Що таке Волинська трагедія і чи може стати перепоною для України на шляху до ЄС

Моторошні події на Волині у 1943 році в Україні називають Волинською трагедією, тоді як у Польщі їх кваліфікують як Волинську різанину. У липні 2024 року минули 81-ті роковини цієї трагедії – обопільних етнічних чисток польського та українського населення, які здійснювали Українська повстанська армія з одного боку, та з іншого – Армія Крайова, за участю батальйонів шуцманшафту та радянських партизанів.

Щодо жертв Волинської трагедії обидві сторони дають різні цифри: українські історики кажуть про вбитих від 9-10 тис. українців, а деякі цифри наводять і до близько 15 тис. Польські історики називають цифру у 2-3 тис. українців-жертв Волинської трагедії.

На думку польських істориків, на Волині у 1943-44 роках загинуло близько 35-40 тис. поляків. Також є цифра про 60 тис., а у публічному польському просторі лунають заяви й про 100 тис. загиблих поляків. Українські історики називають цифри завищеними.

У липні 2016 року польський Сейм підтримав документ, в якому події 1943-1945 років на Галичині та Волині назвав геноцидом громадян Польщі. Також було призначено 11 липня щорічним Днем пам’яті жертв цієї трагедії у Польщі.

А через два роки за кабінету Дональда Туска депутати Сейму ухвалили помірковану версію волинської резолюції, в якій події на Волині назвали не геноцидом, а “етнічною чисткою з ознаками геноциду”. Від голосування тоді утрималися здебільшого представники партії Право і справедливість, бо не хотіли голосувати за резолюцію, яка не називає подій на Волині геноцидом.

У листопаді 2023 року заступник глави МЗС Польщі Павел Яблонський заявив, що Україна зможе вступити до Євросоюзу лише після ексгумації жертв Волинської трагедії. А нещодавно подібну заяву зробив й міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш. Він заявив, що вступу України до ЄС не буде без розв’язання “волинського питання”.

Факти ICTV поспілкувалися з доктором історичних наук Павлом Гай-Нижником щодо питання Волинської трагедії, її причин, періоду та ставлення до неї, а також запитали в політолога Ігоря Рейтеровича, чи може Польща зробити це перепоною для України на шляху до Європейського Союзу.

Які причини Волинської трагедії?

Історик Павло Гай-Нижник зазначає, що говорячи про Волинську трагедію, треба враховувати, чому взагалі таке могло статися. Чому виник український “тероризм” та український національно-визвольний рух?

— Наші партнери, друзі, сусіди іноді забувають, що згідно з Сен-Жерменським договором, вони мали надати на території Польщі українській громаді автономію, зокрема політичну та культурну. Це було знехтувано. Потім провадилася політика санації та пацифікації. Плюс релігійний терор щодо окатоличення, не агітаційного, а силового зі спалюванням церков. Відповідно, виник ґрунт для різних українських молодіжних організацій, які не хотіли цього терпіти і робили спротив. Так виникли ОУН-революційна та багато інших організацій, – каже історик.

Він зауважує, що Волинська трагедія – це тільки наслідок усіх цих подій. Крім того, немає жодного наказу Української повстанської армії, його проводу, його головнокомандувача про будь-які репресії або винищення польського населення.

На цій же території діяли у переодягнутих формах з одного боку – німці, а з іншого – радянські партизани, тобто підпільні загони НКВД. Все це спровокувало ланцюгову реакцію взаємної помсти.

— При цьому жодного стосунку командування УПА до цього не має. Інша справа, що були окремі інциденти, де історики знають прізвища та винуватців. Тому Волинська трагедія – не різанина українців проти поляків, як показують наші польські сусіди. Це конфлікт, провокований німецькою владою та російсько-радянським підпіллям до того, щоб зіштовхнути два народи під приводом попередніх протиріч, – вказує Гай-Нижник.

Історик додає, що є відомі факти про те, що польська поліція, прислужники гестапо, яким служили етнічні поляки, мали озброєння та право розстрілювати українців. Відповідно, йшла акція відплати.

— Потім ці акції відплати набули великого розрахунку та обсягу, але ніколи УПА не говорила про винищення польського населення. Це все радянські наративи, і ті, хто поширюють у Польщі, і зокрема в Україні інформацію про це, по-перше, брешуть, а по-друге, працюють на Росію, аби розбити західний цивілізаційний фронт і для дискредитації українців та поляків в очах одне одного.

