Потужний сигнал Києву і привіт Кремлю: чому візит Ердогана в Україну важливий

З такою частотою прапори у Маріїнському палаці не змінювалися ніколи. Британський, польський, нідерландський та турецький. І усе це за один тиждень.

Це потужний політичний сигнал Києву і привіт Кремлю. Фактурно на тлі цієї геополітичної підтримки виділяються два візити. Прем’єра Великої Британії та президента Туреччини. Про інтерес Анкари я і розповім.

Ердоган прилетів до Києва, щоб вкотре запропонувати себе у ролі посередника-миротворця між Україною та Росією. Це ще одна спроба країни-члена НАТО відвернути велику війну у Європі.

Президент Туреччини, як і британський прем’єр, шукають нову роль. Роль країни, яка зробить великий вклад в архітектуру безпеки і зможе впоратися з головним безпековомим викликом для Європи. Зможе зупинити російську агресію.

У Києві вітають ініціативи Ердогана про новий формат. У Москві – ні. Путін не сприйняв попередні пропозиції турецького президента щодо нового переговорного майданчика. Очевидно, лідер Росії вважає, що українське питання – це компетенція винятково Москви і Вашингтона. Прямих переговорів Кремля та Білого дому.

За візитом Ердогана ретельно стежать у Москві, у Вашингтоні і у Брюсселі. Адже у турецького президента непросте завдання. З одного боку йому треба продемонструвати потужну підтримку України та виступити у ролі миротворця, з іншого – не нашкодити складним, але довгостроковим відносинам з Москвою.

Але схід – справа тонка, і Ердоган довів, що вміє тримати баланс. Дає Україні безпілотники Bayraktar, що знищують російську техніку, але напередодні візиту до Києва заспокоює Путіна, що не порушуватиме Конвенцію Монтре, яка обмежує доступ сил НАТО до Чорного моря через Босфор. Так, до речі, було під час російської агресії у Грузії, коли Анкара не впустила американські військові кораблі в Чорне море в рамках дій США зі стримування Москви.

Тому за цією пробіжкою Ердогана між двох вогнів ретельно стежать і у штаб-квартирі НАТО.

Очевидно, що нового майданчика не буде, адже одна зі сторін цього категорично не хоче. Але публічна підтримка України президентом ще однієї потужної країни НАТО, невизнання Криму російським та низка підписаних угод між Києвом та Анкарою, зокрема щодо зони вільної торгівлі, переговори про яку тягнулися аж 15 років, – усе це доволі непогані новини для Києва і, очевидно, ще один сигнал для Путіна.