Парадокси Конституції України: які труднощі спіткали найважливіший документ держави
Саме Україна, проголосивши свою незалежність 24 серпня 1991 року і підтвердивши це рішення Верховної Ради на всенародному референдумі 1 грудня, зруйнувала Радянський Союз. Але, як не дивно, власну Конституцію Україна отримала останньою з пострадянських країн.
Ухваленню нового основного закону незалежної держави пручалися ліві, які у 90-х роках минулого сторіччя мали велике представництво у парламенті та сподівалися на прихід до влади у цілому. Вони хотіли зберегти конституцію комуністичної УРСР, яку протягом перших років незалежності лише косметично “причепурювали” за допомогою правок. Перший президент Леонід Кравчук не надто педалював розробку нового основного закону.
А от Леонід Кучма, прийшовши до влади у 1994 році, одразу заявив про пріоритетність конституційного процесу. Ліві продовжили саботувати його. Але Кучма був налаштований рішуче.
Парадокси Конституції України
Парадоксально, але Конституція, яку теоретично можуть ухвалювати референдумом, зрештою була ухвалена саме тому, що лівий парламент прагнув уникнути народного волевиявлення. Спочатку у 1995 році погрозою плебісциту про довіру гілкам влади Кучма схилив Верховну Раду до підписання тимчасового Конституційного договору.
А через рік він пригрозив винести проєкт Конституції на референдум, якщо Верховна Рада (всупереч положенням того ж договору) не ухвалить її сама. У підсумку парламент таки ухвалив Конституцію, причому в режимі авралу.
Ще один парадокс: День Конституції можна було б святкувати і як “ніч Конституції”. Саме так, у ніч з 27 на 28 червня 1996 року Верховна Рада гарячково голосувала статтю за статтею та розділ за розділом, намагаючись встигнути до оголошення референдуму. Прагнучи дійти компромісу і водночас не довіряючи одне одному, ідеологічні суперники ставили на голосування положення, які були важливі для правих і для лівих, у “пакеті”. Наприклад, одночасно могли голосувати норму про державну символіку та про автономний статус Криму.
Черговий парадокс, але, попри такий “гібридний” спосіб появи на світ, Конституція вийшла дуже якісною. Венеційська комісія Ради Європи дала їй найвищу оцінку.
Але парадокси на цьому не закінчуються. Справді хорошу Конституцію 1996 року досить скоро захотів поміняти її “духовний батько” Леонід Кучма. Річ у тім, що вона запровадила в Україні президентсько-парламентську владну модель. Протягом своєї першої каденції Кучма не особливо приховував, що прагне додаткових повноважень. Країна перебувала у найглибшій економічній кризі, для подолання якої вони й були потрібні президенту.
Але вже на початку 2000-х років кризу було подолано. Темпи економічного зростання України в останній рік президентства Кучми були рекордними не лише для Європи, а й для усього світу.
І впродовж свого другого президентського терміну Кучма постійно повертався до ідеї політичної реформи, незмінним елементом якої у різних варіантах було обов’язкове створення парламентської більшості, яка б стала відповідальною за формування уряду та за його роботу. За словами самого Кучми, парламент мав стати повноцінним членом екіпажу корабля “Україна”, а не його “VIP-пасажиром”.
Кучмі вдалося провести політичну реформу лише в останні тижні свого президентства. Змусивши Ющенка та Януковича (за допомоги міжнародних посередників) дійти компромісу, що знаменувало собою мирне завершення Помаранчевої революції, Кучма ще й зробив частиною пакетного врегулювання суспільного протистояння саме політреформу.
Відповідні зміни до Конституції були ухвалені на початку грудня 2004 року, і Україна перетворилася з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську.
Та історія продовжувала робити несподівані віражі: у 2010-14 роках Україна знову жила за Конституцією зразка 1996 року. Розширені президентські повноваження собі повернув (до речі, всупереч нормам закону) Янукович.
Але ось Революція гідності усунула узурпатора. Україна повернулася до “кучмівської” парламентсько-президентської моделі, за якою живе й дотепер. Тож парадокси вичерпалися? Аж ніяк.
По-перше, вже сьомий рік ми живемо без головної ознаки парламентської республіки, а саме – парламентської коаліції: безпрецедентна перемога “слуг народу” у 2019 році дала їм змогу сформувати монобільшість та зробила коаліцію просто непотрібною.
А по-друге, вже четвертий рік повномасштабного російського вторгнення формально парламентсько-президентська республіка в Україні на практиці функціонує як президентська. Усі свідомі цього факту і усі розуміють, що в умовах екзистенційної війни інакше організувати швидке та ефективне кризове управління просто неможливо.
Так само, як президент Кучма потребував розширених повноважень під час безпрецедентної економічної кризи, президент Зеленський потребує їх під час безпрецедентного військового конфлікту. Причому потрібні вони не так президентам особисто, як державі Україна, перспективам її виживання та розвитку.
Яким буде майбутнє політичної моделі України, закладеної в її Конституції, сьогодні не скаже ніхто. Зрештою, це, очевидно, і не є зараз першочерговим питанням. Передусім держава має вистояти, а вже потім ухвалювати рішення стосовно свого конституційного устрою. І серед цих рішень, напевне, буде ще немало парадоксальних.
