PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Ірина Соломко
Автор: Ірина Соломко

У нас не модно бути людиною, струйовіше – хамство та рагулізм

Кузьма – людина, яка змогла себе змінити. Він став явищем, а його пісні – філософією

Мене з дитинства вчили не бути байдужою. Бо саме з мовчазного благословення байдужих людей відбуваються найбільші трагедії та чиняться найстрашніші злочини.

Українці звикли бути байдужими. Принцип: «моя хата скраю», – домінує в суспільстві. У нас не модно бути людиною, струйовіше – хамство та рагулізм.

Кузьма Скрябін був непримиримий до української байдужості та хамства. Більше того, він був один з тих небагатьох, хто не мовчки не сприймав цю потворність, а на повний голос кричав про неї в своїх піснях та інтерв’ю.

«До хамів ти мусиш відноситися по-хамській. То є люди такого покрою, які  не розуміють методи толерантні. Людина відчуває відповідальність за дії тільки тоді, коли вона відчуває страх. Тому наші політики таке витворяють»,  – пояснював він в одному з своїх інтерв’ю. 

Його життя – приклад для наслідування та мрія голлівудських сценаристів. Хлопець з маленького провінційного містечка, який вирвався з його тенет, пішовши у столичний світ шоу-бізнесу. Цей світ його не зломив та не спотворив, а навпаки, загартував та викристалізував.  

Шлях Кузьми не був простим. В 30-ть років його переслідувала «тягуча павутина зйомних квартир, і дві душі пробиті сотнями дір, так страшно, коли не знаєш, що завтра…».

«Перші десять років «Скрябіна» я дуже сильно прагнув, але нічого не робив.  Тоді відкриваєш очі. Тобі 30 років. Ти постарів в зйомній квартирі. Ти дивишся, як твоя дитина лазить в таких колготах, що її страшно на вулицю випустити. І ти бачиш в дзеркалі винуватця своєї біди. Перші 30 років буди пов’язані з продукцією зла. Я наробив того зла, брехні, неякісно зроблених речей, невиконаних обіцянок… 30 років я провів в хрущовці з нулем за душею та з нулем перспектив. Прийшлось провести лінію», – розповідає він в одному з своїх інтерв’ю.

І він зміг все змінити. Через революцію в собі він прийшов до якісної еволюції себе, як особистості. Став явищем, а його пісні – цілою філософією.

«Я не твій брат, ти не сестра моя, ніколи не розказуй мені –

Хто і в чому я винен на нашій землі,

Люди, як короблі.

Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода.

Глибока і темна до самого дна. До самого, самого дна.

 

На глибині, зустрічаються всі, так ніби в морі місця нема,

І труться бортами, аж стогне земля від зависті, підлості й зла.

Хтось не доплив, бо йому помогли набрати повні трюми води,

Постати героями тої війни. Дуже стати хотіли вони»

Його пісні хочеться слухати та перечитувати знову й знову, вчитися життєвої мудрості, надихатися та глибше відчувати життя. 

«За вікном плакав нудний дощ, всім розказував про свою біду,

Налий, налий, налий, налий нам двом,

Давайте вип’єм за тих, кого нема з нами зараз тут.

 

Боже, чи добре їм там?

Чи посміхались вони, коли до себе ти їх брав?

Пусти мене хоч краєчком ока подивитись на них,

Пусти мене, я скажу два слова ті, що не встиг.

Пусти мене… Пусти мене…

Пусти!

 

Відповів мені мудрий Бог вічним небом і золотом зірок:

Ти не спіши, слухай, тільки не спіши, піднятися до мене встигнеш ти завжди.

Поки ти ще серед людей – навчися цінувати кожен новий день,

Навчи людей любити цей світ та не тільки себе,

Навчи людей радіти завжди, коли сонце встає.

Навчи мене!»

Разом зі своєю групою він об’їхав всю Україну. На відміну від інших своїх колег по шоу-бізу, він давав концерти скрізь, в тому числі, і в маленьких містечках. Для нього було важливо бути саме там, бо він бачив настрій народу. Дізнавався, що відбувається у людей в головах, що їм наболіло і чого їм хочеться. І виливав увесь цей біль в своїх піснях.

«Моя країна – суцільна руїна,

І гордо ходить в кепках і спортивних штанах.

Моя країна – суцільна руїна,

Як можна не любити свою землю аж так?

І в ній живуть на повну ногу лиш одні депутати,

Всі інші грають ролі у кіно про лохів»

Останній рік свого життя Андрій Кузьменко жив в шаленому темпі. Його надзвичайно вразила війна на Сході. Тільки найближче коло друзів знало, що він годинами знаходився у військовому шпиталі, де, як міг, підтримував поранених хлопців, розуміючи, що їм потрібна увага.

В нашому фільмі товариші Андрія по госпіталю, подружжя Ткачових розповідає, як Кузьма забирав до себе додому та особисто купав пораненого та паралізованого Руслана Яроша. І таких історій його небайдужості та щирості безліч.

Ось одна з них:  «У Баси [донька Андрія] был день рождения. Он привез сюда [в госпиталь] торт. Он вез ребенку домой торт – красивый, такой, заказной. Он его просто разрезал на половину и раздал пацанам в госпитале. А дальше этот торт ушёл на праздничный стол. Я говорю: «Тебя же ребенок ругать будет». Он говорит: «Вона мене ругать буде, якщо я не покажу фоток з хлопцями, що вони їли цей торт».

Під час роботи над фільмом ми запитували у наших спікерів, що вони сказали, якби Андрій зараз був поруч з ними. Це був один з найбільш емоційно важких моментів розмови. Багато хто просто не міг підібрати слова.

Дуже багато людей, з якими ми спілкувалися дякували йому, за те, що навчив їх жити по-справжньому, як в пісні «Пусти мене», любити життя, насолоджуватися кожним днем…

І майже всі дорікали йому, що він занадто рано пішов, адже його пісні, філософія, його правда зараз вкрай потрібні цій країні… 

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка