PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Олексій Волков
Автор: Олексій Волков

Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Оповідання з серії I like Україна!

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова нічЮрій Винничук, Ті, що стежать за намиСергій Батурин, ЕстрадистВікторія Гранецька, Жінка з неба.

Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Цей день за великим рахунком не особливо відрізнявся від попередніх, з тією хіба різницею, що доля вирішила перекрутити нашу «гайку» ще на один оберт, зменшивши простір для вільного дихання. О сьомій десять задзвонив Андрій, повідомивши, що усе домовлено. Це означало, що йому належало негайно сідати в службовий УАЗ і їхати до столиці, де інший Андрій, його ж колишній однокурсник вже вийшов на потрібних людей. Нарешті. Залишалося тільки дати гроші та забрати папери. І тоді двоє операційних столів, лампа та УЗД-апарат, які відслужили німцям вірою та правдою, набудуть розмитненого стану. Їх можна буде завантажити до машини і привезти безпосередньо сюди, де без них, образно кажучи, смерть. Залишалося тільки сподіватися, що за рік розмитнення усе це багатство не зжерли миші, а наш УАЗ доїде до Києва і не розсипеться по дорозі.

Зітхнулося з надією. Проте, саме тоді уперше з’явилося передчуття, що від денних турбот буде непереливки, адже я тепер залишався практично сам-один.

Так вже склалася ситуація. Микола, мій основний ординатор, третій тиждень перебував на курсах у столиці — що п’ять років їдь слухай лекції, інакше втрачаєш право на роботу. Петро Іванович, ефективно працюючий пенсіонер, за новою забаганкою Управління відбув до обласного військкомату супроводжувати двох призовників, так невчасно зловлених районним комісаром за допомогою бінокля — і тут не посперечаєшся, справа ж державна. Третій, Сергій Дмитрович, також перебував на курсах із дитячої хірургії — геть зовсім не запланованих: у міністерстві несподівано вийшов наказ про заборону лікування дітей без наявності посвідчення про відповідну підготовку. То ж формально цей лікар не мав тепер права накласти навіть кількох швів на розбиту дитячу голову, хоч успішно робив це упродовж двадцяти років. А таке може статися навіть завтра або ще швидше. І тоді хоч відправляй дитину за трьома швами до обласної, хоч свідомо ставай злочинцем. Абсурд? Повний. А куди подінешся…

Отак, маючи у підпорядкуванні чотирьох грамотних лікарів, я залишився сам. Ну, майже. І запобігти цьому справді не міг: виконання інструкцій — перша заповідь лікаря, а затримати Андрія навіть на один день означало ризикувати втратити таку потрібну гуманітарку. Майже рік ми «домовлялися» і збирали на хабар за розмитнення. Прогавити момент — забере хтось інший.

А нашим операційним столам шістдесят з гаком років і «падають» вони по чотири рази за операцію, змушуючи хірургів гнути хребти нижче й нижче. Про лампу краще взагалі мовчати. Та й без сучасного УЗД-апарата по теперішніх часах немає що робити у хірургії.

Власне, ситуація не розглядалася як нонсенс — не вперше, упораюся. Я ж не пацан. «Текучку» мав узяти на себе учорашній інтерн Володя, загалом толковий пацан, який вже адаптувався і мав свербіж у руках до справжньої роботи. Навіть у випадку екстреної операції — ще одним асистентом запрошувався гінеколог або уролог, адже сам я давно вже вирішував будь-які повсякденні фахові ситуації. Втім, о восьмій двадцять уперше довелося скрушно похитати головою. Черга бажаючих отримати наші послуги вже о цій годині виглядала переконливо.

Тому о девятій, хутко провівши п’ятихвилинку, ми рвучко взялися до справи, намагаючись максимально відтермінувати на завтра те, що могло чекати. Кажуть, великий клініцист Боткін міг поставити діагноз лише глянувши на пацієнта, щойно той переступав поріг. Це не був Божий дар — лише досвід і спостережливість — як дихає, як рухається, куди скривився… Швидкий аналіз ознак такого роду давав можливість нашому геніальному попереднику робити дотепні висновки.

Мені, звісно, таке не дано, натомість можу дещо інше — отаким подібним чином зразу ж визначити скільки часу пацієнт терпів удома — три дні, тиждень чи місяць, відсуваючи в умовах тотального безгрошів’я неминучий момент потрапляння у наш заклад і заганяючи таким чином у глухий кут не лише себе, а й нас.

— Відчуваю, загрузнемо… — невпевнено пробурмотів Володя, з усіх сил намагаючись встигати за мною.

Справжнє митарство почалося о пів на десяту, коли на тлі цих турбот у відділенні з’явилася делегація представників серйозних структур, з якими не жартують.

Усі — обласного калібру, незнайомі. Привід для їхнього візиту виявився таким несподіваним, що хвилини зо дві довелося перебувати у своєрідному «нокдауні». Перед очима попливло, наче у боксера, який недопрацював із власним захистом. Ішлося про ліфт.

Три роки тому, ще будучи головним лікарем цього шпиталю, я здійснив подвиг — справжній, без приколу: запустив у головному триповерховому корпусі ліфт, який бездіяв ні багато ні мало — всі п’ятдесят років існування лікарні, упродовж яких хворих доставляли до відділень хірургії та реанімації, розташованих на третьому поверсі, на ношах. Втім, «доставляли» — не надто вдалий термін. Стокілограмових інсультних бабусь та потужних козаків, привезених з ДТП тягли догори вузькими сходами усі впереміш — родичі, водії, санітарки, а часто-густо і лікарі… Таке видовище треба бачити на власні очі — оббиваючи стіни та руки несунів, ноші з хриплячим або стогнучим тілом насилу розвертали на поворотах сходів, хилили набік там, де не проходило, підносили нижній кінець на рівень власної голови, часто порушуючи негласне правило стосовно «ногами вперед», коли ішлося про мертвих і «головою», коли про живих. Народ стогнав з року в рік, розуміючи, що інакше не буде: лише вироблення документації на цей нещасний ліфт «тягло» мало не половину шпитального бюджету.

Та особливість хірургів — намагатися довести до кінця будь-яку справу. Тому, ставши головним лікарем, я потихеньку взявся і за цю проблему.

Завдяки власним знайомствам, використовуючи своїх вдячних пацієнтів з когорти районних чиновників, усіма правдами і неправдами вона таки посунулася. А у канун лікарняного ювілею довелося піти ва-банк — дуже вже хотілося встигнути зробити оцей прикол для колективу. Вдалося. І справді приємно було чути, коли поза спиною жартували, що за один лиш цей ліфт я заслуговую як мінімум погруддя перед головним корпусом ще за життя.

Але біда підкралася, як то кажуть, непомітно. У далекій столиці в девятиповерхівці впав черговий ліфт.

Це ж регулярно стається — вони значно старші від наших операційних столів, а «надзвичайні новини» дивляться усі. Цього разу забилася вагітна жінка. Система зреагувала, створивши відповідні комісії, підзвітні як казали, самому президентові. Одна з них якимось дивом саме сьогодні зуміла дістатися і до нашої глушини, де ліфт лише один на найближчі сто «кеме» у кожен бік.

І закрутилося… «Підносили» папери, робили запити, шукали рахунки… Серед тих, хто вдерся у сповнений напруги лікарняний робочий день, хоч як дивно, не знайшлося жодного інженера. Тому мої заклики до перевірки функціональності ліфта розбивалися мов об глухустіну. Ці п’ятеро здорових «рил» збиралися запобігти смерті ще однієї вагітної лише перевіркою паперів. А з паперами було не все так просто, адже мені, як заведено казати, «допомагали». Коли копнулося глибше, а прибулі знали у цьому толк, уперше прозвучало слово «корупція». І хоч як намагався я довести, що жодної особистої вигоди з цього заходу не мав і не міг мати, вони вчепилися, наче кліщі. Нашому чиновнику не до- ведеш нічого. Нереально.

Один мій колега, психіатр, який досконало володів гіпнозом, якось потрапив з дрібною паперовою проблемкою до «білого дому». Той, хто мав ставити головну закарлючку, спрямував його по трикілометровому колу, пройшовши яке, вже не схочеш вирішення самого питання, з яким звернувся. Жодні доводи не діяли. Тоді, доведений до сказу, цей колега перетнув останню межу лікарської етики і, пильно заглянувши в очі господаря кабінету, промовив:

— Ви Святослав Вакарчук, співайте…

«Стріляй» було виконано голосом гранда вітчизняного року у кращих традиціях, після чого відвідувач продовжив у тому ж дусі:

— Ви Василь Вірастюк…

Відсунувши крісло, лисий та пузатий чахлик хапнув стола, за яким сидів, і підніс догори.

— Ви керуючий відділом облдержадміністрації і маєте вирішити проблему відвідувача, підписавши ось цей папір…

Успішний сеанс гіпнозу тривав, і той, хто не підозрював про наявність прихованих резервів власного організму, зосереджено проглянув папірець, після чого похитав головою:

— О, ні! Вам належить спочатку іти…

Далі намалювалося те саме коло з кабінетних дверей. Ось так.

А мені гостро був потрібен бодай якийсь тайм-аут. Оговтатись. Хоча б кілька хвилин! Ситуація нагадувала фундаментально організоване полювання у лісі, де серед повної тиші несподівано почали цькувати мишу усіма можливими засобами. Навколо, не ховаючись, табунами ходили дикі свині, які жерли день і ніч, пере вертаючи геть усе та перетворюючи живописну галявину на ріллю. Натомість зухвала команда годинами вперто переслідувала мишу, яка у намаганні вдосконалити незручну нірку, імовірно могла пошкодити корінчик дерева, а отже, є шкідником.

Я не міг отак з розгону «продати» людей, які свого часу пішли на формальні порушення задля вирішення болючих проблем лікарні. Могли не послухати, і тоді б досі продовжувався оцей вже порядно призабутий щоденний жах на сходах. Власне, вони також були чиновниками і зробили це насамперед особисто задля мене.

Якщо зараз не думати, що говориш, їх одразу затягне цей самий вир і зробить корупціонерами через добру справу, хоч як дивно.

А робоча ситуація навколо ставала дедалі напруженішою. Недоглянуті пацієнти продовжували «стогнати» по палатах, родичі ходили «за ногами», нерозуміючи, що у випадку, якщо мене виведуть у кайданках, взагалі не отримають нічого принаймні до приїзду Петра Івановича з військкомату. На вході ж до відділення збиралася інша черга — з нових пацієнтів, з якими Володя за браком досвіду упоратися не міг.

