Спецпроект I like Україна — більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Імена. Лист Україні (дещо розтягнуте побажання на День народження)

Не знаю, як почати, Україно, тому що ми такі не­співмірні — Ти велика, а я, порівняно з Тобою, зовсім крихітний. Мабуть, до Тебе краще звертатися як до ма­тері — однієї з тих, що трапляються людині в житті. Тоді, можливо, мені слід було б казати «Ви», бо маму треба шанувати. Але всі часто кажуть — «Тобі, Украї­но…», і до того ж, мене в сім’ї привчили розмовляти з мамою на «ти», бо це дає відчуття близькості і довіри, тому просто писатиму «Ти» з великої літери. І ще — чомусь я все-таки не можу звертатися до Тебе як до справжньої матері (зараз я це усвідомлюю), найближче до того, що я відчуваю — це наче Ти — моя хресна. А з хресними можна говорити вільніше, ніж із батьками.

Отож, вислухай мене, будь ласка, як старша, з розумін­ням і терплячістю, дозволь говорити прямо, а можливо, у моїй недосвідченості і поквапності, дозволь мені десь і помилятися.

Ти мені дуже близька, хресна, і я не маю планів їха­ти від Тебе. Навпаки, у мене є відчуття, що мені потріб­но все більше й більше повертатися. Якось я вже поїхав звідси, і практично рік мешкав за кордоном, пам’ятаєш? Взимку 2011-го. Я відчував, як нам було гаряче й млос­но розставатися з Тобою тоді, вночі, у Борисполі, але відчував, що повинен це зробити, хай там що. Своїм пунктом призначення я обрав не респектабельний Захід, де ховатися від Тебе було б значно комфортні­ше, а по-своєму знедолений Єгипет, про який ти, певне, знала з Біблії, причім саме той його край, що описаний у Старому Заповіті доволі детально — околиці Синаю, але, скажу тобі, ховатися там було зовсім не зручно — з огляду на близькість кордону з Ізраїлем, звідки, того й гляди, могло щось пальнути або «долетіти». Пам’ятаю, як сторожко дивилися на мене ізраїльські прикордон­ниці, нащадки прекрасних сар, ревек і рахілей, коли я, протермінувавши на кілька місяців єгипетську візу, по­яснював, повертаючись через Ейлат, що я — українсь­кий письменник, котрий забився в синайську глушину для покращення творчих навичок, а тепер от повертаю­ся додому. Якщо я втікав від Тебе у 2011-у через те, що більше не розумів навіщо, то повертався з ясним і вми­ротвореним знанням, отриманим у вигляді мантри від попереднього президента: «тому що» (цікаво — мине ще два–три роки, і вже ніхто не згадає, що це гасло було втіленням логіки його передвиборчої програми, а піс­ля виборів — символом цілої тодішньої епохи). Чому ще я втікав? Юрко Покальчук любив повторювати — потрібна відповідь іноді зовсім поруч, але задля того, аби прийти до неї, мусиш слідувати за своєю зіркою, і для цього, можливо, доведеться обійти Землю довкола. Чому я вирішив повернутися? Тому що зрозумів: там, у Тебе, є люди, без яких моє життя буде порожнім. Зреш­тою, що є Ти, моя хресна? Ти — не лише територія. Для мене Ти, в першу чергу, — це зв’язки, люди, які мені роблять милими Твій захід і схід, Твої околиці й центр.

Дедалі частіше, мандруючи поїздами, я спостері­гаю повзучу езотеризацію населення — люди вишуку­ють символи і потаємне знання, розкривають брехню століть і підіймають стародавні вірування, захоплю­ються переінакшенням загальновідомих фактів і хи­мерно тлумачать слова, доглупуючись до прадавніх коренів — тобто, люди, загалом, налаштовані по-філо­софськи, вони вкрай рішуче опираються тому, щоб їх дурили і намагаються самі дотумкати до правди, хай би якою чудернацькою вона часом поставала. І от зі зди­вуванням, повертаючись із чергової мандрівки, чую, як моя супутниця, новонавернена язичниця, звинувачує християн у тому, що вони ставили церкви й каплиці на місцях енергетичних розламів, які, власне, на її думку, і є суттю природньої духовності — виказуючи, врешті, доволі матеріалістичний погляд на речі, адже священні писання наполягають, що місця стають святими через святих, які освячують їх своєю присутністю, а не через оголеність земних еманацій чи розтривожену природну стихію. Так само і зі спілкуванням — не метафізичний флюїд і не безликий космічний безмеж наповнює мене, лише спілкування по-справжньому освячує моє жит­тя, гоїть мені серце, дає відраду, наповнює сенсом моє перебування в Твоїх кордонах, хресна. Чи залишався б я в Тобі, якби всі, кого я люблю, були телепортовані в іншу країну? Навряд чи. Скоріше, я б сказав, що ти, Україно, переїхала разом з ними.

Вдруге я гостро відчув, що мені потрібно залиша­тися в Тобі, коли усвідомив усю силу Декларації гро­мад людства, складену Твоїм улюбленим філософом Сергієм Дацюком весною 2014 року — це дало мені віру в те, що в Тобі, Україно, відбувається щось, що визначатиме долі не тільки українців, але, можливо, що й долі людства. Сергій Аркадійович став для мене новітнім культурним героєм — це він побачив сенс, для чого нам (нам — друзям, нам — українцям, нам — зем­лянам) жити поруч — аби єднатися у спільноти поза кордонами країн, так, щоб усе віджиле, як от жорсткі рамки держав, м’який терор фінансових організацій, безсенсове коло споживання і диктатура безликої біль­шості, залишилася позаду, а всі люди, об’єднавшись у мережі, змогли ступити разом уперед, у світ життєза­радних громад.

Втретє я осягнув, що в Тобі, Україно, народжуєть­ся інший світ, коли, цієї весни по-новому відкрив для себе соціального дизайнера Ірину Соловей, спеціаліста від розумових інновацій Сашка Супрунця та інших лю­дей, об’єднаних колективом Garage Gang і надихнутих ідеєю трансформації і розвитку громад і світу. Таких двигунців розвитку, як Garage Gang, нині стає дедалі більше — Твоя молодь пішла в ріст, і кожен щось ро­звиває, щось вигадує і проектує, і це дуже надихає мене. Це від Ірини я почув дивовижний термін — «життєза­радні спільноти», або ж, як пояснює Ірина, громади, що дають собі в житті раду. Всі ці молоді люди, що почи­нали вчора буквально «з гаража», поступово стають форвардами інтелектуального процесу, спрямованого на трансформацію дійсності.

Я хочу залишатися біля Тебе, Україно, тому що в українців включилися мізки.

Я наводжу ці імена, хоча їх, можливо, не всі зна­ють, саме для того, щоб вони стали знаними. Зміни, що відбуваються зараз в різних Твоїх закуттях, завжди мають імена. Старий світ, знеособлений і стерилізова­ний, створює ілюзію, буцім будь-яка зміна приходить як результат роботи безликих сил — вже згаданих роз­ламів земної поверхні, пульсацій соціальних мереж, дихання хвиль перемін — неозорого природного про­цесу, котрий веде себе стохастично, непередбачува­но і не має іншої мети, окрім як розсіяти енергію, як говорить про це загальне начало термодинаміки. Вчені витрачають мільярди доларів на дослідження природ­них структур, що самоорганізовуються, намагаючись знайти ті принципи «сакральної геометрії», котрі допо­могли б їм запустити у саморозвиток власні прожекти, однак перший-ліпший волонтер-організатор може ска­зати науковцеві, що, поки ти сам не візьмеш і не зробиш того, що маєш зробити, ніхто замість тебе це не зор­ганізує. Ми тут, біля Тебе, Україно, маємо можливість підглянути за лаштунки природи: як мені здається, ми починаємо усвідомлювати, що не природа самооргані­зовується, а вольовий імпульс окремих особистостей приносить зміни в цей світ. Як сказала мені якось Марія Хрущак, тоді ще редактор журналу «Українська куль­тура» (так, Ти її мусиш пам’ятати, бо вона багато зро­била для Тебе, і так, у цьому листі буде ще досить імен, тому що він — про імена), «у Бога немає інших рук, крім наших». Це було кинуто за три роки до Майдану, у 2010-у. Мені здається, Україно, що новий світ, який народжується в Тобі — це світ імен, і тому важливо знати кожного поіменно. Сучасні історики б’ються над тим, аби повернути обличчя Твоїм великим трагедіям — Голодомору, жертвам війн та репресій — мовою нау­ки це називається «перетворити цифри на людей». Мені здається, нам також треба перетворити на людей Твоє безлике населення, котре вимірюється десятками мільйонів, але від присутності котрого часто-густо не відчу­ваєш жодної підтримки. Нам треба знати одне одного в обличчя, поіменно — не для того, щоб стежити одне за одним і вираховувати споживацькі нахили, а для того, щоби будувати стосунки, співпрацювати і розвиватися.

