Що читати? “Невеличка драма” Валер’яна Підмогильного

Юна, гарна і романтична, Марта мріяла зустріти справжнього принца. Ні, їй не бракувало залицяльників. Однак багатшим вона здавалась надто неприступною. А серед бідніших не було того, хто міг би розбудити в її серці кохання. Вірний її прихильник Льова обрид їй, і вона спілкувалася з ним, можна сказати, механічно. Героїня роману “Невеличка драма” Валер’яна Підмогильного, написаного майже століття тому, нічим не відрізняється від більшості дівчат. Її історію так само не назвеш унікальною. Марта знайомиться з науковцем Славенком. Він досить обмежений, однак вирішив, що може досягти в науці чимало. Чого не бракує Славенку, так це здібностей до тайм-менеджменту і наполегливості. Біолог чітко склав розпорядок дня, в якому майже не передбачено соціальних зв’язків (цей тип здається мені мізантропом), натомість дуже багато часу йде на працю. Але молодому чоловікові потрібна не тільки книжкова і лабораторна робота. Регулярний секс (даруйте за прямоту, у Підмогильного, звісно, це трохи по-іншому зветься) – також. Щоб мати його і водночас не завдавати собі зайвого клопоту, Славенко спершу використовує наймичку. Потім розуміє (не без допомоги матері, з якою також спілкується вряди-годи, щоб не гаяти час), що йому треба одружитися. Ні, він не прагне кохання. Йому аби безпроблемну дружину, яка його не відволікатиме від роботи, задовольнятиме його базові фізіологічні потреби і водночас не вимагатиме ніжностей (це дуже енергозатратно).

У Славенка є знайома – Ірен. Вона не любить Україну, українців та українську мову. Зрештою, як і Славенко, хоча прізвище в нього аж ніяк не російське. І в фіналі “Невеличкої драми” у них усе буде добре.

Але повернімося до Марти. Вона працює в конторі, багато читає, говорить українською і зрештою закохує в себе Славенка, хоча й не мала цього на меті. Ба більше, він заради неї вчить українську і в якийсь момент навіть думає про те, що дівчина ця – особлива. Була мить, коли я задумалась: а чи не вийде щось із цих стосунків. Славенко не гідний Марти, попри її простоту і невченість. Бо вона, хоча і з банальними ніби прагненнями та відсутністю будь-яких заслуг перед людством, це – “плюс”, який вірить у добро і те, що люди не бувають поганими. Він – “мінус”, який вважає тих, хто його оточує, – нижчими і не гідними його товариства.

Стосунки Марти і Славенка, якби й закінчилися шлюбом, довго не тривали б. Або навпаки. Вони б прожили цілий вік, не розуміючи один одного, жінка страждала б і знаходила якусь розраду в дітях, а чоловік зневажав би її, позаочі називав обмеженою і фізичні потреби задовольняв з іншими жінками, розкутими й модними в суспільстві. Але закінчилися все тим, що Марта віддалася Славенку. І ще більше його покохала. Він же почав охолоняти. Зрештою, жінка не хоче обтяжувати коханого і вирішує зробити щось таке, про що в книжках не пишуть, не докучати йому, не страждати, а покинути. Славенку то – як подарунок долі. Марта ж потім дізнається, що ні, так уже робили, і романи, такі любі їй, її перемудрили…

Одна з моїх улюблених сцен у романі – сватання Дмитра (Мартиного знайомого з Дніпропетровська). Він пропонує їй одружитися, не з любові, ні, а тому, що вони обоє молоді і зможуть народити здорових дітей, які розбудовуватимуть країну Рад. Марта відмовляє, бо (нагадаю) мріє про шлюб із любові. “Але дозволь тебе спитати, навіщо ти заманювала мене? – Я? – здивовано спитала Марта. – Авжеж не стіл оцей! – скрикнув він. – Навіщо ти, дозволь спитати, просиджувала зі мною щотижня вечір? Хіба це не заманювання? – Але ж, Дмитре, мені просто приємно було посидіти й порозмовляти з вами! Чому я маю людей цуратись? – Гаразд! – урвав її хлопець. – Ну, прощай, Марто! Вашу руку… Дмитро міцно стиснув їй руку й не відпускав. Нахилившись до неї, він поволі збільшував той стиск і шептав їй просто в обличчя: – Навколішки мене хотіла? Щоб перед тобою навколішки став? А сама навколішки не хочеш? Ставай навколішки! Ставай! – Він з насолодою бгав, трощив її руку в своїй дужій руці, він вивертав їй руку, щоб вона впала додолу… Її рука вже похолола, а він ще тиснув, поєднавши всю свою силу. І мимоволі друга його рука вивертала й дряпала їй обличчя… – Ну, от і поборолись, – мовив він спокійніше. – Виходить, я дужчий”.

Ця образа – один із багатьох епізодів, коли чоловіки поводяться негідно. Чого вартий кооператор Іванчук! Він ледащо, боягуз, підлий і гнилий (пробачте за простонародний епітет), одружений із товстою жінкою і мріє, щоб Марта була його коханкою. Звісно, відверто він цього не показує, однак коли дівчина зустрічається зі Славенком, звинувачує її в розпусті, в тому, що вона заробляє на життя тілом і в тому, що спокушала його, чесного чоловіка.

Сюжет можна було б переповідати ще довго. “Невеличка драма” – це роман, майже всі події якого розгортаються в одній кімнаті. Кількість дійових осіб також обмежена. Але Підмогильному цього вистачає, щоб змалювати основні типажі українського суспільства початку ХХ століття. Проста працьовита дівчина, ідейні комуністи, здеградовані й деморалізовані комерсанти, зрусифіковані міщани… Те, що відбувається з Мартою – теж невеличка драма (не для неї, звісно), адже нещасливе кохання – не щось особливе.

Однак, попри невибагливість і неоригінальність сюжету, важливий не зміст, а форма. Підмогильний через вчинки, слова, навіть зовнішність людини розкриває її характер. Це насправді дуже психологічний твір. Він, однак, читається легко, не втрачає актуальності та є цікавим зразком української інтелектуальної прози.