Вчорашній прооперований дід гостро потребував уваги. Власне, це був пацієнт номер один, біля якого повинен знаходитися лікар з розвільненою головою, здатною думати і приймати рішення, адже від цього напряму залежало його життя. У моїй же голові коїлося казна що. Думка про те, що краще б я стояв «раком» за отим «брежнєвським» столом до самої пенсії, аніж переживати отаке пекло, гризла, не даючи зосередитись.

О десятій тридцять, коли я плів їм невідомо що про той самий злощасний ліфт, задзвонила заступниця головного. Їй терміново був потрібен графік чергувань хірургів, оскільки завтра починався новий місяць і тягти далі ніяк не виходило, адже усі графіки узгоджуються між собою. Я не мав що їй сказати, тому що як учора, так і позавчора не склав його з тих самих причин, що й сьогодні. У людини тільки одна голова, дві руки, а у добі лише двадцять чотири години, з яких хоч кілька має віддаватися сну. Кинувши непроханих гостей, спославшись «на важкість стану і невідкладність ситуації», я почав «розгрібати» наплив пацієнтів. Дивлячись одним оком у призначення, іншим працював з телефоном.

Мені терміново належало знайти гідного «парламентера», здатного провести перемови з агресорами на зрозумілій їм мові.

Та о десятій сорок пять задзвонила заступниця з експертизи з вимогою покинути геть усе і прибути на зустріч із комісією «по лікарняних листках», адже ішлося про серйозні порушення у цій сфері та відповідно вирахування фінансів з винних. Довелося здивуватися ще раз — «липових» лікарняних мої колеги давно вже не практикували, це я знав напевно, адже після останніх нововведень у нашій галузі важко стало видати навіть справжній. Давши швидкі «цеу» Володі, я двинув туди. «Наблудив», як виявилося, Петро Іванович, старий досвідчений лікар. Переді мною на стіл поклали картку, де в останній день лікування, коли пацієнт вже виписувався до праці, рукою хірурга було виведено, що той не висловлює скарг. Очі мої широко розплющилися.

— А що ж не так? — запитав я. — Пацієнт вилікуваний, лікарняний листок закрито — і до роботи. Які претензії?

— Цей останній день, про який ідеться, людина ще була фактично на лікарняному листку, — терпляче пояснювала серйозна дама, — а доктор написав, що скарг немає і ознак захворювання також. А лікарняний листок звільняє людину з роботи, між іншим! Отже, виходить, держава оплатила цілий день здоровій людині. Ну так же ж? Читайте самі: «скарг немає…». Будемо вираховувати з доктора і писати дефектуру на лікарню.

— Стоп! — запротестував я. — А як можна закрити лікарняний листок, коли у хворого ще є скарги та ознаки хвороби? Звідки лікарю знати, що слабий одужає саме завтра? Вчора був хворий, і позавчора… Ось, усе відмічено. Призначили лікування і прийти на прийом наступного дня. Прийшов здоровий — констатація одужання і ставай собі до праці. Споконвіку так було! Як інакше?

— Лікарняний листок видається лише хворій людині, — твердила перевіряюча. А тут написано… — Так хворий вилікувався саме у цей день! Останній день! Лікар же не господь Бог, щоб знати, що завтра хворий стане здоровим і вже сьогодні наперед закрити лікарняний! А учорашнім числом також не можна, законом не передбачено. То як бути?

— А державні гроші згідно цього запису було виплачено здоровій людині. За цілий день! Тут же написано — «скарг немає». А мусить бути — скарги… дані обстеження, які свідчать, що хвороба ще не минула. Лише тоді звільнення від праці обґрунтоване. Такі вимоги на сьогоднішній день.

— Якщо написати так, як ви кажете, то формально я відпускаю до праці хвору людину, — вперто сказав я.

Уздрівши, як наростає напруга, заступниця з експертизи мало не силоміць витягла мене з кабінету, сиплячи вибаченнями до чиновниці. Все вірно — їх головне не дратувати. Тому, кинувши укотре хворих, Володя швидко переписував видерту останню сторінкуза старшого колегу, який намертво застряг в обласному військкоматі, детально описуючи заднім числом скарги злощасного пацієнта і виправдовуючи казенні копійки. Я ж, витягши гаманець, відраховував власні гривні…

Одинадцята тридцять подарувала ще одну «несподіванку». Виявляється, учора я призначив планову операцію з приводу грижі. На десяту. Хворий був обстежений і чекав свого часу. Родичі починали нервувати. Найкраще у цій ситуації було відкласти. Враховуючи усе, що заварилося навколо, сьогодні було не до грижі, яка могла чекати і день, і два. Але коли людина налаштовується на випробування, переносити все на завтра, змушуючи її наново проходити усі стадії переживань та страху — не по людськи. Добре розміркувавши, я пообіцяв їм на першу.

Та за десять хвилин задзвонили з реанімації. «Швидка» привезла тяжку хвору з тиском та пульсом майже «по нулях» і болями в животі. Кинувши все, я побіг туди. Крики, зойки та щирий мат чулися із самого низу.

За три роки повністю втратилася практика «сходового слалому» і ноші стрягли на кожному повороті. Пацієнтка важила усі сто двадцять. Син намагався знаходитися збоку, тримаючи її за живіт, який горував і на кожному віражі загрожував перекинути хвору з нош. Його притискали до стіни, обдираючи коліна, жінка стогнала та задихалася, клянучи з останніх сил усе і вся.

— А чому не ліфтом?! — не зрозумів я.

