PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Юрій Винничук
Автор: Юрій Винничук

Ті, що стежать за нами

Оповідання з серії I like Україна!

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова нічСергій Батурин, ЕстрадистОлексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю УкраїнуВікторія Гранецька, Жінка з неба.

Ті, що стежать за нами

Травень 1983 року був особливо теплим, Львів потопав у пахощах бузку, фіалок, тюльпанів і нарцисів. Дні стояли сонячні і неймовірно радісні, хоч совєтська дійсність і не розділяла тієї радості, яку випромінювала природа, якраз півроку тому до влади прийшов старий чекіст Юрій Андропов, і мацаки грізного КГБ з новим завзяттям проникали у вікна і двері, в душі і голови, ламаючи слабких і нищачи міцніших. Але сонце кликало на вулицю, і тому нічого немає дивного в тому, що по обіді місто переповнювалося дитячим галасом, а сквери і парки надвечір залюднювалися.

Учитель фізкультури Роман Ревакович вивів школярів восьмого класу у підніжжя Кортумової гори неподалік Янівського цвинтаря, розділив їх на дві команди і сів на лавочку, спостерігаючи за грою. Інша учителька у цей час займалася з дівчатами гімнастикою, і ті заздро позирали на хлопців, які ганяли м’яча, бо робили це не з примусу, а з задоволенням. За такого погідного дня футбол був спасенною думкою — заняття у прохолодному спортзалі, в якому не ставало тепліше навіть у найбільшу спеку завдяки грубезним стінам старої будови, задоволення не приносили нікому.

Ревакович, закінчивши Празький університет, наприкінці 1930-х був форвардом клубу «Україна», але через те, що по війні відкалатав сім років на Сибіру, то усе, на що він міг сподіватися — це бути вчителем фізкультури, здоров’я ще дозволяло йому працювати, та й виходу не було, пенсія йому навіть у сімдесят ще не скоро світила — довоєнний стаж і тюрми йому ніхто не зарахував.

Десь так на середині гри м’яч злетів високо-високо і в мить, коли сонце усім, хто спостерігав за м’ячем, засліпило очі, непомітно перелетів через двометровий облуплений мур, де розкинулось захаращене пустище з давно всохлими фруктовими деревами, які цупко обвив дикий виноград та обсіли ворони. Пролунав хрускіт сухого гілляччя, тихий шурхіт і все стихло. Хлопці вже збиралися лізти за м’ячем через мур, коли щось схоже на вітер сколихнуло сухими деревами, і м’яч раптом вилетів з того боку та впав на поле. Однак вітру не було, а дерева знов стояли непорушно, мов скелети у музеї. Гравці кинулися до м’яча і остовпіли: це був не їхній м’яч. Це був дивний м’яч, якого вони ще ніколи не бачили, а крім того він був старий, зачовганий, з брудними плямами і латками. Вони загукали учителя. Ревакович наблизився і відчув, як у грудях щось кольнуло, а відтак перехопило подих. Він упізнав м’яча, то був старий німецький м’яч з довоєнних часів. Він підняв його і побачив рештки витертого напису, з якого можна було упізнати лише окремі літери, але він знав, що це за напис — «Adidas». Нижче можна було розрізнити рік 1936 — саме з цього року фірма «Adidas» почала випускати м’ячі. Як він тут опинився і хто його пожбурив з-за муру?

Учитель пояснив хлопцям, яку реліквію вони тримають у руках, але залишилася загадка їхнього м’яча, їм його ніхто не квапився повертати.

— Там далі є вилом у стіні, — сказав Ревакович.

— Ходімо подивимося, куди пропав наш м’яч.

Пустище зустріло їх липким павутинням і криками сполоханого вороння, під ногами хрумтів хмиз, спурхували з трав’яних гущавин розгнівані комарі й мушва і вилися над головами, колишній сад геть здичавів, заріс і перетворився на справдешні джунглі, крізь які не так просто було продертися. А проте вони намагалися роззирнутися і відшукати м’яча, адже то був шкільний м’яч з інвентарним номером, і учитель за нього відповідав. Опинившись у саду, Ревакович відчув незрозумілу тривогу, яка опанувала ним, серце забилося так, мовби він щойно здолав сходи на п’ятий поверх. Він зупинився і спробував з’ясувати джерело тієї тривоги, але не помітив нічого вартого уваги.

Школярі пронишпорили по кущах добрих півгодини, озброївшись палицями та зазираючи під кожен кущ, але м’яча не було, зате до їхніх вух долинуло скавуління, тонке і пронизливе, воно чулося від руїн будівлі, що стирчала сірими облупленими стінами серед кущів і сухотних дерев. Вікна будівлі були давно вибиті і зяяли чорними дірами, але зсередини усе ще чулося оте дивне скавуління, і вся компанія рушила туди, не в стані стлумити цікавості. Та коли вони проникли туди, де лежали купи цегли, тиньку і напівзотлілих дощок, то таємниця скавуління відкрилася дуже просто: то скавуліла єдина віконна рама, яка зосталася на одній зі стін, розгойдана невідомо якою силою, бо вітру не було.

В сусідній кімнаті, доволі просторій, вони побачили старі лави і столи, а на стіні — велике дерев’яне розп’яття густо подзьобане й посічене. Хтось торкнувся стола і він повалився набік, як старий дід, якого штовхнули у натовпі. Кольорові скельця на підлозі свідчили, що вікна колись були оздоблені вітражами. Що то була за будівля, вони не здогадувалися, на церкву вона схожою не була, але якийсь стосунок до церкви мусила мати.

