Герой України з незламним духом

Герой України з незламним духом. Талановитий художник України – волинянин Тарас Більчук двічі дивом залишився живим після звірячого побиття беркутом.

Ми спілкуємось з ним в палаті 17 київської клінічної лікарні, куди Тараса Більчука перевели після перенесеної ним операції з трепанації черепа. В нього численні осколкові поранення. Чоловіку важко говорити. Він говорить повільно, не стримуючи сліз, утираючи пошкоджені від вибухівки очі.  

Він був на Євромайдані з тієї кривавої суботи, що змінила Україну. Вночі з 29 на 30 листопада, коли спецпризначенці жорстоко розігнали євромайдан, серед постраждалих був рівненський художник Тарас Більчук. Він голіруч захищав студентів. Під ранок за його життя боролися медики швидкої. Трагічне завершення мирного протесту утвердило художника в рішенні повернутися на Майдан щойно одужає. І залишатися там до перемоги.

Вівторок, 18 лютого. Тарас Більчук – серед мирних протестувальників. Вони вирушають пікетувати Верховну Раду, що має проголосувати за Конституцію 2004 року. Замість палиць в руках людей – плакати.

«Це був мирний похід. Я йшов в оточенні чотирьох дівчат. Можете собі уявити, ніхто не брав ані зброї, ані засобів самооборони. Навіть каску взяв лише про всяк випадок. Ми йшли в бік Верховної Ради, йшли пікетувати. Те, що сталося потім – просто жах. Було схоже на сплановану провокацію з боку керівних органів», — розповідає щойно переведений з реанімації в палату 53-річний художник, на тілі якого від побоїв немає живого місця. Всі підходи до Верховної Ради були забарикадовані, однак коли чоловік разом з іншими спробував пройти туди,  почулися постріли, в беззбройних людей летіли шумові гранати. У відповідь розлючений натовп підпалює два КамАЗи, якими міліція перегородила прохід до парламенту. З дахів будинків просто в людей летять світло-шумові гранати. «Якби не окуляри і каска, лишився би без очей. Одна граната розірвалась прямо на руці, — демонструє чоловік рани від осколків. — Шкода, вже не маю тої куртки, ви би бачили. 15 хвилин, як би сказати, я в такому шоці страшному був. Підійшли медики, я попив молока, трішки відійшов».

Поки беркутівці були праворуч, знизу почали наступати війська МВС. Вони бігли і били всіх без розбору — дівчат і хлопців, літніх людей. «Ніхто з нас не збирався чинити силових дій. В нас у руках нічого не було! Це вже тоді, щоб захистити себе, почали оборонятись камінням. Ми бачили, що самооборона пройшла вперед. На перехресті жодного з них не лишилось, — беркут їх відсік. Емвеесників ми прогнали каменями, але річ у тому, що з лівого боку стояло багато «ті тушок». Побачивши, що їх понад тисяча,  ми повернули назад. Травма давала себе знати.

Снайпери почали стріляти кулями. Зверху з будинку летіли травматичні гранати. Це не давало нам сконцентруватися і навіть просто відійти, тому що крок вперед чи назад – і кожен міг потрапити під обстріл. Людей біля мене  було небагато, нам необхідно було якось відходити з того місця. Їх потрібно було прикривати. Чоловік років 60 тримав металевий саморобний щит, і він каже: «Я вже втомився, не можу тримати..» Тоді я взяв у нього той щит. Перед тим я пішов перев’язати рану, в мене ж порвані штани були і кровоточили рани. Санітарний пост працював на перехресті, в четвертому будинку. Вийшовши з перев’язки, побачив — люди відступають донизу. Почався шум. Чотири снайпери з двох боків стріляли по людях. Тоді тим щитом, що був у моїх руках, прикриваючи відступаючих людей, потроху  відходив сам. Навпроти з парку пробивалась група людей, і коли ми зрозуміли, що це беркут оточив нас з чотирьох сторін, ми вже були відрізані від основної маси людей.