Він додає: Справжні вчені-науковці довели, що все це була інтерпретація і підставні речі, через які виникали певні конфлікти, коли переодягнуті радянські підпільники приходили винищували польське село у формі УПА, відповідно, Армія Крайова робила відплатну акцію, і так виникали певні конфлікти.

Між українським та польським національно-визвольними підпіллями були декілька варіантів перемовин у 1943, 1942 роках та раніше. Історик каже, що це означає, що ті, хто дійсно боролися, знали тоді, хто провокує ці міжетнічні сутички.

— Треба сказати, що врешті Волинь – етноісторична українська земля, яка була окупована Польщею, а інша частина – радянськими військами та владою СРСР. Українці вели виправдану історично, зокрема з точки зору сучасного міжнародного права, національно-визвольну боротьбу, – зауважує він.

Чому у Польщі рідко згадують етнічні чистки українців, зокрема Армією Крайовою?

— Польський істеблішмент, особливо політичний, “торгує смертями” – це найбільш ниций спосіб популярності серед виборців і плебсу. Були етнічні чистки, також створені Армією Крайовою, і не лише ними, а й польськими шуцманами, етнічними поляками, яким давали зброю німці. Це колишні землевласники, а також кримінальні елементи, які часто видавали себе за Армію Крайову, але Армія Крайова також скоювала злочини.

Історик зазначає, що польський політичний істеблішмент спекулює, називаючи всіх українців різунами, уособлюючи це в Українській повстанській армії, і трансформуючи ці рецидиви минулого на сучасне. Це безвідповідально і означає, що ті, хто це робить, працюють на російську кремлівську пропаганду.

Коли певний загін, де є прізвище, зокрема й польський, може бути й український, зробив якийсь злочин, треба називати загін та відповідальних.

Який період охоплює Волинська трагедія?

— Найбільший сплеск протистояння на території Волині чотиристороннього – польського, українського, радянського та німецького, де радянці і німці грали за лаштунками і провокували це, припадає на 1943 рік. Це найбільший апогей цього, де файні маніпулятори добре грали не лише далеким минулим, а й нещодавнім, – каже Гай-Нижник.

Досі немає остаточних цифр жертв ні з українського, ні з польського боку, але дуже великі спекуляції з цього боку політичні. Тому у суспільно-політичному контексті важливо віддати цю тему на розпис академічним вченим-історикам, вважає він.

Великі сусідні народи завжди мали тяжкі стосунки і тертя. Ми знаємо про столітні війни, війни німецької Прусії з Францією, англо-французьке протистояння. Але це не заважає сьогодні бути цим країнам союзниками.

Як українцям ставитися до Волинської трагедії?

— Як до трагедії українського народу, який зазнав репресій і винищення з боку польських окупантів, позаяк це українська історична та етнічна територія, яка була окупована. Ці репресії та винищення були зумовлені та підігріті радянським підпіллям та німецькою окупаційною владою.

Ми знаємо лише одне: всі жертви з українського боку Волинської трагедії є українськими громадянами без де-юре громадянства, але є етнічними українцями. Одні з них брали участь у національно-визвольній боротьбі, а інші були прихильниками української державності, а також були братами, сестрами і дітьми нашого народу.

Тому всі вони потребують пошанування, наших свічок та пам’яті, і найголовніше, ми ніколи не віддамо нашу честь і гідність на політичну кон’юнктуру сьогодення. Це наша земля, наші люди, і невинно вбиті потребують пошанування, а герої, які захищали цих невинно вбитих, повинні отримати наше поклоніння і славу, наголошує Гай-Нижник.

Чи може Польща зробити тему Волинської трагедії перепоною для України на шляху до ЄС

Політолог Ігор Рейтерович не вважає, що питання Волинської трагедії може стати глобальною перепоною шодо інтеграції України до ЄС. Він зазначив, що жодного разу під час розширення Євросоюзу, коли приєднувалися нові члени, історичні питання не виносилися взагалі як предмет розгляду для інтеграції.

— У Євросоюзі є безліч країн, які століттями воювали одна з одною до часу створення ЄС. Тобто ці питання більше міждержавного такого значення. І вони повинні вирішуватися, перш за все, за допомогою професійних істориків і можливо представників профільних відомств чи міністерств.