Зрозумівши, що м’яча вони й тут не знайдуть, хлопці вийшли у сад і продовжили пошуки. Хтозна скільки б це тривало, якби раптом з-за будівлі не вийшов старий чоловік, сперся на костур і почав спостерігати за ними. Ревакович, помітивши дивного гостя, наблизився до нього і запитав:

— Ви, часом, не бачили нашого м’яча?

— А що — залетів сюди? — спитав дід.

— Так. Але звідси вилетів якийсь старий м’яч… Я таким грав у футбол ще до війни.

— А-а, то звична річ… звична річ…

— Що ж тут звичного?

— То ви ніколи нічого не чули про семінарський сад?

— Оцей?

— Еге… То була богословська семінарія, чи то пак бурса, — дід кивнув на будівлю, — а оце довкола неї був сад. Які тут красні дерева росли! Сам Шептицький любив сюди прийти та помріяти, ая… Бувало стане оно під тим тюльпановим деревом… хоча яке то вже тюльпанове дерево?.. іно скелет лишився… і милується… А квіти на ньому росли білі-білі… і запах розливався такий — аж голову п’янив… А що вже бджіл було — то аж повітря гуло… Та вони тут і пасіку мали, грядки, квіти, все тут було…

— А що потім сталося?

— Коли потім? За совєтів? А ви ніби не знаєте?

— Ні. Не чув.

— То я вам вповім. Ці семінаристи створили футбольну команду. У 1946 році вони оно на тім полі, на котрім, певно, і ви граєте, тренувалися. І раз їх побачили енкаведисти та й почали з їхньої гри насміхатися. А семінаристи були теж на слова не скупі та й відповіли такими самими кпинами. Слово по слові, домовилися вони про дружню зустріч на полі. Одної неділі зійшлися обидві команди, чекісти поприводили своїх жінок і дітей, щоб ті побачили, якого вони жару дадуть. Але жару не вийшло, бо семінаристи забили енкаведистам шість голів, а ті ані одного, хоча й грали дуже брутально, копали по ногах, хапали за руки… Ну і тепер настала черга сміятися бурсакам. Але енкаведисти так просто не змирилися і викликали бурсаків на другу неділю. Але й другу гру вони програли і пішли дуже лихі. А за кілька днів увечері приїхало їх на вантажівках зо дві сотні, оточили бурсу, вивели хлопців у сад і змусили копати яму, а відтак їх усіх постріляли, залили вапном і засипали землею.

Ревакович слухав, затамувавши подих, і щойно дід скінчив оповідати, помітив, що школярі згрудилися за його спиною і теж слухають.

— То вони що — і досі там… у тій ямі?

— А де ж їм ще бути? Ходіть, покажу…

Дід повів їх за будівлю, де довелося їм продиратися крізь хащі кропиви і будяків, і вивів на простору галявину без дерев біля бічного муру, посеред галявини виднівся чіткий квадрат, довкола нього буяла висока пелехата трава яскравого зеленого кольору, і тільки квадрат, у якому трішки запалася земля, був порослий низенькою блідою травичкою, над якою не вилися ані метелики, ані мушки.

— От бачите? — кивнув дід. — Тут навіть трава не хоче рости. Тут вони всі й лежать. Колись доживете до щасливіших часів, то не забудьте про це місце. Щоб по-божому тих дітей поховали, а то душі їхні й досі мучаться.

— А що ви мали на думці, коли казали, що то звична річ?

— А-а… то, бачте, яка справа… це місце дивне… тут не раз щось пропадало, а натомість вигулькувало якесь старе руп’я… таке враження, що хтось робить заміну, привласнює щось новіше, а викидає непотріб… не в одних вас тут м’ячі пропадали, але вам ще повезло, бо вам викинули м’яча, яким ще можна грати, а бувало, що викидали саме дрантя від м’яча… Або скине хтось вбрання та повісить на дереві коло муру, потім прийде — а висить подерта стара хламида. Чи мешти замінять на дерев’яні гупанці.

— Та йдіть! — здивувався Ревакович. — Мені оце вперше така пригода. Але хто ж то може бути?

— Та хто ж — вони… — дід кивнув на зелений квадрат. — Не спиться їм, не лежиться… Кажу ж — мучаться душі їхні…

— А звідки ви про усе так добре знаєте?

— О-ой, прошу пана, то все на моїх очах було. Я тоді в бурсі був за сторожа… Коли енкаведисти приїхали, я на даху сидів, латав діру. Перед тим дощ лив і в одному місці дах протікав, от я дочекався, що випогодиться, сонце трішки дах підсушило, я й поліз. Дірка була маленька, я хутко справився, аж тут авта загуркотіли. Я завмер і сидів там, як щур. Вони мене й не помітили.

Ревакович підійшов ближче до місця розстрілу і уважно придивився до трави. Здавалося, вона була мертва, хоч і не була сухою. Якийсь стриконик, що досі весело сюркотів неподалік, стрибнув посеред квадрата, вчепився лапками за стебло пирію, хвильку погойдався і раптом, наче підстрелений, звалився на землю, сіпнувся кілька разів і завмер. Ніщо у тій траві не ворушилося, не зумкотіло і не зблискувало крильцями.

Коли повернувся до хлопців, діда уже не було.

— Куди він подівся?

— Пішов у ті руїни.

 

Капітан КГБ Ігор Королюк дивився на учителя, примруживши очі, злегка засліплені сонячним промінням, що лилося з вікна, і думав про те, що знову йому доручили справу, яка не завершиться нічим добрим. Ось сидить перед ним цей учитель, який за інших обставин міг бути професором в університеті, і розповідає якісь байки. Хоча… м’яч…

— Той м’яч у вас? — перебив він учителя.

— Так, прошу пана.

— Не називайте мене «прошу пана». Звертайтеся до мене «товариш слідчий».

— Так, товаришу слідчий.

— Завтра принесете його сюди. І що було далі, коли ви зайшли у будівлю за тим старим?

— Я його не знайшов. Він зник. Я обійшов усі закапелки, але — жодного сліду.

— Хіба там не було других дверей?

— Були і не одні, але геть завалені цеглою і дошками. Він би не міг через них вибратися.

Капітан закурив і поглянув на годинника: уже дві години триває ця розмова, а кінця нема.

— І як ви це пояснюєте? — запитав утомлено.

— Ніяк.

— Далі.

— Я зібрав дітей, ми ще трохи понишпорили за нашим м’ячем, але так його й не знайшли. А коли вийшли на стадіон, то виявили, що у двох хлопців пропали кеди, а на їхньому місці опинилися старі стоптані мешти… Правда, фірми «Bat’a»…

— Як-як ви кажете? Можете написати?.. Отак — з апострофом?

— Так. То були мешти славетної довоєнної чеської фірми. Я сам у таких ходив. Але по війні фірму націоналізували, і вона вже випускала взуття під іншою назвою… Здається, «Svit»… А власник фірми Ян Батя, який очолив її по трагічній смерті брата Томаша, емігрував до Канади і там уже заснував фірму «Bata Shoes». Без апострофа.

— І ті мешти, само собою зрозуміло, є у вас?

— То були мешти для гри у футбол. Я подумав, може, варто створити у школі музей спорту…

Капітан примружив очі ще дужче і подивився на учителя таким пронизливим поглядом, що в того сіпнулися вуста.

— А ви, часом, не жартуєте? Щось дуже підозрілі збіги… І м’яч, яким ви грали, і мешти, які ви носили… Хочу нагадати, що жартувати з нами не варто.

— Я це знаю.

— Авжеж, що знаєте. Хоча тоді ви теж пожартували, визнавши, що працювали на американську розвідку.

— Якби вас протримали босим на зимній кам’яній підлозі три доби без їжі, не дозволяючи ні лягти, ні сісти, ви б і не в такому призналися.

— То були інші часи. Зараз ми з вами розмовляємо у затишному кабінеті. Бачите — на вікнах навіть ґрат

нема.

Капітан підвівся, розправив плечі і пройшовся по кабінету, затягуючись димом. Потім зупинився і запитав:

— Скажіть мені… навіщо ви у це все вплутали дітей? Чому ви не поговорили з тим божевільним на самоті? Невже конче було, щоб і діти слухали?

— Я не помітив, як вони підійшли ближче і стали за моєю спиною. Я їх не кликав.

— Ну ви їм пояснили, що усе це маячня? Що ніхто нікого не розстрілював?

— Так. Я сказав їм, щоб нікому про це не розповідали.

— Ні, ви повинні були попередити їх, що це брєдсивої кобили! — капітан підвищив голос. — Розумієте?

Брєд! А що ми маємо зараз? — капітан розкрив папку. — Ось. Учень восьмого класу Ковальчук Петро, який чув той брєд, розповів про почуте учневі дев’ятого класу Корпану Орестові, а Корпан Орест переповів це однокласникові Стрільціву Романові… І так далі, і тому подібне… Ви розумієте, яка ланцюгова реакція вже пішла? Та мало того! Учень того ж таки восьмого класу Грицик Богдан поцікавився в учителя історії про долю семінаристів, які мали свій учбовий заклад на Кортумовій горі… А коли учитель відповів, що нічого про це не чув, учень Грицик Богдан розповів про матч смерті. Він так це і назвав «матч смерті»! І це тоді, коли нам відомо лише про один матч смерті — у Києві. Коли німці розстріляли «динамівців».

— Ви ж знаєте, що це неправда, — сказав тихим голосом учитель.

— Що — неправда?

— Ну, той київський матч. Була ж публікація в пресі, що насправді нікого після матчу не розстріляли.

— Я знаю. То була помилкова публікація. Тим більше, що уже знято фільм, встановлено пам’ятники і раптом… Це ж неправильно. В житті мусить бути місце і для легенди. Але не у вашому випадку. Ви не попередили учнів, що про зустріч із тим божевільним не слід поширюватися. І ось маємо…

— Я не думав, що це їх настільки зацікавить.

— А ви знаєте, що ваші учні уже організували екскурсію на те місце? Знаєте? І повели туди інших старшокласників. Ви завдали нам зайвої роботи і клопоту. — Капітан закрив папку, потім узяв якогось папірця і розписався. — Все на сьогодні. Завтра о п’ятнадцятій чекаю вас. Принесете м’яча і мешти. Ось перепустка, покажете на виході.

