Вибори 2019: чому зміни можуть так і не настати

Вибори – це не хвороба, але вони яскраво підсвічують невротичну природу суспільно-політичних процесів і відносин влади в Україні.

Подібно неврозу особистості, невроз суспільства теж є похідною внутрішнього конфлікту – наприклад, між актуальними потребами та уявленнями про допустимі способи їх задоволення, або між різноспрямованими, але так само значущими інтересами.

Іноді конфлікт зростає із протиріч між захисними тенденціями, і в громадській площині може проявлятись, наприклад, у співіснуванні суперечливих один одному історичних міфів.

Невроз проявляє себе навіть в цифрових соціологічних даних. Свіже дослідження 3 соціологічних компаній (КМІС, Центру Разумкова та групи Рейтинг) зафіксувало, що переважна більшість виборців – 84% від загального числа – мають намір брати участь у майбутніх виборах президента 31 березня.

При цьому майже стільки ж – 83% – вважають, що результати виборів будуть сфальсифіковані. Половина від цієї більшості впевнені в тотальному характері фальсифікацій.

Що це, як не свідчення співіснування в голові українських виборців двох конфліктуючих переконань: вибори завчасно нечесні і брати участь у виборах все одно потрібно?

І це не єдині ознаки невротичного розщеплення суспільної свідомості, які не просто проявляються в ході виборчих кампаній, з року в рік, а відчутно впливають на їх результати.

Можна виділити 2 сюжети, які стабільно відтворюються на виборах – особливо це стосується президентських кампаній, побудованих за принципом переможець отримує все.

Фаталізм і фантазія

Незважаючи на те, що в своїх оцінках сили впливу результатів виборів на долю Вітчизни респонденти соцопитувань демонструють стриманий реалізм (тільки кожен третій вважає, що вибори все змінять на краще; ще третина вважає, що змін не відбудеться взагалі), вони швидше за все лукавлять.

Тому що практично кожна президентська кампанія в Україні будується як епічна битва Добра і Зла, від якої залежить не тільки щастя країни на багато поколінь вперед, а й саме її існування.

Перебільшене ставлення до виборів глави держави виглядає особливо контрастно на фоні того, як мало вони в підсумку змінюють. Всі хронічні проблеми України – бідність, корупція, млявий економічний розвиток – залишаються з нами і після виборів, який би не був результат.

Проте, фантазія про сильного лідера, який прийде і наведе порядок, виявляється дивно живучою і відтворюється від виборів до виборів.

Нинішня кампанія довела цей прийом до логічної межі, висунувши на лідерські позиції не просто кандидата-джокера, а кандидата, чий політичний капітал створено на фабриці мрій.

Володимиру Зеленському приписують багато лідерських якостей, частина з яких дійсно властива реальній людині, а не його екранному втіленню – Василю Голобородько. Проте, без чарівної сили мистецтва Зеленському важко було б пробитися на верхні рядки президентського чарту, ​​конкуруючи не тільки з досвідченими політиками старої школи, а й з політиками нової генерації – не факт, що менш обдарованими і успішними лідерами, ніж він.

Потенційний ризик президентства Зеленського пов’язаний не стільки з тим, що люди проектують на реальну, недосвідчену і досить незгарбну в українських політичних джунглях людину, вигаданий образ народного супермена, а в тому, що і сам Зеленський, схоже, є заручником власноруч створеної ілюзії, що в житті все як в кіно, нічого складного, “я готовий!”.

Інша сторона, що властива українському виборцю, віри в неможливе є неможливість віри, точніше глибоке і глибинне переконання в тому, що все в цьому світі зумовлено, причому не нами, і від звичайної людини мало що залежить.

Український політичний фаталізм не просто відмінно співіснує з фантазіями про політичну магію і перевтілення, він її компенсує. Якщо ідея про те, що все можливо, визнається фантазією, то реальною повинна стати ідея про те, що неможливо нічого.

Невротизм особистості і суспільства якраз і проявляється в систематичних провалах поправок на реальність. Відповідність вимог і можливостей – найнадійніший шлях до здорової організації політичних процесів.

Патерналізм і емансипація

Значна частина політичних гасел на цих і всіх попередніх виборах стосується того, що саме кандидат у разі перемоги має намір дати своїм виборцям. Чи стосується це обіцянок знизити ціни, посадити за грати корупціонерів, відновити мир – всі вони конструюють владу як інститут виробництва деяких соціальних благ.

Тим часом це далеко не єдине і тим більше не безальтернативне розуміння влади.

Якщо в класичних демократіях претенденти на пост президента віддають перевагу оперувати займенником ми (зробимо Америку знову великою, так, ми зможемо), то демократія по-українськи обертається навколо ідеї я – вам (президент – слуга народу, чесний президент служитиме людям, ціна на газ для населення знизиться вдвічі).

Люди чекають від політиків не ідей, можливостей, діалогу про майбутнє або партнерства. Люди чекають позбавлення проблем і труднощів повсякденного життя.

Україна – бідна країна, і поки це так, вибори проводитимуться на давальницькій сировині.

Патерналістські установки в українському суспільстві все ще сильні, і на фігурі президента сходяться всі силові лінії, які в ідеалі повинні підкорятися закону нормального розподілу.

Саме тому президентський пост в Україні вкрай токсичний. Одним із драйверів президентських виборів є фантазія про велике позбавлення.

Президент, який уособлює весь блиск і злидні (в основному злидні) влади, неминуче стає уособленням зла: всіх нездійснених надій на зміни і колективного безсилля що-небудь змінити.

Подібно поглиначу запаху в холодильнику, влада швидко вбирає в себе всі пороки і починає погано пахнути. Непридатний поглинач потрібно викидати, але в той же час важливо розуміти, що не він є джерелом смороду. Українська практика показує, що відсторонення винного політика не означає автоматичне позбавлення від пороків системи.

Схильність до вибудовування патерналістських відносин з владою рано чи пізно обертається бурхливим бажанням від цієї влади звільнитись. Прагнення заповнити порожнечу новим поглиначем смороду, і тим самим запустити черговий цикл – невротичний.

У той же час нинішня кампанія несе в собі паростки майбутнього оздоровлення. Йдеться про повну непередбачуваність результатів виборів, що спостерігається, мабуть, вперше за новітню історію. Здатність функціонувати в умовах невизначеності – одна з найважливіших ознак здорової особистості. Для суспільства це теж працює.

Автор: Світлана Чуніхіна, політичний психолог.