У 1893 році Свамі Вівекананда, відомий філософ і громадський діяч, проповідник вчення адвайта-веданти, виступив у Чикаго на Всесвітньому парламенті релігій, і саме з цього виступу, як вважають знавці, почалося серйозне захоплення індійською філософією на Заході. Так у західний світ прийшло віяння безликого Брахма­на, про якого Юрій Андрухович (його Ти також добре знаєш) у своїй поемі «Індія» писав, що є «велике й німе Ніщо,//і Воно не любить нас не знати за що,//як здається нам, бо насправді Воно ніяке». І саме під подихом цього індиферентного Світла, універсального і від цього на­чебто зручного для всіх, Захід перетворився на джерело уніфікації і безпорадної електоральної демократії, на болото релятивістської толерантності, за котрою мож­на протягнути і виправдати хоч самого чорта. Однак український досвід — це досвід суб’єктності та персо­налізму. Це досвід героїв, котрих знають поіменно. Це досвід персональної допомоги від людини до людини. І тому мені хочеться жити з Тобою далі, Україно, тому що тут, на відміну від Заходу, все ж збереглося і тепер бурхливо відроджується вміння будувати особисті сто­сунки, навички домовлятися і довіряти.

І я хочу сказати, Україно, що я вірю в Тебе — але ще більше я вірю в нас з Тобою — я вірю в силу зв’яз­ків. Вірю в те, що, спілкуючись, прислухаючись і співпрацюючи, ми випрацюємо, дослухаємо, виспілкуємо новий світ, що лежить поза межами міжнародних кон­венцій — світ локальний, пов’язаний особистими сто­сунками. Сергій Дацюк стверджує, що новий мереже­вий світ — це світ, заснований на принципах даріння та довіри, а це означає — світ глибоко персоналізований, світ, де важать імена.

А ще мені здається, ми живемо в час, коли до Тебе, Україно, повертаються мудреці та герої. Шлях героя — пройти крізь вогонь, померти і народитися знову. Це шлях воїна, і тому це — повернення аристократів честі. Це шлях тих, хто пройшов крізь жерло Майдану, крізь Іловайськ і донецький аеропорт. Але також в Україну повертаються мудреці — їх теж, як виявилося, потре­бують, аби розуміти, куди рухатися далі. Сергій Дацюк одну зі своїх статей назвав «Внутрішнім брахманом революції», посилаючись на індійську систему варн — отож, я вірю, що в Тобі, Україно, хтось знову відчуває потребу в аристократах духу. Вони ще відносно молоді, їм зараз по 20–25 років, але це нове поріддя будувати­ме зовсім іншу країну, з інакшими кордонами, які вже не залежатимуть від географії, а визначатимуться тим, наскільки далеко ідеї поіменності, дарування та довіри вони зможуть поширити в світі.

У це чергове Твоє двадцятип’ятиліття, Україно, я б хотів побажати, аби Ти прикликала до себе ще більше великих душ, котрі зможуть нести сердечне тепло, ту широту думки і той запал, який виказують люди, що змінюють тебе зараз, і нехай вони зможуть поширити ці зміни далеко за Твої межі. Зміни завжди мають імена — Україно, пам’ятай їх, будь ласка, тому що вони, ці імена — Твої часточки, і Ти складаєшся з мільйонів цих імен. Їм також дуже важливо знати одне про одного, аби вони могли встановити ще більше зв’язків, краще бачили всі можливості, які виникають від нових знайомств, і реалізовували ще більш великодушні, ще більш гран­діозні проекти, що захоплюють уяву сміливістю і но­визною, що будять у серці гаряче відчуття віри.

А власне, про віру. Я не вірю в війну з росіянами, я не вірю в війну із Заходом, не вірю в війну з терористами і тероризмом, не вірю у війну з державами та корпора­ціями. Але я вірю у війну з невіглаством. Я не вірю в ре­волюцію з вилами й косами, та я вірю в революцію свідо­мості. Я вірю у співчуття, в безумовну повагу, але також і в диференційований підхід до виказування цієї поваги.