 

Ревакович вийшов з приміщення КГБ на Дзержинського втомлений і вичавлений, востаннє це з ним було багато років тому, але тоді він був молодий, а зараз — то вже інша справа. Жив на околиці в маленькій старій хатині, що складалася з кімнати і кухні. Кілька років тому дружина, з якою він познайомився у таборах, померла, але учитель не занедбав городу і саду, щороку висаджував квіти й городину, сам собі куховарив, а у вільний час читав. Коли за Хрущова війнуло відлигою, він заходився писати спогади про табори, але відлига незабаром змінилася новим приморозком. Переживши у своєму житті вже один обшук, учитель задумався про долю своїх спогадів. А що як їх знайдуть? Вони ж тепер у будь-яку хвилину можуть прийти.

Вдома його зустрів сірий кіт, вибіг назустріч з кімнати, тримаючи у зубах мишу.

— От, який ти молодець, — похвалив його учитель, відібрав мишу і викинув її у смітник. — Ходи, дам тобі молочка.

Кіт був його єдиним співрозмовником, чемно вислуховуючи усе, що господар говорив, час від часу вставляючи своє заспокійливе і дружнє «мняв». Учитель відшукав товстий згорток, у якому знаходилися його спогади, написані акуратним каліграфічним почерком старого інтелігента, і замислився. Палити було шкода, хтозна, може, ще вдасться дожити до кращих часів. У кухні під підлогою був погріб, де він тримав картоплю, капусту і слоїки з маринадами. Ті закрутки робила ще його дружина, і ледве чи вони ще були їстівними, але викинути їх не піднімалася рука. Тепер усе, що зосталося по ній, було йому дорогим і безцінним. Щоразу, спустившись у погріб, він торкався руками тих слоїків і на душі чомусь ставало легше. Цього разу він теж провів долонею по бляшаних накривках, змітаючи порох, і сам до себе всміхнувся: ці слоїки єднали його у часі з покійною дружиною, вона теж своїми долонями торкалася їх.

Учитель узяв з полиці мішок, сховав у нього згорток, а тоді підняв край ящика з капустою і запхав під нього свій скарб. Потім лежав на канапі і дивився у стелю. Їсти не хотілося, читати — теж. Згадався запущений семінарський сад і той квадрат потахлої трави, під яким лежали юнаки. Тепер, коли цим перейнявся КГБ, можна не сумніватися, що те місце буде знищене. Засиплють, розрівняють і посадять якісь кущі. Відтак уже ніхто не знайде їхньої могили.

Учитель підвівся, сів до столу і почав креслити план саду. Могила знаходилася під самим бічним муром, а відразу за муром розташувалися гаражі, які простоять ще не один рік. З кожного плескатого даху гаража стирчали чорні рури, які правили за комини, але рура, що стирчала з гаража навпроти могили, була найвища і помальована білою фарбою. Крім того дах гаража був вкритий шифером, тоді як решта дахів — залиті смолою. От він і буде орієнтиром, вирішив учитель. Потім оздобив свій план різними відволікаючими елементами — річка, ліс, церква, гора, траса… Мало що — може, він будуватися надумав на селі.

Тепер йому на душі стало спокійніше, він запарив чаю, вкраяв хліба, поклав на нього зверху плястерки плавленого сирка за 11 копійок, і це був його обід, хоча й міг швиденько зварити горохову зупу з пакету. Котик вмостився у нього на колінах і тихенько муркотів.

Коли капітан, оглянувши речі, що їх приніс учитель, висловив бажання самому провідати руїну бурси, Ревакович відчув тиху підозру, що либонь йому знов не минути Сибіру, і хоча епоха Сталіна проминула, але траплялися випадки, коли учителів садовили за те, що розповідали учням дещо іншу історію України. Чимало учителів було звільнено з роботи разом зі старою професурою ще на початку 1970-х. Спілкування з КГБ до добра не веде, думав учитель, так чи інак, а мені це не минеться. У кращому випадку піду працювати в котельню — останній прихисток совєтського інтелігента. Про це він роздумував, чекаючи на капітана, який призначив йому зустріч на трамвайній зупинці на вулиці Шевченка.

Капітан був точний і вбраний по діловому, незважаючи на спеку, а що через плече у нього звисав фотоапарат, то скидався більше на туриста, аніж на офіцера держбезпеки. Ревакович полегшено зітхнув, бо найбільше боявся, що кагебіст з’явиться у формі і доведеться чимчикувати в такому товаристві по вулиці. Дорогою вони не розмовляли, капітан курив і зацікавлено роззирався навсібіч, мовби у цій місцині опинився уперше. Незабаром вони перетнули стадіон і опинилися біля вилому у стіні. Довкола не було ані душі.

— А хіба тут нема брами? — поцікавився капітан.

— Є, але з тамтого боку. Якщо бажаєте…

— Ні-ні, я тільки так…

Вони увійшли до саду, і Ревакович знову відчув ту саму тривогу, що й першого разу. Здавалося, за ними стежать десятки очей, але довкола панувала тиша, кудись поділися ворони, а комашня, що зривалася у повітря з-під ніг, дзумріла якось приглушено, немов не тут, поруч, а десь далеко. Час від часу вистрілювала суха гілка, а уламок її стрибав убік, і тоді кущі здригалися, а з них вилітали дрібні мушки. Як і тоді, жалібно квилила кватирка у будівлі, і капітан запитально зиркнув на учителя, прислухаючись до того квиління. Учитель пояснив, звідки воно долинає, капітан кивнув і попросив показати, де поховані розстріляні семінаристи. Уся та історія скидалася йому на байку. Про те, що розстріли відбувалися у червні і липні 1941 року по всій Україні, він знав. Чекісти перед наступом німців скрупульозно зачищали тюрми з політичними в’язнями, про це були документи і безліч свідчень, опублікованих уже під час війни в окупаційній пресі та за кордоном. Була навіть кінохроніка. А от про масові розстріли уже по війні… такого Королюк не чув. Але враження свого не міг приховати, коли побачив той виразний квадрат низенької прибитої мурави, що виділявся посеред розбуялої зелені, серед високого, до колін, пирію, величезних лопухів і гордовитого будяччя. Такий само квадрат йому уже доводилося бачити у Івано-Франківську на центральному цвинтарі. Там були поховані жертви 1941 року.

Капітан вийняв фотоапарат з футляра і зробив кілька знімків. Учитель стояв поруч, він не мав жодного бажання зав’язувати розмову з кагебістом і лише чемно відповідав на усі запитання. Погляд його упав на лінію електропередач, яка тяглася простісінько над могилою і — далі над гаражами. Як це він її раніше не помітив? Треба обов’язково зазначити на карті.

Відтак капітан рушив до будівлі. Всередині нічого не змінилося, хоча ні — під стіною валялося кілька пляшок пива. Раніше їх не було, отже учні і справді влаштували екскурсію. Капітан мовчки похитав головою і зітхнув. Вони поволі переходили з кімнати до кімнати, але всюди їх чекали лише купи битого брухту, аж поки погляд капітана не впав на дерев’яні сходи, що вели кудись нагору.

— Як ви гадаєте? Що там?

— Мабуть, стрих.

— Ви туди не зазирали?

— Ми ж шукали м’яча. Він не міг туди залетіти.

— Хтозна, — стенув плечима капітан і запалив цигарку. — А що як нам піднятися нагору?

— Не знаю, в якому стані ці сходи… та й перекриття дерев’яне… може, протрухло…

— Нічого, ми обережно.

І він сміливо подався до сходів, а учитель слухняно посунув за ним. Сходи рипіли і потріскували, капітан намагався ставити ноги на краї сходинок, учитель робив те саме, відчуваючи, як тривога накриває його, мов хвилею. Він навіть добув з кишені пігулку валідолу і поклав під язик. У голові стукали молоточки, тиск відчутно піднімався.

То й справді був стрих, доволі просторий, тут також лежали дошки, уламки меблів, а ще різне лахміття, в якому можна було упізнати старі чорні сутани, штани, пояси, черевики, траплялися і старі здуті м’ячі. Учитель підняв одного з них, то був такий самий м’яч, як і той, якого хтось викинув їм з-поза муру, тільки пробитий.

— Вони тут таки справді грали у футбол, — сказав капітан. — І м’яч такий самий. Хтось вирішив з вами пожартувати.

— Якби ж то тільки зі мною.

— А ото… гляньте… що там? — показав у куток, де щось чорніло.

Учитель поправив окуляри, хоча це мало допомогло, бо в кутку панувала темрява. Але капітан підготувався як слід — вийняв маленького ліхтарика і спрямував світло у кут. Тепер можна було упізнати стару дерев’яну скриню, вкриту густим пилом. Підійшовши ближче, обоє змушені були зігнутися, бо у цьому місці дах знижувався, капітан уважно обстежив скриню і здивовано промовив:

— Тут така пилюка, що схоже до неї не торкалися роками.

— Чому це вас дивує?

— Людська цікавість не має меж. Невже ви думаєте, що сюди окрім нас більше ніхто не проникав? Спробуйте підняти віко, а я буду світити.

Така місія учителеві не припала до смаку, але він не сперечався і потягнув віко догори, проте щось його не пускало, хоча жодного замка видно не було.

— Що там таке?

— Щось не пускає… таке враження… що… — учитель випростався і вдарився головою в балку.

— Ану ви тепер світіть.

Капітан рішуче ухопив віко і смикнув, і відчув, мабуть, те саме, що й учитель, бо не стримався і вилаявся — віко спружинило так, мовби хтось його зсередини притримував. Капітан відступив на крок–два, щоб не стояти зігнутим, вийняв з-під пахви пістолета і скомандував:

— Ану вилазь!

— Ви що — думаєте… там хтось є? — здивувався учитель, все ще не вірячи своїм власним відчуттям.

— А ви думаєте інакше? Певно, там і сидить той ваш дідок. Колишній сторож. Вилізай, бо стріляю! — але зі скрині не видобулося ані звуку. — Рахую до трьох!

— Може, не треба? — торкнувся його плеча учитель.

— То хай вилізе. Раз… — тиша панувала така, що учителеві аж задзвеніло у вухах і він струснув головою. — Два…

— Слухайте… — проказав учитель. — Він справді збирається стріляти! Він не жартує!

— Три!.. — сказав капітан, але не вистрілив.

Хвильку ще зачекав, подивився на ошелешеного учителя, мовби, питаючи поради, і заховав пістолета. Відтак роззирнувся довкола, підняв якусь плескату залізяку і спробував підважити віко. Залізяка залізла під віко на кілька сантиметрів і, коли він почав другий її кінець тягнути догори, віко затріщало й подалося, але з таким жалібним стогоном, що аж за душу дерло. Капітан зігнувся і підставив під залізяку плече та наліг уже усім тілом, віко голосно тріснуло і розкололося. Учитель спрямував світло ліхтарика всередину скрині. Там нікого не було. Але й те, що вони побачили, неабияк їх ошелешило. Скриня була повна м’ячів, майок, бутсів, кедів та іншого причандалля, яке можна побачити на стадіоні. Але усе було сучасне, а не довоєнне.

