Крадені дивани, ліки на ринку та п’яні військові РФ: як Херсонщина живе в окупації
Росіяни з першого дня повномасштабного вторгнення намагалися нав’язати свої порядки жителям Херсонської області. Але їхні плани різко зламалися через народний спротив, партизанів, які не проґавлять можливості кинути гранату в окупанта, та повну відмову від співпраці із загарбниками.
В результаті окупанти вирішили нав’язувати “русскій мір” тортурами, голодом та повільною смертю для тих, хто залишився без життєво важливих ліків.
Водночас Україні випала доля воювати з ордою, яка встигає літрами пити горілку, ґвалтувати, мародерити та вимінювати пальне на заборонені речовини.
Як це – жити з окупантами під боком, а також чому загарбники бояться проводити мобілізацію серед місцевих, Фактам ICTV розповіла журналістка Євгенія, якій вдалося евакуюватися з Херсонщини.
Про черги на блокпості
Підрозділи, які стояли на Херсонщині – це росіяни та так звані ДНРівці. Росіяни – ще більш-менш, мали якісь укріплення і техніку. “ДНРівці” стоять у голому полі з автоматами і просять цигарки, воду і якісь таблетки.
На блокпості у Василівці, куди ми приїхали, уже стояли дагестанці. До нас вони не чіплялися, але якщо починався “кіпіш” під час перевірки інших людей, відразу стріляли у повітря.
Десь п’ять діб ми стояли на самому блокпості. Нас відпускали в село: купити продуктів, води, підзарядити телефон. Майже у кожній машині (у колоні було близько 100 автомобілів, кількість могла змінюватися – Ред.) були маленькі діти, батькам дозволяли залишати їх на ніч у місцевих.
Також дозволяли їздити до лікарні (у колоні було декілька вагітних жінок), але їм обов’язково потрібно було залишати документи. Це була гарантія, що вони повернуться.
Нас просто не випускали. Загалом було тихо, лише вночі було чутно, як над нами пролітали снаряди.
Про “солдатів” з так званої ДНР
Вони не розуміли, що там роблять, не знали, де конкретно знаходяться. “Десь у Запорізькій області або на Херсонщині”, але на карті свого місця розташування вони б не показали.
Їх привезли, залишили, от вони там і стоять. Були чоловіки віком 60-65 років, були хлопчики років 18-19. Це точно не кадрові військові.
У Василівці я зустріла одного такого “солдата”. Ми розмовляли декілька хвилин, він розповів, що родом з Горлівки (Донецька область). Сказав так: Я пішов захищати своє місто. А мене перекинули на Запоріжжя. Я не знаю, чому я тут.
Ходити пішки було не зовсім безпечно: там було дуже багато п’яних. Вони п’ють пиво і горілку літрами. За тими, хто на блокпостах, ще хоч якось стежать, а в самій Василівці…
Про внутрішню недовіру росіян
Те, що я змогла дізнатися – у них існує тотальна недовіра між підрозділами. Армія не довіряє ФСБ, ФСБ своєю чергою – армії, тим паче “ДНРівцям”. Окремо росіяни не мають особливого впливу на кадирівців, бо ті не завжди беруться виконувати накази.
Це ще одна причина того, чому дорогою нам траплялася така велика кількість блокпостів – на кожному з них стоять різні підрозділи. Наприклад, з Херсонщини до Запоріжжя я проїхала повз 26 блокпостів, і це при тому, що обрала той напрямок руху, де їх було найменше.
Вони часто можуть не знати один про одного. Лише на третій місяць війни в окупованих містах почали більш-менш налагоджувати комунікацію. Що стосується селищ і сіл в далечині від міст – там повна анархія.
Я знаю щонайменше два випадки, коли на блокпостах “ДНРівці” забирали у людей автомобілі. І потім все закінчувалося тим, що російські військові приходили до них на блокпост і вимагали повернути машину назад.
Був і протилежний випадок. Російські армійці на своєму БТРі везли… диван. Диван на БТРі. Вони його вкрали.
Тобто ось така паніка та хаос на території цілої області.
