День українського добровольця: історія дорослішання снайпера з Харкова Кирила Яковлева

14 березня відзначаємо День українського добровольця. У мирному житті ці люди здебільшого не мають стосунку до війська та військової справи. Проте початок війни на Донбасі, а потім і повномасштабне вторгнення не залишило їх осторонь і вони стали українськими добровольцями.

Двоє 16-річних братів із Харкова Кирило і Данило Яковлеви далекого 2011 року побачили на зупинці наліпку організації “Патріот України” і зацікавилися. Саме та наліпка надалі кардинально змінила їхнє життя.

До Дня українського добровольця Факти ICTV поспілкувалися з Кирилом Яковлевим, який і розповів свій шлях від хлопця з гарячою кров’ю в голові до добровольця в лавах Азова, а потім і снайпера в російсько-українській війні.

Вступ до Патріотів України

– Кириле, розкажіть, як ви з братом, молоді харківські хлопці з російськомовного міста, опинилися в організації “Патріот України”?

У далекому 2011 році ми з братом прийшли в організацію, яка називалася “Патріот України”. Це парамілітарна організація, яку очолював Андрій Білецький – зараз він командир 3 окремої штурмової бригади ЗСУ. Нам тоді було по 16 років. У нас були тренування з ножового бою, проходження смуги перешкод тощо.

Нам розповідали історію України, пояснювали, які є українські свята. Чому 23 лютого – це не наше свято. Та й 9 травня теж сильно до України стосунку не має. Говорили, що воювали дві мілітарні держави, а Україна тільки від цього постраждала. Потім ми з братом уже почали самі вдаватися, читали літературу.

– Як до цього поставилися ваші батьки?

Нашій мамі не дуже сподобалося наше захоплення. Нам по 16 років, кудись ходимо, щось робимо. Мама там не була і тому не розуміла, чим ми там займаємося. Але потім змирилася. Тим паче, що ми нічого поганого не робили.

Період Євромайдану

– Ви були на Євромайдані в Києві?

Так, спочатку ми були тут у Харкові. Але потім із братом поїхали в Київ. Купили собі протигази, каски будівельні, відправили поштою, а самі поїздом поїхали, щоб не викликати підозр. Батьки не були проти нашої участі в Євромайдані. Нам тоді було по 19 років, ми вчилися в медколеджі Харківського національного медуніверситету.

Пробули в Києві всього кілька днів – 19-21 січня 2014 року. Пам’ятаю, сиділи на барикадах біля стадіону Лобановського, покришки горіли, а ми гуртувалися і грілися.

Євромайдан у Харкові

– Потім ви повернулися до Харкова?

А коли повернулися до Харкова, Андрій Білецький зібрав усіх і ми пішли вибивати організацію “Оплот” з їхнього клубу. Оплот – це ті, хто відкрито виступав проти Євромайдану і надалі воював за “ДНР”.

У Харкові перші сутички почалися 1 березня 2014 року. Тоді Харківську обласну адміністрацію зайняли ми, проукраїнські активісти, але на нас штурмом пішли Антимайдан і так звані тітушки. До них на підкріплення приїжджали з російського Бєлгорода.

Другий бій відбувся вже 14 березня 2014 року на Римарській. Мене там не було, був брат. Тоді проросійські сили, серед них і бойовик Моторола, зі зброєю, з автоматами напали на офіс організації Патріоти України, щоб зайняти це приміщення. Але в підсумку в Оплоту виявилося двоє 200-х. Після цього приїхав мер Кернес і почав домовлятися з Білецьким. Було вирішено, що наші виходять. Але щойно вийшли, то всіх одразу забрали до відділень міліції, де били й допитували.

Тоді Андрій зробив все, щоб ми всі вийшли живими та здоровими, а міська влада нас ошукала та не дотримала обіцянок.

Початок війни на Донбасі

– Вторгнення Росії на Донбас. Коли ви вперше потрапили на фронт?

А вже на початку травня 2014 року Андрій Білецький заявив, що нам можуть видати зброю, оформлять у батальйон міліції і поїдемо на фронт. Він також сказав, якщо хто не хоче їхати, то зрозуміє. Але так вийшло, що наступного дня прийшло ще більше людей. І ось нас близько 56 осіб уже виїжджало до Маріуполя. Я туди не потрапив – був у Харкові, але їздив мій брат. Тоді взяли так званого міністра оборони “ДНР” Ігоря Хакмізянова, його ще Олег Ляшко потім допитував.

На початку червня я зателефонував командирам і сказав, що хочу воювати, бо до цього я сидів у штабі, займався мобілізаційними питаннями. 3 червня я прибув на базу в Бердянськ, а 13 червня було повторне звільнення Маріуполя. Туди мені пощастило потрапити, тому що я сам заліз у машину до Дмитра Корчинського, який якраз їхав до Маріуполя. Так я доїхав до аеропорту, виліз із машини і просто став у стрій. У мене був тільки автомат, а каски нормальної й броника не було.

