Що читати? “Все те незриме світло” Ентоні Дорра
Вона втратила зір у 6. Відтоді її очима став батько. Він виховував дівчинку без матері, яка померла під час пологів. Усі знайомі кудкудакали, що на родину Лебланів ніби хтось наслав прокляття. І тільки батькові Марі-Лор було байдуже до цих стогонів. Він брав дівчинку із собою на роботу – в Національний музей, де працював замкарем. Він зробив для неї маленький дерев’яний Париж – будиночки, вулиці і ліхтарі були крихітними копіями справжніх. Учив орієнтуватися в місті, і якось Марі-Лор привела батька додому, рахуючи паличкою риштаки на тротуарі. У музеї найулюбленіше заняття дівчинки – вивчення мушель. Доктор Жефар, спеціаліст із молюсків, розповідає їй про них усе. А потім починається війна, і Марі-Лор із батьком тікають із Парижа в Сен-Мало. Там у шестиповерховому вузькому будинку живе її двоюрідний дід.
Батько Вернера та Юти Пфеннігів був шахтарем і одного разу не повернувся з-під землі. Відтоді хлопчик і дівчинка жили в притулку на заході Німеччини. Одного разу хлопчик знайшов на звалищі поламане радіо, і зумів його полагодити. Відтоді той маленький предмет став для нього з сестрою вікном у великий світ. Якось вони натрапили на програми француза про влаштування світу та людського організму, про вугілля, про Космос. Французьку Вернер та Юта знали від виховательки, у західній Німеччині ця мова була не чужою. Невидимий лектор розповідав про науку так зрозуміло і так захопливо, що брат і сестра не пропускали жодної передачі. А потім ведучий став іще й нечутним, бо радіо почало ловити тільки короткі хвилі – довгі глушила нацистська влада. Вернеру вдалося вступити в школу, де юнаків навчали воювати і всім серцем любити Гітлера. Хлопчик дуже старався, і навіть коли бачив жорстокість по відношенню до інших учнів, а потім і до свого найкращого друга Фреда, намагався заглушити в собі найслабший сумнів, бо знав – якщо повернеться додому, єдина дорога – на шахту, у черево землі, де досі лишається його батько. А потім Вернера 16-річним відправляють на фронт. Про це подбав його викладач, сказав, що хлопець усіх надурив, насправді йому 18.
Марі-Лор і Вернер зустрічаються у серпні 1944. Вони проведуть разом один день, і хлопець тричі врятує життя дівчині. Він у неї по вуха закоханий, вона не хоче його відпускати, бо, крім нього, не має нікого. Але їм не судилося бути разом.
“Все те незриме світло” – роман американського письменника Ентоні Дорра. За цей твір автор одержав Пулітцерівську премію. Книжка майже миттєво стала світовим бестселером. А для мене цей роман – однозначно найкращий твір року.
“Все те незриме світло” – про війну та мир. Друга світова у ньому – тло, на якому відбуваються безліч дрібних і не дуже, важливих і геть дріб’язкових подій. Це твір про пропаганду, яка, ніби гончар, виліплює із глини, якою є люди, те, що йому наразі потрібно. Це роман про Рух опору у Франції – ні, тут немає описів підірваних залізниць. Натомість є опис подвигу мирних жителів, які кожною дрібничкою наближали перемогу – переставляли дороговкази, надсилали німецькому коменданту квіти, на які в нього була алергія, запікали в хлібі папірці з таємничими цифрами – координатами розташування німецьких військ, і дід Марі-Лор потім передавав ту інформацію по радіо.
“Все те незриме світло” – поліфонічний твір. Він сповнений звуків, запахів, доторків. Море на його сторінках – не просто величезна маса води. Це живий організм, мінливий і прекрасний. У романі воно описане настільки майстерно, що я чула шум прибою і запах хвиль, а бризки ніби лишались на моєму обличчі. Мої ноги, так само, як і ноги Марі-Лор, омивала бірюзова вода, а п’ятки вгрузали в пісок. Ентоні Дорр зумів “побачити” світ так, як його бачать незрячі, ніби й сам від народження сліпий. Завдяки цій майстерності чути скрип кожної сходинки, кожен порив вітру і кожен вибух бомби, чути навіть статику в навушниках, які вдягав Вернер, коли шукав приймачі партизан.
Коли автор описував, як мадам Манек – прислуга Етьєна Леблана – консервувала персики, я бачила половинки цих сонячних фруктів на столі, а потім, уже зварені, – у банці. Я відчувала їхні запах і смак, відчувала липкий солодкий сироп на пальцях.
“Все те незриме світло” – книжка, що пахне морем і персиками, від неї неможливо відірватися, як і від банки з фруктами. Я ніколи не читала настільки життєствердного твору про війну, у якому є не тільки горе і страждання, а й надія на те, що все буде добре. А ще це перша книжка, у якій людина з інвалідністю – не нещасна жертва, адже Марі-Лор живе повноцінним життям, вона вміє орієнтуватися в місті, вона читає книжки шрифтом Брайля, вона зрештою стає науковцем, а від одного з коханців народжує доньку. І мені жодного разу не було шкода дівчину, я насолоджувалась її сприйняттям світу, сповненого звуків, смаків, запахів, які ми, зрячі, можемо не зауважувати. Але повноцінне життя для дівчини не було б можливим, якби не її батько. Тож ця книжка – ще й твір про безмежну батьківську любов, яка здатна на все, навіть на те, щоб донька ніколи не почувалась неповносправною, і на те, щоб кожен її день був як диво.
“Все те незриме світло” – ще й детектив, який змушує серце прискорено битися, і руки самі собою перегортають кілька сторінок, бо хочеться дізнатися – що буде далі. Чи знайде полковник фон Румпель “Море полум’я”? Що це таке, я не розповідатиму, бо не залишиться жодної інтриги.
Це роман про людяність, любов і мрії, що здійснюються і допомагають жити. Це книжка, що нагадує: навіть після найстрашнішої і, здавалось, безмежної темряви настає Світло.