— Ось вам усі ті крадіжки… — сказав капітан.

Учитель підступив ближче і, упізнавши шкільного м’яча, витяг його.

— Куди? — перепинив його капітан. — Речовий доказ.

— Вам мало цих? А я за цей м’яч відповідаю. Ось бачите: інвентарний номер… три, вісім…

— Та добре… Ану ще присвітіть.

Капітан попорався у скрині, але не виявив більше нічого понад те, що вони уже побачили.

— Напевно, той ваш дідок божевільний, — сказав учителеві. — Краде речі і зносить сюди. А натомість підкидає непотріб.

— Але ж ви самі бачили, що скриня вкрита багаторічним пилом.

— Не знаю, як це йому вдалося відкрити скриню, не торкаючись руками… Але факт є факт… Тепер світіть, куди я буду показувати, а я оце все сфотографую.

Фотоапарат клацав і клацав, зблискуючи спалахом, а вчитель відчував, як його починає морозити і хапати така остуда, що мимоволі скулив плечі. Капітан спинився і здивовано глянув на учителя:

— Що це? Звідки цей холод?

— Ви теж відчули?

— Ще б не відчути! Надворі сонце, а тут раптом… — він розглянувся по стриху, але не побачив нічого підозрілого. — Ну, гаразд… Я закінчив, ходімо.

Йдучи до сходів, учитель уважно дивився під ноги, тепер йому усюди ввижалися якісь нажахані обличчя, сформовані з лахміття, ці обличчя прозирали і з роздушених м’ячів, і з купок пороху, і з дощок, їх було безліч, вони дивилися на нього виряченими очима, а їхні вуста щось навіть намагалися прокричати, але не чутно було ані звуку, учитель піднімав високо ноги і робив чудні кроки, намагаючись не наступати на своє марево.

— Чого ви йдете, як чапля? — засміявся капітан, але учитель не відповів: якщо запитує, отже не бачить того, що він, хоча де певність, що й він щось бачить, бо, може, то тільки візерунки, в яких йому вгадуються обличчя, таке траплялося й раніше, правда, не в такій кількості.

Холод перестав дошкуляти, щойно вони спустилися зі сходів і вийшли в сад.

— Цікаво, де сховався той ваш знайомий. Ну та нічого, знайдемо.

— А ви помітили, що там, на стриху, пил вкривав не тільки скриню, а й усе довкола. Усі дошки. На них не видно жодного сліду. Здається, там давно нікого не було, хоча…

— Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? — капітан витяг з кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. — То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.

По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».

У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя:

— Це той, що ви з ним розмовляли?

Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його:

— Авжеж, прошу пана, то я.

— То ви були сторожем у семінарії?

— Ні-ні, не я. Оно сторож, — і він кивнув на хрест.

— А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?

— Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…

— Ви казали, що були свідком розстрілу?

— Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я — де там…

— Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.

— Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!». От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!». Що з дурного взяти?

— А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?

— А це не я!

— Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!

— Та й мене нема. Але вони є.

— Хто?

— Ті, що стежать за вами.

Капітан здивовано роззирнувся.

— Ви їх не побачите, — сказав старий. — Вони думають, що гра усе ще продовжується.

— Яка гра?

— У м’яч.

— Хто — вони?

Та старий скорчив дурну міну і засміявся:

— Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!

Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.

— Так я і думав — божевільний, — промовив капітан і подивився на учителя. — А ви що мовчите?

— А що я можу сказати?

— Ну, ви тепер зрозуміли, що усе це маячня? Що жодного розстрілу не було? А той квадрат міг утворитися, наприклад, тому, що там колись закопали вапно.

Одне слово, я вас попередив. Зберете учнів і поясните усю ситуацію. Ніхто нікого у 1946 уже масово не стріляв. Вони ж не були бандерівцями. Чого їх було стріляти?

— Я розумію, — кивнув учитель. — То ви мене не будете притягати… до відповідальності…

— Ні. Але з учнями переговоріть обов’язково. Інакше будуть неприємності і в директора школи, і у вас.

Вони вийшли на вулицю і, коли капітан потиснув руку учителеві, то відчув, що рука його холодна і волога.

 

Завідувачем архіву КГБ був старий кадровик Бураченков, на пенсію його не відпускали, бо, працюючи в органах ще з довоєнного часу, носив у своїй голові безцінну інформацію, по яку сягали усі львівські чекісти. Бураченков мав честь бачити самого Лєніна і з радістю виступав по школах, розповідаючи про цюнезабутню зустріч, з роками додаючи усе нові і нові деталі та збагачуючи розмову з вождем усе новішими афоризмами, які старанно виписував з книги «Золоті думки».

Капітан Королюк завітав до архіву наступного дня з самого ранку і поцікавився, чи чув Бураченков щось про розстріл семінаристів. Старий чекіст хитро усміхнувся, закинув ногу на ногу і глибокодумно переплів пальці на об’ємному животі. На його лисому черепі запульсували жилки, а кошлаті брови насупилися.

— А для чого тобі знати те, про що знати не треба?

— Ну, це ви загнули! Кому ж іще, як не мені! — і капітан коротко переповів те, що почув від учителя.

Бураченков зітхнув, пірнув руками у кишені, понишпорив, але не намацавши цигарок, звернувся до капітана:

— Дай закурити, — смачно затягнувшись і відкашлявшись, продовжив: — Навіть не знаю, що тобі сказати. Ти ж займаєшся тим, щоб ця історія не знайшла поширення. Так би мовити, задушити її в зародку. І немає жодного значення, було це насправді чи не було. Бо що це міняє? Чутки про розстріл треба припинити. Інакше народ потягнеться з молебнями, почнуть квіти, вінки носити… Цього ще нам тільки бракувало — львівського матчу смерті.

— То що ви хочете, щоб я від начальника приніс до вас запит? — похмурим тоном запитав капітан.

— Нє, ну ти перестань! Вже він до начальника піде! Ти от що, катай краще в буфет, принеси коньячок і шоколад. От тоді й поговоримо.

Капітан усміхнувся, ця маленька слабкість Бураченкова була відома усім, без пляшки до нього хоч і не потикайся, але якщо вже він послав за пляшкою, то історія з семінаристами таки мусила мати місце. Повернувшись до архіву, капітан перекрутив за собою ключ у дверях і сів до столу. Бураченков вийняв з шухляди маленькі позолочені різьблені келишки.

— Ось, бачиш… ці чарочки… З маєтку Ланцкоронських. Ну, наливай. Значить так… Була осінь 1946.Бабине літо. Тут, у цьому приміщенні, під час війни перебувало гестапо. А потім ми зайняли. Ну і по-тихеньку обживалися. Роботи було до хреніща. В місті залишилося стільки ворожого елементу, що ми не встигали це все виявляти і відправляти куди слід. Слідство відбувалося нашвидкуруч, як на конвеєрі. Поляків ми відправили на Захід, націоналістів на Схід, у Львові в центрі — не повіриш! — всі розмовляли російською. Понаїхало стільки усілякої штабної шушери! І всім подавай панські квартири! Ти б бачив, як їхні жінки у театр ходили! Вони ж у тих конфіскованих квартирах застали весь гардероб. Ну і дамочки повдягалися в нічні шовкові сорочки. А воно ж, коли напросвіт, то труси байкові за руб двадцять по коліна видно! — він залився радісним сміхом.— Да-а, цікаво було подивитися… Один наш полковник, не буду називати фамілії, мив мордяку в унітазі, бо думав, що це і є умивальник, і весь час нарікав, що, *лядь, не встигає помитися, а вже вода стекла, а він мусить чекати поки знов набереться, — і знову Буряченков трясся зо сміху і тряслися чорні волосинки, що стирчали з його ніздрів. — По неділях, щоб розслабитися, ходили ми грати у футбол. Мені тоді було тридцять шість. Я був стрункий і дзвінкий.

— А як же Лєнін?

— А що Лєнін?

— Виходить, що ви його бачили дитиною? Якщо ви народилися у 1912, а Лєнін помер у 1924.

— А дитячі спогади, я тобі скажу, найміцніші. От знаєш, я зараз не пам’ятаю деколи, куди окуляри поклав. А запитай мене, що я робив 21 квітня чи 10 травня чи 15 вересня 1924 року, — я відповім.

— Можливо. Але ж розмови з Лєніном…

— Слухай, чого ти пристав? Тобі що, про Лєніна розповісти? Наливай. Я його бачив, як оце тебе. Але ж учням цього мало, правда? От я й… Ага… значить грали ми у футбол. У нас був і свій стадіон, але його окупувало начальство. От ми ходили туди, до Янівського цвинтаря. Зранку там грали працівники склозаводу, а тоді, після церковної служби семінаристи. А після них — ми. Ну, а це ж неділя, сам розумієш. Зранку заправилися, дещо і з собою взяли, сонце голову припекло і почали наші тих бурсаків зачіпати. А під кінець домовилися про спільну гру.

— Ну, я це знаю. Ви програли раз і другий. Але хіба за це розстрілюють?

— Ні, не за це. Але якраз у березні ми ліквідували Греко-католицьку церкву. Усіх католиків, які не хотіли переходити у православ’я, відправляли на лісоповал. Переважно то були старшого віку люди. Тож надії на те, що вони виживуть, було мало. А от що робити з молодими? Ну, відкалатає він там років десять чи й усі двадцять п’ять, повернеться і знов почне каламутити воду. От і прийшла вказівка згори — ліквідувати.

— Не розумію логіки… Молодих партизанів відправляли в табори, а семінаристів розстріляли?

— Ну, ти ж подумай. Партизани — це ж тупі селюки… ну, яку він несе ідеологічну небезпеку? А ці інтелігенти… серед них, між іншим, були не тіль ки місцеві… а було й кілька бельгійців та італійців. Тут же ж Шептицький ще у 1913 запросив до Львова бельгійських ченців-редемптористів. Вони вивчили українську мову, заснували монастир і школу. Відправити їх назад у Бельгію чи в Італію? Щоб заробити новий менінгіт?

— А ви чули про те, що якісь речі там, на стадіоні, можуть зникати, а на їхнє місце з’являються інші…

старіші… Бураченков усміхнувся, катуляючи на язику шоколадку.

— Ти хочеш і це розслідувати?

— Я хочу докопатися правди.

