Що читати? Дім у Бейтінґ Голлов Василя Махна
Я давно не читала оповідань настільки захопливих, що не хочеш відкладати книжку. І настільки різних, що після галасливого Нью-Йорка опиняєшся в запиленому Чорткові.
Дім у Бейтінґ Голлов Василя Махна – це збірка саме таких оповідань. Зізнаюся: я не люблю короткі форми і вважаю їх таким собі дорожнім варіантом – для міжміських автобусів. І щось таке є в Махна: якийсь неспокій і відчуття мандрів. Але це радше відчуття, вловлюване між рядками. Бо сама проза дуже неспішна, спокійна, як маленьке озерце в безвітряну погоду. Тож насправді ці оповідання все ж краще читати не «на колесах», а вигідно сидячи в м’якому кріслі, загорнутій у плед, і щоб на відстані витягнутої руки неодмінно був чай із лимоном та бергамотом. І кілька заварних тістечок.
Оповідання Махна – про дім. Він може бути де завгодно – в Чорткові чи Нью-Йорку. Він може бути крихітним чи великим, підлога може бути модерною або скрипучою. Це не грає ролі. Бо дім – це не тільки чотири стіни і балкон чи чотири стіни і ґанок. Це ще й окремий закапелок нашої пам’яті. Він так само може ретельно нами охоронятися, а може бути відсунутий поглибше, аж до підсвідомості, залежно від того, чим той дім був для нас.
Письменник починає збірку однойменним оповіданням. У ньому він і вона – обоє українці, тільки з різних міст та епох (бо він майже на чверть століття старший) – знаходять один одного в Америці, стають коханцями, будують якісь плани на майбутнє. Проте дім у Бейтінґ Голлов, де вона спершу залюбки порядкує на ділянці, висаджує різну садовину, стає тим місцем, де вона-таки розуміє: надалі їм краще мати окремі будинки й окремі життя. У цьому оповіданні є прекрасне дерев’яне помешкання на березі океану. Стіни і підлога скриплять, хвилі б’ються об берег, навколо – ні душі. Ідеальний будинок для тих, хто хоче усамітнитися, втекти від галасливого і велелюдного Нью-Йорка.
Друге оповідання – про стрьомний (вибачте, я просто не підберу іншого слова) будинок у Брукліні. Там орендують помешкання Ґеник і Зеник. А ще кілька китайців, латиноамериканців, Банґладешців та наркоманів. Ґеник намагається фіктивно одружитися, щоб залагодити справи з документами і мати повне право жити в Америці легально. Тож оповідання – про українців, поляків, пошуки грошей. А право легально жити в Америці Ґеник таки дістає. Щоправда, його домом стає божевільня…
Надзвичайно атмосферне оповідання Капелюх, дактилі, сливи про Західну Україну до Другої Світової. Це така собі маленька Америка, у якій цілком мирно живуть українці, поляки та євреї. У кожному містечку є три церкви, і кожен достеменно знає, який народ коли і що святкує. Коли кожен знає, хто продає найкращу рибу, а хто – робить найліпші чоботи. Це час, назавжди для нас утрачений. Втім, цю епоху можна розглядати як дім. Його теж уже немає. Він зруйнований війною, а родинні чорно-білі фотографії розтоптані черевиками спершу німецьких, а потім радянських солдатів… І можна жити лише спогадами і про час, і про дім.
Дуже гірке оповідання про автобусну станцію в Чорткові. Воно сповнене запахом бензину, дешевого пива, пилу з-під коліс і безвихіддю.
Дім у Бейтінґ Голлов – дуже емоційна книжка. Єдине, що об’єднує надзвичайно різні оповідання – відчуття дому – фізичне або метафізичне, це вже не має значення. Цікава книжка ще й тим, що по суті це емігрантська проза. Адже Василь Махно живе у США. Тож його твори – це поєднання досвіду, пережитого тут, в Україні, із побаченим і відчутим там, за океаном. І цей синтез різних країн, народів і культур породжує дійсно цікаву прозу. Запашну, як чортківські сливи, і гірко-солону, як океанські хвилі.
Як шанувальниця великих форм, усе ж сподіваюсь, що Махно напише такий неспішно-медитативний, ностальгійно-гіркий і водночас безтурботно-солодкий роман, як і його оповідання.