Ліфт опечатали. До з’ясування. Вочевидь, щоб не забилася ще одна вагітна.

— Де? Куди вони пішли?!

Вони пішли обідати. Справді, година наближалася відповідна. Не тямлячи, що роблю, я набрав свого «парламентера» і сказав усе, що думаю. На тім кінці було чути як стукають ложки по тарілках і гомонять голоси під дзвін келишків.

— Тобі що, розум зовсім відібрало? — приглушено почулося у відповідь. — Розпломбувати?! Ти молися, щоб тебе самого не «запломбували»! Все, не заважай, я працюю.

Ситуація з хворою була катастрофічна. Те, про що виникала перша думка, в даних конкретних умовах лікуванню не підлягало. Їй під’єднали довенні інфузії ліків, піднімаючи тиск, терміново брали аналізи, робили кардіограму та УЗД. Результат не втішив. Жінка мала розшаровуючу аневризму аорти — такий собі мішок, який утворився на стінці найбільшої в організмі судини і готувався до розриву. За усіма канонами така хвора мала лікуватися у спеціалізованому судинному відділенні і підлягала терміновій операції — видаленню аневризми та вшиванню судинного протеза. Це теоретично. А реально нещасній жінці нічого не світило. Враховуючи її вік, вагу, серйозні серцеві болячки та фінансовий стан, виконання такого втручання виключалося. Все, що я міг в даній ситуації — відправити хвору до обласної лікарні, знявши з себе відповідальність. Їй це не допомогло б жодним чином.

Реанімобіль було викликано одразу, та тут не пощастило — бригада обласної лікарні транспортувала хворого з іншого району. Пацієнтка збиралася помирати тут, у мене. Інший реанімобіль, щоправда, нічим не гірший, стояв унизу, кроків за двадцять біля сусіднього корпусу. Та до нього було зась. У країні повним ходом ішла медична реформа, розпочата керманичами аби вивести галузь на належний рівень. Частина її, та, яка мала зруйнувати усе, що не відповідало європейському статусу, вже відбулася і мала без перебільшення вражаючі масштаби: служба швидкої допомоги, розташована у сусідньому корпусі, припинила бути частиною нашого шпиталю, отримавши обласне підпорядкування та майно у вигляді єдиного на лікарню реанімобіля. Іншими словами, нас порубали на шматки, кожен з яких тепер змушували працювати окремо. І якщо рік тому, будучи ще головним лікарем, я міг би запросто дати законну вказівку везти цю пацієнтку на всіх парах, то теперішній головний такої можливості був позбавлений. Чужа установа — не покеруєш. До того ж, нова інструкція, створена вочевидь людьми без мізків, зобов’язувала швидку допомогу возити пацієнтів лише у напрямку від дому до лікарні. З однієї лікарні в іншу заборонялося. А наказати усупереч інструкціям на власний страх і ризик неможливо. Інший заклад. Не наш. Крапка.

Півроку тому, коли йшлося про помираючу дівчинку, нова завідуюча «швидкої», не витримавши наших закликів до милосердя та здорового глузду, пішла на порушення і надала машину для перевезення дитини до обласної лікарні. Догана не затрималася. А нагорі попередили — ще раз і підеш з роботи. Відправити ж у дорогу таку пацієнтку необладнаною машиною, хоч і обладнана не врятувала б у випадку розриву аневризми, означало підписати вирок. Залишалося тільки молитися.

О пів на першу ми з Володею дісталися нарешті до перев’язок. І одразу ж поступив хворий з апендицитом, якого за усіма правилами належало оперувати не пізніше двох годин.

— Дай Бог, щоб на вечір взяли… — зі знанням справи пробурмотів мій помічник.

О першій двадцять хвора померла. Саме тоді, як на територію шпиталю заїхала машина «санавіації», перейменованої вже за часів «суверенної» в «ЦЕМД», оскільки від авіації давно залишалася тільки назва. Далі — важка розмова з родичами. Власне, розмовою це не назвеш. Іноді людям, які тримають пацієнтку тиждень вдома і привозять в останній момент, неможливо пояснити, що ти не чарівник. Тим паче, коли усі негативні моменти у них перед очима.

Я курсував між реанімацією та моргом, ловлячи на собі мовчазні погляди інших родичів — тих, що вже замучилися чекати обіцяної «першої» години. Зрештою довелося вибачитись і перенести на завтра.

О пів на третю підняла рейвах зав. поліклінікою — у неї від ранку працювала комісія «по чорнобильцях» і в останньої виникли претензії до «моїх» хірургів. Довелося кидати родичів померлої та бігти туди. Картка, яку поклали переді мною, здалася надто знайомою. Голова реально не хотіла варити, проте якось вдалося збагнути. Це була та сама, щойно переписана Володею за моєю вказівкою після отримання негласного дозволу грізної інспектриси.

— А тепер що не так? — здивувався я.

— Що означає «тепер»? — у свою чергу не зрозуміла нова перевіряюча. — Я уперше з вами бачуся.

Почитайте. Ваш доктор пише, що пацієнт скаржиться на болі і так далі… Описано, що нога підпухла… Як ви могли його до праці виписати? Тим паче, він «чорнобилець». Не вмієте самі лікувати — спрямуйте до обласної. Ви що, не розумієте, що це особлива категорія населення?

Бажання істерично засміятися було дуже сильним, та якось вдалося стриматися.