4 серпня 2014 року була Мар’їнська операція, де я теж був. Ми тоді, не пам’ятаю з якою бригадою, звільнили Мар’їнку, і вона після цього аж до широкомасштабного вторгнення була під Україною.

У мене є нагорода за оборону Маріуполя. А от в Іловайськ я не потрапив, але був недалеко, допомагав пораненим. Був на позиціях поблизу Широкиного.

Але у 2015 році Азов вивели. Мене перевели в штаб, і аж до 2017 року я служив у штабі. Потім я дембельнувся.

– Чим займалися потім?

Я почав вести блог, ми їздили по дитячих будинках, допомагали дітям. Допомагали боротися з рейдерами, на марші виходили.

Початок великої війни у 2022 році

– 24 лютого 2022 року – де вас застав ранок повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

Я тоді працював у Києві. Ми знали, що щось буде. Мені брат телефонує о пів на п’яту і каже: Вставай, війна почалася.

Перше що зробили, це вирішили вивезти маму, бо місцеві за проукраїнську позицію могли легко її здати. Мама виховувала місцевих “ждунів”, давала їм прикурити, якщо ті щось за Росію починали говорити. Крім того, всі знали, що її сини з Азова.

Щойно вивезли маму далеко вглиб України, вже наступного дня ми з братом виїхали до Києва. Так дивно було, траса в бік Львова була забита машинами, а в бік Києва майже ніхто не їхав.

У Києві спочатку ми допомагали вивозити людей. Якось нас попросили вивезти трьох 15-річних дівчаток, вони жили під Києвом на Софіївській Борщагівці, а там уже обстріли йшли, було страшно.

Брат раз без мене виїхав на позиції під Києвом – село Калинівка, біля Макарова. Поїхав разом із ССОшниками (Сили спеціальних операцій). Нарвалися на російський танк – пішли в ліс робити засідку, але в підсумку самі потрапили в засідку. По них росіяни почали працювати. Хлопцям дивом вдалося евакуюватися, хоча двоє ССОшників дістали поранення. Причому мій брат на звичайній білій машині приїхав, просто з автоматом. А хлопці зі ССО були добре запаковані. У підсумку, вони дістали поранення.

Їздили проводити зачистку в село Маковище, коли окупанти звідти вийшли.

Ми з братом довго не могли знайти собі підрозділ, до якого приєднатися, а через ТЦК не хотіли.

У 2022 році ми купили собі снайперські гвинтівки, вчилися стріляти. Потім їздили на позиції у Велику Новосілку, Времівку Донецької області. Нас там мало не вбили.

У Великій Новосілці нам вдалося витягнути нашого 200-го, який місяць там лежав.

– А розкажіть-но докладніше…

Ми не могли забрати його – тіло лежало між нашими позиціями і позиціями ворога, рівно посередині. Я придумав план: попросив у товаришів пального, грошей і ноші. Знайшов у Великій Новосілці місцевих алкоголіків, пояснив їм, що треба робити. Сказав, що кожному з чотирьох дам по 2,5 тис. грн. І вони витягли нашого двохсотого, навіть почався обстріл, але винесли. І отримали свої гроші. Хотів зняти з дрона, як вони його виносять, але дрон росіяни глушили, тому не вийшло.

Тіло повернули мамі, бо її син місяць значився безвісти зниклим.

– Розкажіть, у дуже гарячих місцях були? в Авдіївці, Бахмуті…

У травні минулого року були в Бахмуті. На три дні заїхали, працювали як снайпери.

Бути снайпером дуже дорого

– Важко вчитися снайперської справи?

Тут головне – бажання. Якщо є бажання, можна всього навчитися. Ми зброю самі собі купили за свої гроші, патрони самі купували. Їздили тренуватися. Я постійно просив поради у своїх друзів-снайперів. У мене є друг-снайпер з Азова, без ноги. Зараз він вже служить в іншому підрозділі, позивний Стаф.

Я годинами міг його задовбувати питаннями. І він телефоном пояснював мені десятками голосових повідомлень, що і як треба робити.

Бути снайпером дуже дорого. Якщо гвинтівка, наприклад, коштує 100 тисяч, а те, що треба докупити зверху до неї, коштує мільйон. Було б простіше, якби в нас давали все те, що треба докупити, а гвинтівку ти купуєш сам. Ну так…

Сказати, що бути снайпером важче, ніж піхотинцем, теж неправильно. Піхота, до речі, найбільше вигрібає.

– Можете згадати якийсь момент, коли було дуже страшно?

У Куп’янську міна мало не вбила мене. Ми виходили на позиції, мали прикривати 19 червня піхоту під час штурму. І от ми не встигли вийти, нас змалював дрон і навів міномет. Добре, що все обійшлося мокрими штанами.

У День українського добровольця згадаймо і про полеглого воїна Олександра Поліщука з Черкащини. Він пішов на фронт добровільно – у травні 2022 року.