Міф, що змінив реальність. Інтерв’ю з Привидом про запеклі бої за Київ, складні рішення та відпочинок після бою
Про них ходять легенди – їхні обличчя не показує ТБ, а прізвища не знайдеш у телефонних довідниках.
Як вистояли та перемогли навалу з неба, як змінили перебіг війни і врятували Київ від знищення, відверто розказав один із Привидів з позивним Бджоляр/BeeKeeper.
Інтерв’ю з Привидом опублікувало Повітряне командування Центр.
– За Привидами Києва закріпився стійкий образ незламних захисників столиці під час широкомасштабної агресії. Яку реальну роль вони відіграли в тій обороні?
– Дуже важливу! Адже під час тотального вторгнення перші удари ворога десятками ракет з усіх напрямків були спрямовані не просто на столицю, а по всій системі протиповітряної оборони. Частину радіолокаційних та протиповітряних комплексів, виявлених загарбниками раніше, вдалося тимчасово вивести з ладу. Бо далі росіяни планували реалізувати свій звичний сценарій: без спротиву вчиняти авіаційні нальоти і бомбардування Києва, адже мали абсолютну перевагу в озброєнні та військовій техніці.
Але завдяки комплексу проведених заходів із початку збройної агресії наші пілоти, наші Привиди під час оборони не дозволили їм цього зробити. Ціною свого життя вони закрили небо, зробили надможливе, щоби відбити збройну навалу і врятувати столицю.
– Наскільки складно було працювати в тих умовах?
– Агресор добре усвідомлював можливості нашої авіації і намагався ліквідувати її першою. Це були численні ракетні атаки по авіаційній структурі. Намагання знищити наші літаки в місцях базування. Але нам вдалося майже всю техніку своєчасно вивести з-під удару, врятувати людей і, відповідно, відновити все.
Коли ворог підійшов ближче до Києва та Василькова, він висунув свої зенітні ракетні комплекси, щоби максимально закрити повітряний простір над нашою територією. Аеродром опинився в зоні ураження, саме тому Привидам довелося виконувати зльоти і посадки, відхід із району аеродрому на гранично малих висотах – приблизно 30 метрів над землею. Працювали і вдень, і вночі. Всі хлопці проявляли верх льотної майстерності і професіоналізму, оминаючи найменші перешкоди на великих швидкостях, переслідуючи ворога.
Це давало змогу не потрапляти в зону виявлення та ураження, але потребувало найвищого хисту, гарту та витримки від пілотів. До війни у Василькові жартували: “Ваші пілоти так низько літають, що роздивляються наших жінок у вікнах будинків”. Під час бойових дій – було вже не до жартів, але саме та муштра, навченість і набутий досвід допомогли вижити, не дозволити ворогу панувати у повітрі над столицею та зоною нашої відповідальності.
– Можете пригадати якийсь із запеклих боїв?
– Одного дня я отримав завдання знищити пару російських штурмовиків Су-25, які прямували до центра Києва. Імовірно, щоб атакувати головні мости на Дніпрі. Вони робили це вкрай нахабно, а саме без авіаційно-винищувального прикриття, бо думали, що система ППО вже вся знищена, а нашу авіацію окупант офіційно і поспішно поховав.
Ми вирушили на перехоплення. Почався повітряний бій з переміщенням на Північ, в бік Вишгорода. В одну “сушку” нам вдалося поцілити ракетою. Дещо згодом колеги із ССО підтвердили, що вона впала на півночі Київщині. Повітряний бій продовжився. Але ми в якийсь момент зрозуміли, що ворог заманює нас у зону дії власних ЗРК Бук. Я побачив, що з лісу виходить його ракета, і почав ухилятися. Вдало. Наш бій перемістився на гранично малі висоти.
Саме такий розвиток подій ми передбачали і опрацьовували на низці навчань з винищувальною авіацією. Це елементи сучасного повітряного бою у взаємодії ті підтримці наземної компоненти як Повітряних Сил, так і Сухопутних військ. Тоді мені вдалося обхитрувати ворога та взяти його на приціл. Той почав тікати, але не впорався з керуванням літака, притиснувся до землі і розбився. Впевнений, українська земля не стала для нього пухом.
Таким чином, ворога було знищено без застосування зброї. Це був перший подібний маневрений бій, надзвичайно складний за виконанням. Але тоді це сприймалося, як щось звичайне. Після виконання цього завдання і посадки ми звично пішли пити каву і готуватися до нових вильотів. Тоді це сприймалося, як рутина і обов’язок.
– Моральне питання: якщо все ж доводиться збивати ворога над містом, густою цивільною забудовою, як вчиняєте в таких умовах?
– У багатьох із нас рідні та близькі живуть у великих містах, зокрема в Києві. Ми цю дилему прекрасно розуміємо. Але, коли ти сідаєш в кабіну винищувача, то всі емоції залишаєш за бортом. Методична бойова підготовка перетворює тебе у частину великого авіамеханізму, де все доведено до автоматизму. У бою приймаємо лише раціональні рішення. Скажу так: якщо летітиме бомбер, а не винищувач, то він зможе завдати значно більше шкоди, як виконає завдання і бомбитиме. Вагань не буде. На жаль, війна не можлива без жертв. Але ми здатні змінити реальність і зменшити їхню кількість.
– Ворог боїться Привидів Києва, але чи бояться вони самі, коли і ворог переважає чисельно, і стає справді гаряче?
– Найважчими були перші тижні тотального спротиву. Всі наші хлопці викладалися на повну. Часу на відпочинок і сон критично не вистачало, спали по 2-3 години на добу. Через постійні польоти і поїсти не встигали нормально. Але страху не було ні в кого! Що й казати, бували зіткнення у співвідношенні 2 до 6, 1 до 7 – на користь ворога. Але ніхто не схибив. Проявили мужність і професіоналізм. Допомагали одне одному в дуже непрості моменти.
Емоцій не відчували. Єдина реакція організму, яку помітили у перші дні протистояння (при чому у всіх!), як наші руки тремтять від надлишку адреналіну. Але це все доти, доки не сідали в кабіну винищувача. Бойова робота заспокоювала. В небі, якщо злетів, вже не страшно! Яким би не був ворог. Сьогодні я і мої колеги впевнені і чіткі у своїх рішеннях, розуміють що роблять і для кого.
Фото: Повітряне командування Центр.