— Ми там трішки прокололися… свідків, здавалося, не було… а потім виявилося, що сторож усе бачив.

— Як ви це виявили?

— Розстріл відбувся пізно. Поки яму викопали, поки їх у розход пустили, уже й ніч застала. То ми наступного дня приїхали, щоб зачистити сліди. Полізли на горище, там люк на дах відкритий, а на даху — інструменти. І недопалки. Сухі. А вдень був дощ. Так що ті недопалки мусили увечері з’явитися. Почали ми того сторожа шукати, але він як у воду скочив. А тепер ти кажеш якийсь дід з’являється… То, може, це він і жартує так? Краде новіші речі, а підкидає старіші? Зроби облаву… Може, вдасться його піймати. Ой, щось натомився я з тобою. Досить на сьогодні.

— А маєте якісь документи про той розстріл? Список імен?

— Усе в Москві. Все, що стосувалося УГКЦ, відправили до Москви. Хоча, думаю, вони там уже все знищили. Нема людини — нема справи.

— Чи відоме вам таке ім’я — Артемій Пенцак?

— Артемій Пенцак… — Бураченков задумався, повторив ще кілька разів: — Пенцак… Пенцак… Давай ще по чарці… — А випивши, струснув головою і підняв догори вказівного пальця: — Але чекай, є ж картотека. — За кілька хвилин він уже повертався з папкою, розкрив її і радісно повідомив: — В саме яблучко! Це ж і був той сторож, якого ми шукали. Ось він! — і простягнув фотографію літнього чоловіка.

Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповз- ли мурашки — з фотографії на нього дивися той самий «вар’ят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.

— Що таке? — зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.

— Я бачив його могилу.

— Оцього?

— Так. Але… і його самого.

— Що? Не може бути! Йому ж зараз… чекай… сто два роки!

— Виглядав на вісімдесят… не більше…

— Значить це не він.

— Але у мене є фото.

— Давай сюди.

— Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.

Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілий стос папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром з’явився фотограф з виразом провини на обличчі. Він поклав стосик фотографій перед капітаном і розвів руками:

— Більшість знімків неякісні… я нічого не міг зробити… тобто їх проявити неможливо…

— Як то неможливо? — обурився капітан і узявся розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на стриху будівлі не виявилося — суцільні темні плями. А найгірше, що й замість фотографії діда виднілася розмита пляма, у якій лише вгадувалися контури чоловіка. Зате фотографія з хрестом вдалася. Бураченков узяв її, уважно роздивися і сказав задоволено:

— Чудово. Я її покладу ось у цю папочку і можна вважати, що справа щодо сторожа нарешті закрита. Капітан не заперечував, він був ошелешений і не знав, що думати.

 

Через кілька днів його викликав начальник.

— Ми того твого учителя звільнили… Не знаю, як ти, а я йому не довіряю. Таке враження, що він усе це вигадав. Про того сторожа.

— Школярі його теж бачили.

— Ну, мало що — божевільних багато. Як ти казав: «Сьвірк? Сьвірк? Сьвірк?». От комік! Вчора я послав екскаватора, і він загорнув той квадрат. А будівлю розвалили і усе вивезли. Тепер там викорчують усі сухі дерева, посадять нові і буде парк. А то чорт зна що відбувається. Поруч стадіон, а тут тобі така дика місцевість. І ось іще… ти здай той фотоапарат, нехай наші майстри подивляться. Він уже старий. А візьмеш новіший. Все, можеш іти.

Капітан затупцяв на місці.

— Що ще? — запитав начальник.

— Та от учитель… йому до пенсії лишилося небагато…

— Ти що — добрий самаритянин? Знаєш чим цей твій учитель займався під час війни? Партизанив на Поліссі.

— Тобто воював із німцями?

— Воювати воював, але під якими прапорами! Ні, таких людей до школи й на кілометр підпускати не можна.

Капітан покинув кабінет начальника з почуттям провини перед учителем, який фактично не був ні в чому винен. Він же ж не знав, що буде молоти той божевільний перед школярами. Хоча божевільний виявився хитрим, при ньому не сказав нічого. Та не це дивувало капітана, а те, що фотографії не вдалися і якраз ті — найцінніші. Такого з ним ще не траплялося.

Він зайшов до свого кабінету, вийняв з шафки пляшку коньяку, налив чарку і вихилив. Потім сів за стіл, погортав папери, закурив і, відкинувшись на спинку крісла, задумався. Йому згадалося, як учитель ступав, наче чапля, там, на стриху. Так, наче остерігався на щось наступити. Що то могло бути? А ще — скриня, яка не піддавалася, а віко пружинило… Згадався і дивний холод, який пробирав до кісток, хоча довкола панувала спека. Тепер там буде парк, і більше нікого не прониже холод. А божевільний… Як йому вдалося іти поміж густими кущами, не зачепивши жодної галузки?

Капітан Ігор Королюк висунув шухляду, вийняв чистий аркуш паперу, узяв лінійку й почав креслити план саду: мур, по той бік — гаражі з чорними коминами, а над одним — білий… а по цей бік — широкий квадрат… Поруч намалював колію, сторожову будку, озеро і кілька маленьких човнів… Хотів ще затушувати квадрат, аби відтінити, але передумав…

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова нічСергій Батурин, ЕстрадистОлексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю УкраїнуВікторія Гранецька, Жінка з неба.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка