Масована атака на Україну мала відбутися в день початку саміту Трампа і Сі
Я впевнений, що багато хто трактуватиме нинішній обстріл як помсту за приниження Путіна на 9 травня. Це лише частково правда, але подібні обстріли були до цього приниження і, на жаль, будуть і після того, як вся ця історія почне забуватися.
Взагалі, абсолютна більшість російських обстрілів не мають привʼязки до дат, а йдуть згідно з планом військових, а не політиків. Проте сьогоднішній має чітке політичне забарвлення.
І головна його причина – саміт в Пекіні.
1. Всі останні роки Кремль виходив з тієї логіки, що Китай та США екзистенційні вороги, а тому вони не зможуть ні про що домовитися.
Більше того, Москва робила і робить все для того, щоб Китай не став рівноправним з США переговорником щодо України. Путін дуже не хотів би цього, бо Китай – єдина країна, яка може реально натиснути на Росію.
2. Логіка Путіна, як мінімум, з приходом Трампа, зводилася до того, щоб спробувати стати посередником між Вашингтоном та Пекіном.
Обидві столиці його послали, і тоді вся стратегія Кремля почала зводитися до спроб продати обом одні й ті самі товари: насамперед північний морський шлях, рідкісноземи та вуглеводні Півночі Росії.
Стратегія Москви тут була проста: обоє (в різних форматах) зацікавлені в тому, щоб отримати вищеназвані речі. Американцям в обмін на доступ до цього пропонувався “дух Анкоріджа” (повне зняття санкцій і повернення на європейський ринок за допомогою США).
Китай, навпаки, пропонує свою допомогу в освоєнні всіх вищеназваних речей, а Росія не пускає його в жодну з “территорий опережающего социально-экономического развития” на Півночі РФ.
Росія, схоже, вважає, що північний морський шлях та ресурси Півночі настільки важливі обом, що вона зможе розторгуватися між Пекіном та Вашингтоном, які змушені будуть піти на співпрацю з РФ і ще й відкриють доступ до технологій.
3. Зустріч в Пекіні – це передусім про правила торгівлі і про Тайвань. Дві головних гарячі війни в світі – блокування Ормузу та Україна – це додаткові питання. Чому?
– на війні в Ірані американські нафтові компанії можуть подвоїти свої прибутки проти 2025 року. І це явно ослаблює Китай, який, хоч і ретельно підготувався до цієї блокади і поки має час, щоб не прогинатися під США, все ж критично залежний від Близького Сходу.
Іран не збирається йти на поступки ні Пекіну, ні США, а тому вирішення питання можливе лише у випадку спільної гри США та КНР. Це реалістично, але на заваді стоїть позиція одного з головних спонсорів Трампа. Не варто забувати і про позицію Ізраїлю, який прагне продовження війни.
– щодо України США, може, й хотіли б віддати переговорні лаври КНР, але питання, чи хоче КНР зараз грати в цю гру. Китай має розуміти: де він в схемі майбутнього устрою Європи взагалі і Чорноморського регіону зокрема. Вирішення війни в Україні він розглядає саме в цьому контексті. Ні США, ні ЄС, ні РФ, ні ми поки не готові до такого діалогу, хоч він і неминучий.
4. Все це не означає, що зрушень в питаннях наших переговорів не буде. Вони можливі, якщо сторони зможуть домовитися, як мінімум, щодо перших двох пунктів: торгівля й Тайвань.
5. Тепер щодо атаки на Україну. Саме сьогодні вона була потрібна Путіну, щоб показати: він проти будь-яких переговорів “про Росію без Росії”. Вся активізація російської дипломатії останніх днів зводиться до формули “Україна не хоче переговорів і зриває переговори”.
Путін навмисно саме напередодні цього саміту озвучив свою, явно брехливу, формулу: “війна зупиниться, якщо Україна вийде з Донбасу”. Він виставляє червоні прапорці, виходячи з того, що існує невисока, але ймовірність того, що КНР та США домовляться про розширення переговорної групи.
6. Правда, тут є не лише зовнішній, але і внутрішній розрахунок: Путіну потрібно погасити внутрішньоросійську турбулентність. І формула “Україна не хоче закінчення війни” обрана для російського споживача як базова. Її ж дуже активно транслюють і на нашу аудиторію.
7. І наостанок, маю повторити банальність: Путін не збирається зупиняти війну. А без розширення переговорного формату (без Китаю, ЄС, можливо, Саудівської Аравії та Туреччини) нинішній формат переговорів, на жаль, має мінімальні шанси на успіх.