— Пацієнт пішов здоровим, — похмуро пробубонів я, відчуваючи, як усередині починає закипати.

— Так де це відмічено? — обурилася вона. — Ми писатимемо дефектуру, будемо розбиратися. Ви хвору людину виписали до праці.

Відповісти я не встиг, лише набрав у груди повітря. Мене знову вхопили за рукав і вивели геть, благаючи «не злити її». Кинувши все, Володя шукав у смітнику видертий листок, написаний рукою старшого колеги, аби зекономити час. Я ж вишукував пляшку та цукерки.

— Може обидва разом приклеїти? — невинно запитав мій винахідливий помічник, вставивши голову до кабінету. — Не знати хто там за годину ще приїде…

— За годину ми мусимо бути в операційній! — заволав я. — Іди працюй!

Та туди нас відпустити не хотіли. О третій десять задзвонив «парламентер», котрий досі обідав за лікарняний рахунок з тими, хто опечатав ліфт, і зумів досягти певних успіхів. Речі, про які йшлося, зовсім не телефонні, тому довелося завести машину і підскочити до нього. Результат бамкнув по голові так, що я похитнувся. Йшлося ні багато ні мало про двадцять «штук».

Слава Богу, в нацвалюті… Інакше — корупція, а з цим тепер суворо. Гадаючи, яким чином збиратиму кошти, я повертався до шпиталю. Та коли побачив, хто сидить біля дверей кабінету, все опустилося. Тільки тебе тут бракувало…

Василь Васильович, який у керівників районних установ мав «поганяло» Вась-Вась, обіймав посаду інспектора протипожежної охорони і курував державні установи. Це слиняве чмо від ранку до вечора, наче примара, лазило по місті й шукало з кого стягти пляшку.

Та якби лише у пляшці розходилося! Воно «сідало на голову» і биту годину компостувало мізки, заважаючи працювати. Якось років три тому мені довелося оперувати маму начальника пожежної охорони. Звісно, у таких випадках людина вдячна, особливо коли все завершується успішно. Як же просив я його огородити мене від Вась-Вася! Та той лише розвів руками.

— У нас на дебіла немає управи, — бідкався головний пожежник. — Не можу. Формально він робить свою справу. І «нагорі» такого підтримують — він і на мене кляузи строчить. Для мого начальства — взагалі цінний кадр. Раптом мене треба буде «посунути»? Цей все зробить. Краще дайте пляшку — нехай собі йде…

— Добрий день, докторе, — почав здалеку Вась-Вась, — як ся маєте? Там у вас схема пожежної евакуації устаріла. Треба переробити. Не дай Бог що…

— Як устаріла? — не зрозумів я, відвертаючи несамохіть обличчя від жахливого перегару та запаху гнилих зубів. — Півроку тому поновлена, забули?

— Я добру пам’ять маю, не хвилюйтеся, — завівся деградант. — Ліфт у вас знову не працює, наскільки я знаю. А це змінює все. Шляхи евакуації і так далі. Так що схема інша має тепер висіти. На вашій відповідальності сорок працівників та п’ятдесят хворих.

Усе вірно. Акули гостро чують кров у воді навіть за мінімальної концентрації і з’являються одразу. Лиш подряпай пальця — вони вже тут.

— Ліфт працює, просто тимчасово опечатаний. Якщо не дай Бог пожежа — на пломбу ніхто не дивитиметься, здеремо і поїдемо, — ледве стримувався я.

— Е ні, так не піде, — гидко кривився той, бризкаючи слиною. — Ми з вами люди державні…

— Василю Васильовичу, — якомога спокійніше намагався говорити я, — повірте, у мене сьогодні надзвичайно тяжкий день, хвора померла, реально не вписуюся. Я вас прошу, ну дуже прошу, давайте до завтра відкладемо це питання. Завтра усе вирішимо. Бо як перероблятиму зараз схему, ще хтось помре, без пожежі.

Ходіть, я вас до дівчат заведу, каву вам зроблять…

Тягнучи його за руку з кабінету, іншою я тягнув «чергову» пляшку.

— Ходімте, — зрадів той, — до дівчат це можна, ги-ги… Але протокол однаково мушу скласти. З мене «роботу» вимагають! І завтра усе переробите, інакше обласна перевірка буде…

Я стискав у руці за горлянку пляшку коньяку і мимоволі згадував епізод про Штірліца та Холтофа, який заявився шантажувати його увечері подібним чином.

Але тоді всі пацієнти точно не отримають допомоги аж до приїзду Петра Івановича з військкомату. Не можна.

Лишивши Вась-Вася сестрі-господарці, я рухався у напрямку операційної. Телефон перегрівся у руці від моїх вагань. Кілька разів я натискав кнопку виклику, але не наважувався. Існував досить зручний варіант вирішення проблеми. Якщо Андрій ще не встиг увібга-

ти гроші тим, хто «сидить» у Києві на гуманітарці, — його ще можна зупинити і вийти з «ліфтової» ситуації з найменшими втратами, адже там майже вистачало. Але тоді не буде нових столів, лампи та УЗД. А так хочеться працювати як належить…

О третій сорок ми з Володею нарешті перевдягалися у передопераційній, коли телефон «замаякав» у вже скинутих штанях.

— Здоров… — це був інший приятель, що також працював у одній з поважних районних структур. — Ну, вони заяву написали. Все офіційно. Оті, родичі померлої сьогоднішньої. І до вашого управління також скаргу подаватимуть. Вже занесено до «єдиного реєстру». Так що думай при нагоді, як там будеш виправдовуватись.