Володимир Африканович Нікітін (Ти теж його до­бре знаєш, Україно) писав, що самоорганізація має чо­тири етапи становлення: самовизначення — самостій­ність — саморух — самозречення. Ти пройшла межу самовизначення через Революцію на граніті, і я пам’я­таю, коли ми ще були зовсім малими, був день Злуки — батьки були з синьо-жовтими прапорцями, а дідо, ве­ликий мастак робити щось руками, з мідної фольги для мого прапорця вирізав справжній тризуб. Ти здобула самостійність, коли утвердила свої кордони і коли по­чала жити своїм окремим життям згідно власного само­ визначення. Але саморух, як мені здається, розпочався тільки зараз — на думку Володимира Африкановича, саморух — це поглиблення власних кордонів ідентич­ності, а на мою здогадку, це те, що зараз відбувається по всьому Твоєму тілу — маси людей, особливо ж ак­тивної молоді, долучаються до десятків і вже, можли­во, сотень креативних фестивалів, мережевих проектів, системних волонтерських рухів, кожен кудись їде, щось робить, вигадує, мріє і втілює це в життя з думкою не лише про себе — але й про всіх навколо. Це, за моїми відчуттями, і є саморух. На початках дев’яностих, про що пише Андрухович у «Рекреаціях», теж мали місце свої блукання — але це був карнавал у пошуках себе, потуги самовизначення. Тепер це — не просто бродін­ня, але рух у передчуттях Замислу.

Проте слідом за саморухом іде самозречення. І я б дуже хотів, щоб Ти могла почути те, що я зараз збира­юся сказати, хоча, може, я у всіх відношеннях малий у порівнянні з Тобою, щоб таке говорити — але саме тому, сподіваюсь, Ти мені й вибачиш це.

Ми — часточки Цілого. Ти, Україно, і я. Так само частками Цілого є інші українці, а також росіяни, мол­давани, грузини, вірмени, чеченці, туркмени, узбеки, азербайджанці та іже з ними, далі на Схід, а також поля­ки, чехи, словаки, румуни, болгари та іже з ними далі на Захід, Південь та інші сторони світу, і за ними всіма (за нами всіма!) виявляється Спільне Ціле, котре мислить, відчуває, котре бажає кожному з нас безумовного до­бра. Котре в кожному з нас, а ми — у Ньому. Я вірю, що шлях до Повного Цілого починається з того, що ми знає­мо імена людей, яких бачимо щодня біля свого будин­ку, і закінчується тим, що нам відкривається ім’я цього Верховного Цілого — і цілком можливо, що кожному своє, тому що у Повного Цілого невичерпна кількість імен. Я б хотів побажати Тобі, щоб Ти, пройшовши вік саморуху, змогла прямувати до цього Повного Цілого і вести за собою інші країни, котрі б також зрозуміли, що і вони — такі ж часточки Цілого, як і Ти.

Коли закінчився Майдан, до мене дійшли слова кількох людей, що мали відношення до езотеричного життя Києва. Один з них, статечний столичний йог, на­писав на своїй сторінці в ФБ у часи Майдану: «Нарешті закінчилася тисячолітня війна». Ще інші розповідали сни та видіння про те, що землі, котрі історик Тімоті Снайдер у своїй книзі назвав «Кривавими», були про­кляті волхвами за те, що нові християни на берегах Дніпра винищували древні капища, а з ними — старих жерців-мудреців. Кажуть, було прокляття, і кажуть, те прокляття тривало тисячу років, і кажуть, воно тепер спало. Україно, це було дійсно так? Якщо так, тоді дай мені знати. Бо, якщо я правильно зрозумів, брахмани повертаються саме тому, що прокляття минулося. Ні, я не ратую за панславізм і нове язичництво — я за пангу­манізм і Повне Ціле, в якому сходяться інтереси кож­ного. Я за те, щоб усі борги було прощено.

Тож нехай приходять брахмани, і нехай вони несуть Імена, і за тисячами й мільйонами нових ініціатив, почи­нань, нових проектів і звершень, якими зараз кипиш Ти, Україно, нехай проявляється Повне Ціле, і нехай імена Повного Цілого звучать так, аби кожен їх чув і пробуд­жувався від своїх відокремлених снів до спільної, усві­домленої дійсності, в якій є не тільки «Я», але й «МИ».

З Днем народження!

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба