15-річний юнак став надією розвідки Київщини. Як підліток став корегувальником ЗСУ
Андрію Покрасі всього 15 років. Живе у селищі Колонщина, що у Макарівському районі Київщини. З самого дитинства хлопець цікавився технологіями та технікою. Перший дрон, розповідає юний пілот, йому купили ще у 6 років. Це був дуже великий апарат, керування яким відбувалося за допомогою телефону. Саме на ньому Андрій відточував базові навички пілотування. Проте, це була лише іграшка, як згадує хлопець. Придбати ж власний, він вирішив лише рік тому. На техніку збирав гроші самостійно. Проте, до 24 лютого юнак сприймав дрон лише, як інструмент для гарних фото і відео.
– Я навіть це не називав хобі тоді. Це просто, як мати фотоапарат. Ти його маєш, і коли треба – можеш зробити гарне фото. А потім, як почалася війна – це вже стало, як робота. Я у людей записаний, як пілот. Якщо треба – я приїду і якісно виконаю роботу, завдання, – каже Андрій.
24 лютого хлопець запам’ятав у деталях. Прокинувся від вибухів. Хоча спочатку подумав, що це щось впало на першому поверсі будинку. Та гуркіт повторився декілька разів. Це росіяни бомбардували Гостомель. Спустившись зі спальні, юнак зустрів батька, вже працюючого за ноутбуком. Від нього вже і дізнався – Росія почала повномасштабний наступ на Україну. Тоді сім’я вирішила залишитися вдома. Адже бомбосховищ, каже Андрій, у містечку дуже мало. Та й ті, що є, не викликали довіри.
– В нас на все містечко – тут домів 40. Всього 3 підвали. І в кожного – лише один вихід. А за протоколом має бути два, якщо один завалить. Або я б зірвався з домом, або помер з голоду, тому що б мене не витягли. Тому я вже вдома сидів, в комфорті, – каже хлопець.
Ідея ж допомагати армії власним вмінням пілотажу прийшла на третій день наступу росіян. Хлопець запропонував батьку розмістити повідомлення у місцевому чаті, що є пілот, готовий допомогти у розвідці. На нього через декілька годин відреагували представники ТРО. Вони якраз шукали аеророзвідника. Адже до Макарівського району наближалися величезні колони ворога. Без точних координат накрити їх артилерією варіантів не було.
– Через 3,5 години приїжджає тепер вже наш знайомий, з ТРО. Разом з волонтерами. Він приїхав, побачив мене і в шоці. Каже – це пілот? Так, пілот. Каже – я б не хотів його брати, він ще малий. Все попереду ще. Тато сказав – краще нього пілота поки не буде, – розповідає Андрій.
Перший рейд був до околиць Макарова. Андрій згадує, перед тим виїздом вперше відчув, як всередині його долає страх. Проте, батько вчасно заспокоїв сина і запевнив, окрім них, цю місію виконати просто нікому.
– Сів в машину. Зібрався. Сиджу з дроном, пульт повністю наготові. Телефон на ньому. І ми виїхали на околиці Макарова. Там є березовий ліс і кладовище. І там в кінці лісу починається поле. Там нас чоловік залишив, цей ТРО і сказав чекати тут. Якщо не приїду, каже – тікайте. Якщо приїду – запускаємо дрон, – згадує Андрій.
Тоді юнак використав свій власний дрон, радіус дії якого усього 2 км.Через це довелося під’їжджати до позицій росіян дуже близько. Але, як виявилося, у військових тоді був більш професійний апарат. Одна з найновіших моделей. Андрій помітив коробку з цим дроном в автівці тероборонівця. Після чого запропонував використати його для розвідки, аби додатково не наражатися на небезпеку.
– Я кажу, а нащо нам туди сюди кататися, якщо можемо ось цей ваш дрон з багажника взяти та літати на 10 км, а не на 2. Він сказав – в мене пілота немає на нього. Я кажу – я можу літати на ньому. Точно можеш? – спитав. Кажу – так, можемо перевірити. Він сказав – добре, – розповідає хлопець.
Таким чином, до рук юнака потрапила вже серйозна техніка. Якщо бути точнішим, цей дрон був єдиним таким на всю околицю. Тому, ціна помилки в керуванні була максимальною. Макарівський район вже перебував в облозі з обох сторін – і Житомира, й Києва. Тому підвезти інші дрони змоги не було. Перша ж реальна зустріч з ворожою колоною сталася того ж вечора – згадує Андрій.
– Близько 22.00 дзвонить тероборонівець Юра. Каже – місцеві дзвонили. Чули гуркіт техніки. Ми вилітаємо, відійшли в поле. І я 20 хв літаю біля траси – і нічого не видно. І тут – зупиняюся. Засвітилося і вимкнулося світло. Я такий починаю висвітлювати фото та бачу там величезну колону на 50 одиниць техніки, – каже юнак.
На жаль, накрити росіян одразу, не вдалося. Артилерія не встигла вийти на потрібні позиції. Проте, ворог не дуже поспішав і взагалі вирішив зупинитися й переночувати просто посеред траси. Тому, удар вирішили перенести на ранок. І вже біля шостої, артилерія добряче насипала загарбникам, які почали розбігатися хто куди.
– Частина заїхали у ліс – до своїх заховатися. А частина не влізла. І вони в лінійку встали на житомирській трасі. Частина – біля Бістро пекарні стали. І прийшлося накрити пекарню і трохи дороги. Там вони всі й лишилися. Я був дуже радий, що чимось хоч допоміг. Це краще, ніж я б сидів вдома і дивився за новинами, – каже Андрій.
Це було не єдине вдале полювання. Хлопець протягом двох тижнів був очима українських артилеристів у Макарівському районі. Зокрема, допоміг обороняти й сам Макарів. Андрій згадує – його завели прямо до штабу, де безпосередньо командування передавало координати артилерії. Там дали завдання перевірити вірогідні точки базування ворога. І хлопець впорався з поставленою задачею.
– Поїхали ми, знайшли їх, я їх заскрінив і показав де вони точно. Він два рази повторив координати та сказав – Вогонь! І почали … Потім, коли приземлили – кажуть, йдіть корегуйте. Ми поїхали. І там вже орки перелякані почали по Макарову гатити. Я пам’ятаю цей Юра, він нас возив з татом. Він нас, щоб захистити від каміння, яке падало, перекрив автівкою своєю. І тоді ми відкорегували та підірвали 2 чи 3 бензовози. Був такий феєрверк, – згадує підліток.
Батько ж Андрія Станіслав впевненості у своєму синові не втрачав ніколи. Каже, про його таланти пілотажу знав вже давно. До того ж було розуміння, що окрім нього, цю задачу виконувати просто нікому. Хоча, звісно, переймався за безпеку юнака. Та побачивши впевненість в очах сина, хвилювань стало менше.
– Рішення для себе він прийняв, я думаю, до того, як я спитав. На той час така ситуація була – динамічно змінювалась. І не було розуміння, чи є хтось крім нас, хто може зробити цю роботу. Тому, до нас звернулися і ми вирішили допомогти. Щодо безпеки військові намагалися забезпечити максимально все. Так само й ми знали цю територію та розуміли, де як підійти, щоб нас не було помітно. І працювали, – згадує тато Андрія Станіслав.
Юнак був готовий працювати розвідником і далі. Проте батько вирішив все ж евакуювати сина закордон всередині березня. Адже, Андрієві потрібно було закінчити школу та отримати диплом. Тоді хлопець поїхав до Польщі. З екзаменами впорався. Та вже першого червня повернувся додому. Юнак вирішив – допомагатиме армії чим зможе й надалі. Проте, після перемоги пообіцяв собі військову справу покинути та займатися зйомкою з дронів лише у вигляді творчості.
Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.