулиці було -5 градусів. Шукали татуювання, сліди від зброї.
Потім біля заправки в бік Нікольського (колишнє Володарське), поки ми чекали на автобус, військові пояснили, що всіх відправлять в пункт тимчасового перебування – насправді у фільтраційні табори.
– Нам ніхто не давав відповідь на запитання: хто вони, куди повезуть, навіщо, що нам робити? Ми стояли, розгублені, і не розуміли, що відбувається. З 2 березня ми жили в абсолютному інформаційному вакуумі, – каже Дмитро.
У забитому під зав’язку автобусі людей привезли в Микільське, де всюди висіли прапори “ДНР”. Це був справжній шок. Тут знову ґрунтовно обшукали, переписали дані.
Це був фільтраційний табір для всіх приїжджих. Людей клали всюди: в спортзалі школи, в коридорах, на сходинках. Годували один раз в день: ложка каші, склянка чаю і печиво. У місцевому магазині були хліб і ковбаса, але ціни – захмарні.
– Вранці сказали, що у нас є тільки два варіанти: їхати або в Донецьк, або в Ростов. Ми подумали, що з Донецька вибиратися дуже проблематично. Простіше з Ростова. Туди й поїхали, – згадує Дмитро.
За його словами, людей відразу попередили, що в Ростові їх не залишать, а будуть розподіляти далі, куди-небудь в Магадан, на Сахалін. Але, якщо пощастить, можуть розподілити і ближче.
Зрозуміло, хотіли ближче до кордону, щоб мати можливість виїхати в Європу. Про виїзд до Запоріжжя інформації не було. Ходили чутки, що виїхати туди все ж можна, але гроші за це просять божевільні.
У Ростові сім’я Дмитра розраховувала зупинитися у старих знайомих. Але не вийшло, зі знайомими не вдалося зв’язатися.
Для виїзду в Ростов прибуло вісім автобусів, один з відразу ж “окупував” циганський табір.
За словами Дмитра, великі сім’ї ділили. Якщо, наприклад, родина складалася з двох батьків і дитини, то проблем не було. Якщо більше, тобто з бабусями і дідусями, сісти в один автобус було майже неможливо. Дмитру довелося заплатити військовому, щоб сім’ю не розділили.
У звичайних автобусах, в які людей завантажили о першій годині дня, на кордон з Росією дісталися о другій годині ночі. Дорогою автобус зламався. Всі стояли на холоді, поки водій намагався полагодити машину. Але у нього нічого не виходило.
В результаті підсадили в інший автобус, і залишок шляху, а це години чотири, сім’я їхала, стоячи в проході, з маленькою дитиною на руках. Це були тортури.
На кордоні з “ДНР” зібрали паспорти, вибірково поспілкувалися з деякими з українців. Про що, невідомо, оскільки перелякані люди через страх за своє життя тримали язик за зубами.
На російський пропускний пункт потрапили о першій годині дня наступної доби. Тут знову почалися допити. Цього разу представниками ФСБ.
– Речі детекторами перевіряли. Мурижили дуже жорстко. Ми були без сил абсолютно, – каже Дмитро.
Зрештою після трьох годин допитів пересадили в інший, більш комфортабельний автобус, що спершу дуже здивувало.
Така щедрість стала зрозуміла, коли транспорт зупинився буквально за 300 метрів від кордону біля білих надувних наметів російського МНС. Там переселенців зустріли журналісти з відеокамерами.
Демонстративно-показово змученим людям дали гарячу їжу – гречку з м’ясом. Поки їли, журналісти просили розповісти на камеру, як жахливо жити в Україні.
Коли піар-акція завершилася, з’ясувалося, що везуть не в Ростов, а в Таганрог. Там на пероні вже стояв потяг на Кострому. Але плани різко змінили і сказали, що всі їдуть у Владимир.
– Ми вже були розлючені і почали трохи грубити. Нерви здавали, – зізнався маріуполець.
У Владимирі пообіцяли дати їжу і житло. Деякі люди на вокзалі розверталися і йшли, розраховуючи знайти притулок у родичів в Росії, їх ніхто не зупиняв.
Коли сіли в поїзд на Владимир, дали картки місцевого Мегафону, але зв’язок був поганий, додзвонитися ні до кого не могли.
– Потім видали макарони Роллтон. Добре, що у нас були ще наші українські консерви, баночка тушонки, яку ми прихопили з собою з підвалу, – розповідає Дмитро.
За його словами, їжа в поїзді була жахлива. 80% людей отруїлися, багатьох рвало.
У Владимирі на вокзалі депортованих зустрічало безліч репортерів, мер міста, місцеві депутати. Людей розподіляли автобусами, які прямували в ближні села і селища. Більшість цих місць виявилися непридатними для життя.
Дмитру вдалося домовитися з місцевим депутатом, щоб їхню сім’ю залишили у місті. Тут поселили в хостел, в крихітній кімнатці три на три метри, з одним двоспальним ліжком, але з душем, прийняти який після двох днів митарств стало справжнім раєм.
– Загалом, не найгірші умови, порівняно з тим, куди відвезли інших людей. Їх в селах селили в школах, в непристосованих для цього приміщеннях. І як вони зараз там, я не знаю, – каже Дмитро.
За його словами, годують тричі на день, але порції мікроскопічні, і їжа смердить. Вчора гречка віддавала ацетоном, і тих, хто її з’їли, госпіталізували в лікарні цілими поверхами.
Дмитро каже, що їх постійно просять підписати якісь документи. Статус біженців ми не оформляли. Але отримали дозвіл на тимчасове проживання. Легально в Росії можна перебувати три місяці.
Спробували через службу зайнятості знайти роботу, але заробітна плата виявилася просто знущальною – 10 тис. рублів (це приблизно 3 тис. грн – Ред). На ці гроші неможливо жити, неможливо знімати житло. Ціни дуже високі. І 10 тис. рублів не вистачить навіть для проживання однієї людини, не кажучи вже про сім’ю.
Зараз сім’я Дмитра шукає варіанти, як полишити Росію і потрапити в Європу. Але що буде з ними завтра, не знають…
Джерело: сайт міста Маріуполь