Тримаючи щит перед собою, я пропустив цей момент: до мене підійшли ззаду двоє і почали бити палицями по ногах. Аж доки я не впав. Тоді били по руці, доки щит не випав з руки. Спочатку беркутівців, що напали на мене, було двоє, потім вже четверо. Вони били з усіх боків. При цьому били по цілому корпусу тіла, але я ще якось тримався. Однак їм того було мало, бо на мені була каска. Тоді вони здерли з мене каску, і почали бити по голові. Я впав. Три удари ще витримав, потім почав втрачати свідомість. В цей момент відчував: мене добивають ногами, моє тіло аж підскакувало на землі. Я знепритомнів. Не знаю скільки я лежав. До мене підійшла жінка, пробувала розбудити, почув: «Ти живий?» Відповів: «Так». Вона спробувала підняти мене, всього закривавленого, але моя права сторона тіла не працювала. Я тягнув за собою праву ногу, і так вона дотягла мене до швидкої. Медики привезла мене сюди, в лікарню, і мені одразу ж зробили операцію з трепанації черепа. Оце трохи повернувся до пам»яті, до свідомості.

Я вірю, що Україна переможе. Ми переможемо, тому що не можемо жити в такому дикому суспільстві, де влада приміняє найжорстокіші методи. Хай я там старший, я ж трохи вже пожив. Так як вони поступають – це не по-людськи. Це по-звірськи. Коли я лежав на землі, мене били ногами і палками, це ж звірство. Били не лише мене, — бачив, як били молодих. Приходив чоловік, казав, що беркутівці просто забивали людей, кидали в готові мішки і волокли за собою. Це ж звірство.

Я радий, що ті дівчата і ті хлопці вони всі цілі, і вони повернулись додому. Так хочеться, щоб наша Україна, і ми всі, — мали майбутнє.

Я на Майдані був від самого початку, —  з 30 листопада.  Коли то все сталося, був там, і захищав. Після того зрозумів — потрібний тут, і весь час —  на барикадах: допомагаю, чим можу. Це моя громадська позиція.

Ми знаємо за що ми боремось, і боротьба триває. Я просто хочу, щоб була справедлива інформація і її подавала справедлива преса: так як є, а не так, як хтось хоче трактувати. Повірте мені: я не мав ані зброї, ані щитка, ні палки – нічого. Ми просто йшли. Йшли, щоб сказати, висловити свій протест до Верховної Ради. Щоб мати закони правильні. Я схиляю голову перед киянами за вашу мужність. За те, що ви показали високу систему організації і підтримки. Якби нас не підтримав Київ, і лікарі – прості люди – ми б не вистояли. А всі разом ми переможемо. З нами поруч стояли люди і з півдня України, і з заходу. І ті, що намагаються розбрат посіяти між нас, буцім-то люди на Майдані тільки з західної України – це не правда. Україна є могутня європейська держава, і ми маємо жити в нових світових законах. Я жив 13 років в Америці, я жив трохи в Європі. Я їздив і бачив, як живуть люди. І дуже  хочу, щоб наша молодь і наші люди мали захист, мали право на такій багатій щасливій землі, щоб ми жили гідно й достойно. Щоб наші діти і всі ми мали майбутнє.

Я закликаю до всіх українців: УКРАЇНЦІ, не бійтесь! То все показується – брехня. Беркут – вони боягузи. Тому що якщо вони воюють вшістьох- вдесятьох проти одного – це боягузи. Я бачив, як вони тікали від нас – не раз, не два і не три. Просто ми з вами маємо бути одностайні. Мужчини мають стояти пліч-о-пліч, і захищати себе, свої сім»ї, своїх діточок. І ми переможемо. Борімося – поборемо.

ДовідкаТарас Більчук – художник, який агітує пензлем за УкраїнуНародився на Волині. Випускник Львівської академії мистецтв. Був редактором самвидавівського «Горнила» та одним із активних учасників студентської «революції на граніті» в Києві початку 90-х. 13 років працював у Сполучених Штатах, де доля звела його з Василем Баркою.  Там Тарас Більчук мав свою арт-студію. Його роботи — в приватних колекціях у США, Канаді, Швеції, Англії, Франції, Японії, Латвії, Польщі. У творчому доробку художника – картини на теми козацтва, княжої доби, Голодомору, пейзажі, портрети. Однією з найкращих своїх серій Тарас Більчук вважає картини, об’єднані назвою «Україна моя сонячна».

Картини Тараса Більчука