Коронавірус в Україні: наскільки лікарні готові до прийому пацієнтів

Наразі кожного дня кількість хворих на коронавірус Covid-19 зростає.

В усіх областях України, окрім Миколаївської, вже виявили випадки захворювання.

Станом на 3 квітня підтверджено 942 пацієнта з діагнозом коронавірус.

Після недільного виклику швидкої та госпіталізації до лікарні, на мене чекала перша зустріч з лікарем столичної Клінічної лікарні №15.

Швидка під’їхала до приймального відділення близько 22.45. У дворі вже стояв черговий лікар з вигуками: Ой! Нє, Нє! Що ви оце у таких костюмах до мене привезли, мені таке не треба. Лікарка представилася Іриною Костянтинівною і вже у приймальному приміщенні продовжила панікувати. А лікарі швидкої, передавши дані, поїхали на наступний виклик.

Ірина Костянтинівна мене оглянула, водночас разів з 10 наголосивши, що це інфекційне відділення вірусних гепатитів та кишкових інфекцій. Лікарня не пристосована до розміщення людей з підозрою на Covid-19, а тестів у медичному закладі немає – їх робити ніхто не буде.

Незадоволення медика не мало меж: жінка підвищувала голос, кричала, намагалася зрозуміти, як це я знаходжуся у інфекційному відділенні, а живіт у мене не болить. Чого я оце взагалі надумав викликати швидку вночі, чого не подумав, що лікарі теж люди і хочуть спати.

Згодом Ірина Костянтинівна знаходить іншу жертву. У відділення заводять пацієнта. Лікарі швидкої озвучують: У хлопця діабет, ймовірно, треба реанімація. У відповідь чують: Яка реанімація, навіщо ви його привезли? У нього що ДЦП? Чого до нас? Нам навіть поміряти цукор нічим, оце поприсилають, а що мені робити?!

Читайте: Медикам Великобританії дозволили не рятувати невиліковно хворих з Covid-19

Потім лікар різко перемикається на мене: У вас, ймовірно, отруєння, детальніше будемо завтра розбиратися, йдіть у палату.

Поклали мене на другому поверсі у загальну чоловічу палату №1, одразу ж поставили крапельниці з фізрозчином та реосорбілактом. Ніч минула спокійно. Погіршення стану чи різкого підвищення температури у мене не було. О 6.00 у мене взяли кров. О 10.00 був обхід, де Тетяна Борисівна Павлюченко – лікар-куратор, не вислухавши мене, чітко сказала: Ніякого коронавірусу немає, у вас панкреатит.

Утім, запити телеканалу та вказане місце роботи у картці зіграли свою роль. Близько обіду, записавши номер мого журналістського посвідчення, дивно, чому не паспорта, мені зробили експрес-тест на Covid-19. Отримавши негативний результат, пані Павлюченко не мала меж свого обурення.

Читайте: Коронавірус в Україні: як не захворіти

Я вислухав про те, що на мене перевели тест, цитую: Я на вас використала тест “не по этому”. До того ж я маю сидіти вдома, а не працювати.

Будь-яка спроба пояснити специфіку роботи журналіста була марною. Більш того, Тетяна Павлюченко вирішила мене навчити, як мені варто правильно працювати.

Лікар: Чого ви спілкуєтеся з людьми і не дотримуєтесь карантину? Дома сидіть.

Я: Ну, ви ж ходите на роботу. От ми також. Ви людей лікуєте, ми інформуємо. І ми не можемо знати, чи є заражені люди у нашому оточенні, так само, як і ви. Телеканал забезпечив нас засобами захисту, але ми не можемо бути впевнені на 100% у людях.

Лікар: Чого не можете? Якщо вже розмовляєте, берете інтерв’ю, то питайте прямо, чи незаражені, чи не перебували за кордоном найближчим часом. Треба у людей питати чи є у них коронавірус. Тоді знатимете, хвора людина чи ні. А оце все, що ви кажете – порушення.

Ну, а далі Тетяна Борисівна почала мені погрожувати проблемами на роботі, перевірками телеканалу. І звісно, не забула додати: Теперь еще и нам вот это расписывать нужно, на кого мы тест использовали. Негативный кстати! Лишние хлопоты!

Утім, все ж експрес-тест – негативний. ПЛР (полімеразна ланцюгова реакція) не роблять без позитивного результату експрес-тесту.

Читайте: Коронавірус Covid-19 – усе, що потрібно знати

Описувати перший день у лікарні не має сенсу, все як звичайно. А наступний був днем випробувань, не думав, що колись доведеться перекваліфікуватися у лікаря, радити медикам, що і як треба зробити, аби врятувати пацієнта.

Приблизно 13.00 дня. У палату заходить хлопець, який ледь рухається, він скрючений, проте пересувається без допомоги (як пізніше стане відомо, хлопця привезли з реанімації, того самого, якого я бачив у приймальному відділенні).

За ним заходить мій лікар-куратор – Тетяна Борисівна Павлюченко. Каже хлопцю, аби той ліг, медсестри ставитимуть крапельниці. Після трьох-чотирьох, можливо, п’яти крапельниць хлопцю стало гірше. Пацієнт почав блювати, і у нього з’явилася задишка.

Коли він ліг, я вперше заговорив з ним, дізнався, що хлопець Олександр працює помічником вихователя у дитячому садку Софія у Києві, є волонтером, йому 25 років. Впродовж наступних трьох-чотирьох годин Сашко часто виходив до туалету, до нього підбігали медсестри, допомагали вставати, сідати. Хлопцю з кожною хвилиною ставало все гірше. Близько 18.00 до палати зайшла Павлюченко Тетяна та запитала Олександра про стан.

Олександр: Мені погано дуже, стає все гірше, мені важко дихати, у мене нестерпно болить живіт, голова, мене постійно нудить. Поверніть мене до реанімації.

Павлюченко (лікар): Яка реанімація, чого це я маю тебе у реанімацію відправляти? У тебе все добре. Болить живіт, так то ж у тебе отруєння! Цукор ми тобі міряли, у тебе він нормальний – 18,3, ми ж міряли. То не переживай.

Загалом норма глюкози у крові від 3,3 ммоль/л до 5,5 натщесерце, після їжі 5,6 – 6,6 ммоль/л, якщо цукор перевищує 20,0, може настати кома.

Після байдужого та зовсім непрофесійного діалогу лікарка вийшла, за декілька хвилин повернулася та запитала, чи може Олександр купити собі Омепразол.

Хлопець був не в змозі навіть відповісти на запитання, тому до аптеки пішов я. Перед виходом запитав у Павлюченко, чи точно йому допоможе препарат, у відповідь: Дай Бог, поможе! Головне купи!

Утім, реанімаційний катетер, що був на руці хлопця, забився та більше не пропускав ліки. Медсестри забігали, не знали, що робити, бо жоден присутній медичний працівник у лікарні просто не вмів встановлювати катетер, до того ж у лікарні їх не було.

Побачивши, що Олександру ще гірше, я порадив медсестрам вибігти до швидкої допомоги і попросити, аби ті встановили новий катетер. Жінки сказали, що має вирішувати лікар.

Через деякий час все ж вирішили побігти до швидкої та попросити допомоги. За 10 хвилин лікарі швидкої встановили хлопцю новий катетер. Пацієнти та медсестри з санітарками підсвічували лікарям мобільними телефонами. А лікар-куратор Тетяна Павлюченко жодної допомоги не надала, утім сказала, цитую дослівно: Ой (посміхнулася), у вас тут прямо, як операційна! Добре, не буду вам заважати! Після цього лікар пішла.

Попри все, Олександру ставало дедалі гірше: інтоксикація, зміна кольору шкіри до пурпурового, гострий біль у животі та голові, задишка. Зрештою, Павлюченко зрозуміла, що потрібно щось робити.

На той час я дав хлопцю свій термометр, бо, як виявилося, до цього йому вимірювали температуру несправним. Медсестри виміряли рівень цукру, який не зменшувався, на що лікар знов зазначила, що все нормально, і, не розуміючи, що саме відбувається з Олександром, вийшла комусь дзвонити.

У коридорі було чути: Це все через отруєння! Далі були якісь панічні спроби зробити хоч щось, прибігали якісь лікарі, котрих я до цього не бачив. То питали про стан, то слухали легені декілька разів, зробили кардіограму, дивились живіт, а потім виходили і комусь дзвонили.

Після 24.00 до пацієнта приїхав якийсь хірург. Утім, його дії були теж дивними, бо окрім опитування, яке зайняло п’ять хвилин, хлопця він навіть не оглянув.

Коли було втрачено близько восьми годин, а стан Олександра погіршувався, о 2.00 ночі його все ж забрали у реанімацію.

Середа, Олександр не виходив на зв’язок, тому я зателефонував у реанімаційне відділення Клінічної лікарні №15:

Я: Який стан Олександра?

Лікар (телефоном): Стан наближений до важкого з 3.00. Цукор у Олександра високий. Вранці було 7,8, наразі у нього 11. Ми контролюємо його стан повністю, він наразі у реанімації.

Я: Що йому роблять?

Лікар: Вводять постійно інфузії інсуліну. Антитоксичні препарати капаємо. Проблема з рвотою та ацетоном у сечі. Це від цукру, біль від гострого гастроентероколіту.

Я: Тобто у хлопця проблеми з цукром чи він потрапив до реанімації через гастроентероколіт?

Лікар: Ні, саме з гастроентероколітом ніяк не пов’язаний його важкий стан та госпіталізація до реанімації, і якихось важких отруєнь у нього зовсім не було.

Я: Ще одне. Чому його напередодні перевели з реанімації у лікарню? Йому ж погано було.

Лікар: На момент переведення його стан йшов на стрімке покращення. Як з’ясувалося, захворювання хвилеподібне. Тут йому було добре, але вмить стало погано.

Я: Чому йому у лікарні, а саме в інфекційному відділенні, стало так різко погано? Йому вчасно не ввели інсулін?

Лікар: Пробачте, я не можу коментувати. Я все вам сказав. Якщо є ще питання, телефонуйте Олександру, коли йому стане легше.

З подій вечора вівторка можна писати не одну статтю чи навіть книгу про непрофесіоналізм лікарів. Тетяна Борисівна Павлюченко лікувала хлопця від отруєння, якого не було, і так ледь не довела до коми.

Утім, варто відзначити і відданість інших медичних працівників, які рятували людину, не маючи майже нічого, всупереч лікарю. На жаль, пам’ятаю лише імена медсестер-героїв – Дана та Галина, з ними були також і санітарки, що постійно знаходилися з хлопцем, заміняючи медсестер.

Так і складається, що здебільшого, виписуючись з лікарень, більшість пацієнтів пам’ятають лише повну безвідповідальність деяких медичних працівників, а про вчинки інших, що справді виконують свою роботу якісно – забувають.

Першу частину історії читайте у попередньому матеріалі.

Автор: Владислав Круглов, журналіст телеканалу ICTV.