Путін втратив надію

Російські ЗМІ довго і люто переконували свою аудиторію, що Дональд Трамп – найбільш проросійський президент з можливих. Що саме його перемога означатиме нове вікно можливостей для співпраці Москви і Вашингтона. Але проблема будь-яких завищених очікувань саме в тому, що вони – завищені.

Це історія про оптику. Коли Москва дивиться в дзеркало, то бачить там наддержаву. Вона бачить у відображенні імперію, гідну того, щоб сидіти в світовій президії і вирішувати разом з іншими наддержавами долі світу. До того ж вона щиро переконана, що її доля – бути рівною іншим: за ступенем впливу, авторитету і значущості.

А з точки зору решти світу, Росія – це не більше ніж регіональний гравець, здатний бути корисним у вирішенні локальних задач. Приблизно такий як Туреччина, тільки з ядерним боєкомплектом. І всі амбіції Москви на участь у вирішенні питань, з нею безпосередньо не пов’язаних, викликають подив. Більш того – у світових столицях викликають подив і спроби Москви визначати майбутнє тих країн, які її оточують. Як, наприклад, України. Саме ця різниця між власним самовідчуттям Москви і тим, як її бачать світові столиці, стає причиною жорсткої фрустрації в Кремлі.

І головна претензія до адміністрації Обами в Кремлі була точно такою ж: образа за небажання визнати Москву “рівною”. Образа за те, що Україна в Вашингтоні сприймається як незалежна держава, має право сама визначати своє майбутнє. А не як “сфера впливу” Росії, на яку Кремль має повне і нікому не підзвітне право.

І кожен раз, коли у західних столицях проходять вибори, Москва чекає, що на них переможуть люди, готові визнати Росію “рівноцінним партнером”. Гравцем, що має право на власну сферу впливу. Країною, здатною спілкуватися з грандами на рівних. Державою, що має право голосу в питаннях, які стосуються інших. І перемога Дональда Трампа транслювалася в Москві як торжество сил, готових дивитися реальності в очі.

Але тепер Трамп говорить про те, що санкції і справді можуть бути скасовані. Але – в обмін на ядерне роззброєння. І це звучить лише як ще одне підтвердження того, що Вашингтону від Москви потрібно не “рівноцінне партнерство” і не “спільне політбюро”, а лише зменшення кількості потенційних ризиків, які несе в собі ядерний боєзапас Москви. Що санкції готові скасувати не тому, що вони з самого помилкові, а лише розмінявши їх на чергову порцію поступок від Кремля.

В цьому і полягає проблема Москви. Вона може скільки завгодно сподіватися на те, що “західні партнери” визнають її рівною собі. Але кожного разу вона приречена стикатися з тим, що в очах усього світу Росія – лише невелика за значенням і впливом країна, головним змістом якої є вуглеводні і ядерна зброя …