В цьому випадку у Польщі та Україні є інститути національної пам’яті і мені здається, що вони можуть цим займатися. Ця заява вона більше політичного характеру, оскільки і попередня влада і попередні представники нинішньої влади вони час від часу люблять спекулювати на цій темі та згадувати про Волинську трагедію, – вважає політолог.

При цьому, він зауважує, що Волинську трагедію поляки подають виключно зі своєї точки зору, що вони взагалі не мають до цього відношення. Рейтерович вважає, що це питання навряд чи це питання буде винесене на якесь серйозне обговорення саме у контексті нашої інтеграції, оскільки тут є ще один важливий момент.

Він вказує на те, що на той момент, такої держави як Україна не існувало, і ті території не відносилися у конкретний період до території України, навіть до території УРСР.

— Висувати якісь претензії Україні за ті злочини у трактуванні поляків, які були раніше, просто не вийде з формально-юридичної точки зору. Питання взагалі налагодження взаємовідносин між країнами з питань спільної історичної політики та пам’яті, вони можуть мати місце. Але я не думаю, що поляки зроблять це якоюсь центральною темою, бо вона безперспективна з огляду на ті правила, які діють в ЄС.

Тобто вони не зможуть це висувати як претензію. Я думаю, що польські аграрії нам набагато більше крові поп’ють, ніж політики, які спекулюють на питанні історії, – додав він.

— Чому тема Волині піднімається в уряді Туска, хоча подібні наративи більше притаманні ПіС? Чим це можна пояснити?

— Це специфічний, по-перше, міністр. Він і раніше відзначався досить контраверсійними заявами. Він, до речі, не сказав, як повинні ці питання вирішити. Він сказав: “Нам треба вирішити це питання”. Як? Це не було озвучено. Це може бути його особиста точка зору, оскільки для нього питання це важливе і він його виносить на якесь обговорення або згадує.

І тут є елемент електоральний. Він розуміє, що частина польського суспільства дуже однобоко сприймає цю історію. Їм же ніхто не розказує про злочини, які робили, наприклад, армія Крайова щодо українців, або операцію Вісла, коли українців переселяли і це робили, зокрема польські військові. І ніхто не говорить про те, що Польща тоді була офіційно державою, яка може нести за це відповідальність на державному рівні.

Тому це більшою мірою – це заява окремого міністра, який таким чином здобуває собі певні бали, привертає увагу і десь на майбутнє закріплює якусь тему, яка вкрай однозначно сприймається польським суспільством, але неоднозначно сприймається Україною.

— Чи вигідно з політичної точки зору на тлі риторики з Варшави протиставляти у відповідь злочини поляків, зокрема проти українців у Сагрині?

— Україні не треба взагалі реагувати на такі моменти за принципом “сам дурень”. Що ви нас звинувачуєте у геноциді тут, а ми вас звинувачуємо там. Україна ще за часів Ющенка, мені здається, знайшла просто ідеальну формулу для вирішення всіх спірних питань.

Коли Ющенко разом із президентом Польщі Кваснєвським відкривали польський сектор Орлят на львівському кладовищі, то тоді була застосована дуже гарна формула. Українські представники церков її підтримали: Що ми вибачаємося і пробачаємо. Тобто, ми розуміємо, була складна тоді ситуації і можна один одного звинувачувати, але краще поставити крапку і рухатися далі. Тому для нас це мабуть, найбільш оптимальна позиція.

— Якщо такі заяви будуть звучати вже на рівні польської влади, а не одного міністра, то нам треба відразу говорити, що це питання історії: Давайте переносити це на історичні комісії, дискусії тощо. Якщо йдеться про вшанування пам’яті загиблих у тих подіях, то Україна завжди радо йшла на зустріч, відкривала кладовища, давала дозвіл на ексгумацію, пошуки цих людей тощо. Поляки, до речі, цього не робили, і це важливий момент.

Тому, зараз ніякої реакції на це не повинно бути, бо це ж не звинувачення чи претензія у бік України, а просто окрема думка міністра. Якщо воно буде підніматися на більш серйозному рівні, то тоді нам треба буде розробити стратегію. У нас є Інститут національної пам’яті, він повинен у цьому ключову роль займати і думати, як з цієї ситуації вийти.