Припущення і субʼєктивні судження. Чому не варто прогнозувати тривалість війни в Україні

Коли бачу такі повідомлення в західних медіа, одразу виникає запитання: на чому базуються такі твердження? Відповідь, насправді, може бути лише одна – саме настільки Захід готовий нас підтримувати, забезпечувати та допомагати в протистоянні російській агресії.

Все решта – це припущення і субʼєктивні судження. Чому не два, три, шість, вісім років, а п’ять?

А тепер щодо важливості розуміння ситуації і відповідно підтримки нас нашими партнерами.

Українські сили все ще продовжують наступальні дії, і тому не можна сказати, що ми вже на сто відсотків у фазі позиційної війни, або війни на виснаження (attrition warfare).

Однак, навіть, якщо нам світить не зовсім втішна перспектива переходу в стадію війни на виснаження, важливо зрозуміти нам самим та пояснювати нашим партнерам (особисто я сьогодні це робив для німецьких та чеських журналістів), що Захід разом технологічно сильніший за Росію. І за умови злагодженого постачання та забезпечення нас зброєю та ресурсами, відповідно до наших запитів та списку головнокомандувача ЗС України, ми здатні здолати ворога у цій війні.

Справа в тому, що у війні на виснаження дійсно одним із важливих факторів є демографічний та мобілізаційний потенціал. Але це лише один із факторів.

Надзвичайну вагу мають: економічні фактори, стійкість до глобальних змін і потрясінь, воля до боротьби, зброя та технічне оснащення.

Спрогнозувати ж тривалість війни на виснаження – складна та невдячна справа.

Ще наприкінці Першої світової війни, коли Росія після більшовицького перевороту пішла на сепаратний мир з Німеччиною, здавалось би, що ситуація може бути ще врятованою для німців. Але дались взнаки вичерпання ресурсів, зростання комуністичної ідеології всередині та вступ у війну американців. І німці програли.

Очевидно також, що Путін не читав Стратегію Александра Свечина, якого до речі, вивчають у російських військових вузах, академіях. Інакше б Путін знав, що перед початком війни має бути план, як її завершити. Так само має бути чіткий план військової кампанії, під це підготовка сил та засобів.

Російський диктатор прорахувався, оскільки готувався до стрімкої переможної битви. Але війна пішла не за планом і почала переростати в затяжну, в якій РФ вже понесла надзвичайно великі втрати в техніці, озброєнні та живій силі. Тобто почала набувати ознак війни на виснаження, до якої Росія не готувалась.

І попри все, проблеми вже помітні. Наприклад, якщо зараз армія агресора може, хоч і не без проблем, компенсувати втрати в живій силі, то з танками, бронетехнікою, а подекуди навіть із артилерією – труднощі стають все помітнішими. Акцент ворогом робиться на живу силу та авіацію.

Звернення по допомогу до Ірану та КНДР, аби гасити прогалини в оперативному забезпеченні боєприпасами, – ще одне свідчення того, що багато що пішло для них не за планом.

Чому ж тоді Захід так сприймає Росію, немов це СРСР, який всерйоз готовий розчищати дорогу для своїх танків артилерійськими ударами, тактичною ядерною зброєю і йти на Ла-Манш чи ще кудись? Та тому, що сама Росія дуже активно, особливо зараз, використовує міф про непереможність, готовність воювати та досягати цілей, хоч десятиліттями. Але це все ілюзія, яка лягає в російські ІПСО.

Згадайте приклади війни на виснаження, коли Росія самотужки, без підтримки інших фронтів союзниками перемагала у війні на виснаження? Можливо, хіба що відступ в глибокий тил, ціною спаленої військами Наполеона Москви.

Ворога не можна недооцінювати – це факт. І я не хочу, щоб цей допис сприймався саме так. Але, не варто і переоцінювати.

Український народ прикладом героїчного спротиву агресору продовжує розбивати міфи про “російську непереможність”, і цю волю важливо зберегти. А нашим західним партнерам варто просто допомагати нам всіма можливими засобами для нашої спільної Перемоги.

І звичайно не забувати про другий фронт.