— Дякую, — пробурмотів я. — «Там» виправдовуватися якраз не доведеться. Повір, немає за що. А увас… розберемося.

О п’ятій десять ми стояли нарешті біля операційного столу і чекали дозволу анестезіолога починати операцію. Голова моя була зовсім не здатна думати про апендицит, кишки, дренажні трубки, діатермію, антибіотики та інший дріб’язок, причетний до конкретної операції з приводу апендициту та конкретного хворого, і від яких напряму залежить його життя. Навіть «комп» можна так перевантажити, що заглючить. У мене заглючило. І отой нещасний «апендицит», яких за роки зроблено важко сказати скільки, робитиметься на автоматі. Хоча простих і тим паче безпечних операцій взагалі не буває. Та кого це цікавить?

І вже коли медсестра тицьнула скальпеля в руку, мені згадалася ще одна важлива річ. Завтра день подачі «нагору» піврічного звіту, аркуш якого вже кілька днів перекидався на столі — чистий, без єдиної цифри.

І коли вони там з’являться — невідомо. А коли таки з’являться, доведеться почути «звідти», що ми нічого не робимо і нас давно вже час закривати. Усе вірно — за існуючими нормативами у відділенні типу нашого повинно робитися три операції на день. Я ж досі не міг втнути бодай одної…

О сьомій сорок я сидів у кабінеті, вичавлений, немов лимон і, хоч як дивно, шкодував лиш про одне: що не здатний повноцінно думати далі. Незаповнений графік чергувань хірургів так і залишився на столі, а на телефоні висвітлювалося чотири дзвінки від заступниці головного і два від нового головного, якому рік тому я передав «оце щастя». Я так і не наважився зупинити Андрія. Тому питання двадцяти «штук» на порядку денному стояло під першим номером.

Та скласти графік зараз було нереально. На відміну від інших паперів, які стосами доводилося писати упродовж дня, цей ніс у собі зміст і мав бодай якось працювати. Про звіт було зайве згадувати. Питання хто і де має вишукати двадцять «штук» на хабар за ліфт миттєвому вирішенню тим паче не підлягало. Я підвівся і пішов «на прощання» по палатах — дивитися чи що кому забув… Адже головне — щоб хворі не помирали.

Порівняно з цим решта — фігня. О пів на дев’яту я завів машину і вирушив у єдино правильному в таких випадках керунку. Петро Іванович віддзвонився, що успішно «здав» обласній медкомісії двох призовників і вже заступає на нічне чергування, а отже я мав можливість їхати у цьому напрямку. Було, щоправда, вже пізнувато, але видно тепер довго — літо все-таки. Трохи помучивши двигун та колеса, рівно о дев’ятій я зупинився і виліз.

Очерет здіймався вище голови. На заболоченому березі кавкало під ногами. Повільно котилися води річки, утворюючи заплави за стовбурами напівлежачих верб. Біля протилежного берега з води стирчали напівзогнилі осокори. Під жаб’ячі концерти розходилися кола по поверхні. У заростях ховалося місцеве птаство. Пропливла ондатра.

Все.

Усе геть, інакше збожеволію. Розмотавши вудку, я примостився на стовбурі верби і закинув у яму під корінням. Відкоркував пляшку пива. Посидіти хоч з півтори годинки. Більше ні, бо ж завтра… Стоп.

Ніяких завтра. Завтра буде завтра. Очі дивилися на поплавець так, для годиться. Про рибу також не думалося. Взагалі ні про що. Поступово мене «відпускало».

Добре, що є у мене оцей безлюдний острів. Ну, не у буквальному розумінні, звичайно. Та й не один він. Багато місць знаю, де можна опинитися наодинці з «первозданною» і оклигати від того, у чому обертатися для людини неможливо. Тут я наче Робінзон Крузо. Побув у натуральному середовищі, сам добув, сам зготував, сам з’їв. Чому, коли задовбе життя серед собі подібних, — так тягне сюди? Чому тут реально відживаєш? Напевно тому, що жити на безлюдному острові все-таки легше, аніж отак, як доводиться нам.

Сонце майже повністю заховалося за обрій. Поплавець спокійно лежав на воді. У пляшці ще залишалося пиво. Очі самі заплющилися. Телефонна вібрація у кишені повернула мене до життя. Чортівня… Можна ж було вимкнути на яку годину, щоб хоч тут не чіпали.

Пізно. Зараз почнеться друга серія про те саме.

Я помилився. Телефонував Ігор, мій видавець. До усього я ще й книжки пишу, пригодницькі романи.

Здавна. Тепер переважно по ночах, адже дня постійно бракує. Друкуюся. От і зараз вичислив мене Ігор, аби нагадати про щось забуте і недороблене.

— Привіт! Ти напевно, ще на роботі, як завжди?

Можеш говорити?

— Можу… — зітхнув я.

— Значить дивись, тут така справа… Видавництво планує акцію, ну сам розумієш, до якої дати — книжку «За що я люблю Україну». Тобто — це буде збірка за участю наших найвідоміших письменників, ну, ти ж у нас відомий? Ну от і напиши, за що ти любиш Україну.

Це може бути будь-що — оповідання, нарис ітеде… Головне, щоб мотиви відповідні були присутні. Коли зробиш?

— А якщо я не люблю Україну? — запитав я.

— Ну… — гиготнув Ігор, — тоді напиши за що ти її не любиш. Ні, ну тут серйозні письменники участь беруть. Тобі що — реклама не потрібна? Ще й гонорар якийсь символічний дадуть… Давай! Віддзвонися за пару днів, щоб я знав — будеш чи ні.

Я лише скрушно похитав головою, вимикаючи мобільний. Після усього цього мені ще належало з’ясувати і навіть написати за що я люблю Україну. Закипати усередині почало наново. Є різні люди. Дехто здатен махнути рукою і не перейматися. Взагалі людина така істота, що звикає та пристосовується до будь-яких умов. Я — ні. І мені ніколи не світить усвідомлення, що доля моя — жити в країні, яка, образно кажучи, гланди змушує видаляти через задній прохід і за це ще й люби її, або принаймні демонструй любов.

Все, думка засіла. Голова «загрузилася» наново тим, чим узагалі не варто, адже якщо назавтра вона не відпочине, — «любити» вже буде нічим. І це не перебільшення — чи раз таке траплялося з іншими, тими, що колись працювали поруч? Дурна звичка усе «перепускати» через себе. Я сидів і думав.

От за що мені її любити? За те, що живу у ній, у той час, як тут можливо лише виживати? За те, що систематично знущається з мене — людини, яка чесно робить потрібну їй справу, лікує усіх тих, без кого вона не існуватиме? Людей, тобто. Адже країни без людей не буває. А може за те, що відверто прагне залишити мене без роботи і відповідно моїх дітей без шматка хліба? За те, що по факту знищене поняття порядності як таке і вона існує за принципом «о-ел-ікс» — «продається все»? Ну, все ж продається, і закон у тому числі, а дотримання одних законів автоматично змушує порушувати інші! Чи за те, що визнає своїми героями злочинців, тягнучи останні соки з тих, для кого це слово ще щось означає? Але найбільше я не люблю її за принцип видавати бажане за дійсне, за тотальне лицемірство, звичку замазувати дірки шпакльовкою, що відпадає одразу, ще не встигнувши висохнути. А ще за те, що дозволяє називати своїм іменем, ототожнювати з нею речі, які я ненавиджу.

Темрява помалу опускалася на плавні, а я, не здатний зупинитися, ще довго «лив жовч», будуючи досконалу систему обґрунтувань, чому я її так не люблю. Усе в цій системі доказів було логічно. Втім була присутня одна річ, один момент, який не давав запустити її в дію і визнати остаточно: я не бажав цього залишати.

Чомусь у мене не було бажання забратися геть з оточення, переробити яке неможливо.

Скільки наших людей втекло у «кращі світи»! Цей процес існував від часу появи самого поняття «Україна» і дедалі більше набирав розмаху, адже людині властиво шукати кращої долі. Навіть не звертаючись до статистики, отак «навскидку» лише список моїх друзів і просто знайомих, котрі змінили країну, був ого-го. А котрі ще тільки мріяли? Я ж міг не замислюючись, сказати самому собі, поклавши як-то кажуть, руку на серце — бажання примкнути до когорти емігрантів не мав ніколи. І не йшлося про такі речі як юридичні перепони, брак фінансів або рішучості. Не йшлося про випадок, коли «пізно починати з нуля»… Ні. Просто я сам для себе був упевнений на сто, двісті відсотків, що не хочу жити в іншій країні, навіть якби запрошували. Навіть сьогодні, коли вона познущалася як ніколи і зайвий раз змусила усвідомити, де живеш. А отже… виходить, все-таки є у ній щось таке, що я люблю більше, аніж ненавиджу речі, з яких щойно склав отой величезний перелік.

Ну хіба ж не так?

І оскільки я був зараз Робінзоном Крузо, довелося піти його шляхом. Адже потрапивши на свій безлюдний острів він записував окремо приємні та неприємні події, рахуючи потім чого більше. Прикол сподобався, втім, думки надалі залишалися серйозними і намагалися дійти істини.

Насамперед, напевно, я не зміг би жити серед людей, які мають інакші думки та звички, нехай навіть розумніші та доцільніші. Прийняти чужий спосіб життя, нехай навіть більш досконалий. Чути чужу мову. Лиш уявити — отак решту життя. Ходити по чужих вулицях, нехай навіть без ям та болота, і відповідати на гумові усмішки. Мені довелося бувати за кордоном лише раз. Порівняно з тим, що побачив, у нас суцільне свинство, інакше не назвеш. Та коли повертаєшся і бачиш з вікна поїзда вранішній туман, що клубочиться у низинах, заливши «молоком» верби на березі річки, далекі хати у яблуневій зелені, — реально мліє у грудях. Цt відчуття не порівняти ні з чим. А запах, що, здається, долинає з далекого, аж біля обрію, лісу у вагонне вікно, заспокоює та розраджує. І це навіть за умови, коли розумієш що насправді люди з того села день у день місять болото і вивозять мотлох та пластмасові пляшки просто у цей ліс. Нехай так. Але ті, хто зумів утекти з цього безладу двадцять років тому, помирати чомусь вертаються сюди, в Україну, яку також не любили.

Ні, неможливо, хоч як крути. Тут мої друзі — ті, що зрозуміють, хоча б частково. Тут мій батько, у цій землі — той, завдяки кому я щось вмію і можу. І дід, і прадід. Тут дитинство. Оцей солодкий запах дитинства — його не вивезеш із собою. І не все, якщо вже бути прискіпливим, на цій землі купляється за гроші.

Жінка, кохання якої не продається за будь-яких умов і належить мені — також її частина.

Місяць сховався за хмари, і тепер навіть не було видно, де лежить вудка. Лиш вода матово відблискувала десь нижче. Я витяг телефон, намагаючись увімкнути ліхтарик, аби за глибокими думками не злетіти з верби.

Позначка інтернету на табло так і не дозволила дістатися до світла. Кілька простих маніпуляцій відкрили потрібний сайт. Виявляється, проект називався «За що я like Україну»! Принаймні, так писатиметься на обкладинці. Воно й зрозуміло. Лише зараз я усвідомив усюбезглуздість запитання і усвідомив, що швидше за все нічого не напишу.

А за що люблять, припустімо, матір? Це ж одне й те саме. Батьківщину також не обирають — добра вона чи погана — байдуже. Це «не любити» її можна за щось. А любити… Лише дітей у садочку запитують — за що ти любиш свою маму. Тут усе законно. Дорослий у подібних випадках лише знизує плечима, адже нормальна людина не може не любити матір, навіть якщо вона щодня п’є та опускається дедалі нижче.

Ліхтар таки спалахнув, я швидко змотав вудку і зібрався. Щось та допомогло. Принаймні, від пекла відійшов. Якби ще не Ігор… Досить на сьогодні гратися у Робінзона Крузо, який, власне й винен по вуха сам-один у тому, що на мене впала сьогодні ще й оця проблема — визначити за що ж я люблю Україну.

Саме завдяки йому, хоч як дивно, до безлічі існуючих приєдналася ще й ця «гризота». Колись у дитинстві книжка Даніеля Дефо була зачитана мною до дір. А усі діти схильні мріяти. Втім, я ріс тверезою дитиною і вмів відрізнити мрії, яким судилося справдитися, від інших — яким не судилося ніколи. І те, що безлюдних островів на той час вже не лишилося, — добре знав.

А навіщо мріяти про речі неможливі? Ось так мрія самому стати Робінзоном поступово змінилися іншою — створити свого власного Робінзона. Так і почав писати у пригодницькому жанрі. Отже, таки здійснилася. А стати Робінзоном самому… Періодично вдається і це.

Жартома, ось як зараз. Хоча…

За великим рахунком, усі ми Робінзони. І ті, хто не любить Україну, і ті, хто любить. І треті — що вважають ніби люблять. Лиш зараз це усвідомилося. Робінзони, поза сумнівом. От тільки… не Крузо. Миттєво згадався інший персонаж із тим самим іменем, якому так само привелося потрапити на острів. Дурнуватий лінивий пузань, котрий нічого не вмів, проте хотів смачно їсти, жити у теплі і навіть мати чорну красуню у ліжку.

Сеньор Робінзон. Згадали? Ну, ще б пак!

Ось хто наш справжній герой! Адже принцип Робінзона Крузо відомий — якщо човна неможливо дотягти до моря, нехай море саме прийде до нього. Лиш так можна поплисти. І тоді береш рискаля і копаєш канал від берега до човна, тягти який понад твої можливості.

До самого кінця. Доки є сили. Доки дихаєш. Жити за цим принципом важко. Ризиковано. Та й не завжди є сенс. Інший Робінзон, який згадався так несподівано, хоч і бачена ця стрічка була не один раз, за браком наполегливості та послідовності не був здатен виграти змагання за прекрасну людоїдку, лиш зганьбив себе.

Втім, за іронією, зрозумілою лише нам, плем’я аборигенів вирішило таки віддати йому красуню аби… стимулювати у ньому справжні чоловічі якості. Щось таке за принципом гуманітарної допомоги. Зручно? Надзвичайно. От тільки, якщо живеш за принципом Крузо — обертаєшся у класиці світової літератури, якщо ж за прикладом Сеньора Робінзона — місце тобі у дурнуватій кінокомедії. Не більше.

Жорстоко? А усе, що правдиво — як правило жорстоко. Надто ж, якщо не маєш звички сподіватися, що йде дощ, коли плюють межи очі. Цінне відкриття, хоч що кажи. Не дарма вирвався сюди і позбавив себе частини законного сну, якого й так бракує. Тепер справді буде простіше. Принаймні, знатиму бодай для себе, за що я люблю Україну, а можливо навіть і встигну написати.

Дивно, але я не відчував образи на себе через таку несподівану зміну власного статусу, яку сам і спричинив. Що поробиш… Нехай я, на відміну від більшості собі подібних, не викинув оту пляшку з-під пива просто у річку, до справжнього Крузо як до неба. Хоча б тому, що завтра замість показати отим «захисникам вагітних» жирну дулю, та користуючись своїм письменницьким іміджем, збурити журналістів і піти до суду, воюючи до кінця за справедливі принципи, я разом з новим головним знайду спонсорів, мобілізую гроші, десь і сам втрачуся, але забезпечу можливість лікарні проіснувати ще кілька років, а собі заробити на шмат хліба.

Кожен хотів би бути Робінзоном Крузо. Втім, кожен розуміє, що вижити серед Сеньорів Робінзонів йому буде неможливо. Тому кожен — Сеньор Робінзон.

Я також.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова нічЮрій Винничук, Ті, що стежать за намиСергій Батурин, ЕстрадистВікторія Гранецька, Жінка з неба.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка