Айвазовська: Миротворці можуть бути різними, а поведінка Путіна – блеф
Володимир Путін заявив, що не проти розміщення миротворців ООН на Донбасі для захисту місії ОБСЄ, але тільки на лінії розмежування. Як відомо, українська сторона розкритикувала ідею Росії розмістити сили ООН тільки на лінії розмежування.
Москва направила в ООН проект резолюції про розміщення спецмісії тільки на лінії зіткнення на Донбасі. Згодом Володимир Путін після розмови з канцлером ФРН Ангелою Меркель заявив про готовність доповнити функції миротворців – охороняти СММ ОБСЄ не тільки на лінії зіткнення, а на всій території.
Глава МЗС України Павло Клімкін озвучив таку позицію: миротворці ООН повинні зайти на Донбас тільки після того, як Росія виведе звідти всіх найманців та озброєння.
До слова, президент України Петро Порошенко 20 вересня виступить з трибуни у Генеральній Асамблеї ООН на тему питання розміщення миротворчої місії на Донбасі.
– Тема миротворців не обговорюється у Мінську. Як її поява в інформаційному полі вплине на переговори?
– Поки що ніяк, адже після заяви Володимира Путіна щодо готовності підтримати ідею миротворчого військового контингенту ООН реакції у Мінську від представників РФ або ОРДЛО щодо невідповідності Мінським угодам не було і не могло бути.
Водночас Борис Гризлов (представник Росії на Мінських переговорах. – Ред.) заявляв цікаві речі, які суперечать заявам президента Росії Путіна.
Зокрема, він казав про те, що спочатку потрібно прийняти рішення по формулі Штайнмайєра і в особливому порядку – місцеве самоврядування в ОРДЛО, а потім говорити предметно про миротворчу місію.
– У чому різниця між ідеєю з миротворцями Порошенка та Путіна?
– В уяві Путіна миротворці – це особи з обмеженими повноваженнями, які мають при собі легку зброю, а головна їхня функція – охороняти спостерігачів СММ ОБСЄ.
У розумінні української сторони миротворці – це контингент, який сприятиме незворотності встановлення безпеки. Друге – це те, де і в який спосіб він повинен бути розміщеним.
Росія вважає, що ефективність миротворців і їхня роль, у першу чергу, – це зона розмежування. Тобто, фактично, внутрішній кордон між підконтрольною територією України та непідконтрольною частиною за рахунок третьої сторони.
Водночас українська візія є більш раціональною, і це підтверджують на Заході, ефективність миротворців буде максимальною у випадку їхнього розташування на всій території зони конфлікту, зокрема – в окупованій частині і на українсько-російському кордоні.
– Путін назвав ще одну умову – говорити про миротворців напряму з сепаратистами. Чому це неприйнятно для України та тема-табу для дискусій?
– Виходячи на формат переговорів або на подібні ідеї, ми ставимо певні маркери щодо типу конфлікту. Основне завдання Росії – звести все до двостороннього формату переговорів (Україна – ОРДЛО). За таких умов Москві буде легше переконувати Захід, що це внутрішній конфлікт, розв’язання якого можливо лише за узгодження позицій ОРДЛО та Києва.
Таким чином, Росія себе убезпечує від ролі країни-агресора і також підтверджує свій статус, який постійно проголошує, ніби російських військ, зброї та підтримки в ОРДЛО не існує.
Це призведе до того, що санкції з Росії можуть бути зняті, а конфлікт стане замороженим або перейде у фазу постійного політичного нагнітання.
– Якщо миротворців ООН почнуть реалізовувати – це означатиме згасання Мінських переговорів чи навпаки, створення Мінська-3?
– Я не вважаю, що це Мінськ – це центр Всесвіту..Мінськ – це одна з форм, один з майданчиків вирішення конфлікту. Якщо будуть додаткові засоби припинення бойових дій, виведення іноземних військ у вигляді миротворчої місії ООН – це навпаки, сприятиме реалізації Мінська.
Тим паче, нормандська четвірка доручила міністрам закордонних справ розробити дорожню карту, що є фактично додатковим планом реалізації безпекових, політичних, гуманітарних заходів до Мінська.
Угоди Мінська як документ повинні розширятися через плани, в яких буде покроково та чітко розписано порядок дій сторін та їхня відповідальність у разі порушення. Документ повинен бути максимально наповнений конкретикою.
– Миротворці ООН – це шлях до визнання конфлікту “громадянською війною”?
– Ні. Не можна говорити про те, що військовий контингент ООН застосовується виключно під час громадянських воєн. Це не так.
Якщо переглянути статут ООН – ви не побачите такої вимоги. Те, що миротворці часто бували в Африці, де багато внутрішніх конфліктів, не означає, що реалізація військового контингенту ООН в Україні – автоматичне визнання “громадянської війни”.
– На Заході розуміють різницю між нашою ідеєю та тим, що пропонує Кремль? Путіну не вдасться зробити з себе “миротворця”?
– Цей момент дуже чутливий. Зараз рано говорити про всі країни-учасниці ООН, але партнери у нормандській четвірці дещо контраверсують із заявою Путіна.
Картина світу є і розуміння способів вирішення конфлікту також.
– На Заході Київ щоразу повторює, що Україна – країна миру, а Росія – агресор. Що тепер робити після “миротворчої” заяви Путіна?
– Заяв з боку Путіна і загалом від Росії за три роки конфлікту було дуже багато. На Заході чітко розуміють, що заяви і дії Кремля – не одне й теж.
Не може бути такого, що Росія автоматично втратить статус агресора, лише запропонувавши миротворчу місію для України. Це малореалістично.
Зрозуміло, що Україна буде в дещо незручній ситуації, адже доведеться опонувати російському плану миротвочої місії, акцентуючи увагу на змісті. Ті країни ООН, хто не дуже слідкують за цими подіями, може не зрозуміти предмету суперечки. Тому важлива якісна підготовка української сторони та потужні політичні виступи.
В українських ЗМІ теж не побачиш багато змістовної інформації про конфлікт в Сирії чи тим більше у М’янмі. Чим далі країни географічно, економічно та політично – тим менше вони цікавляться життям одна одної.
Інша ситуація з Радою безпекою ООН, де є тільки 15 членів (5 постійних і 10 тимчасових). Зрозуміло, що ці країни вже багато чули про конфлікт в Україні. І там утворились групи друзів України, або співчуваючих РФ.
– Яка дієвість говорити на цю тему в ООН, якщо у Росії право вето?
– Щоразу, коли країна-агресор Росія блокує подібні рішення – підтверджує факт того, що вона агресор.
Це один з реалістичних варіантів розвитку подій, коли Москва не піде ані на поправки, ані на альтернативні проекти резолюції третіх сторін.
Але тоді вона засвідчить ще раз, що антиросійські санкції є логічними та послідовними. Це не дасть можливість послабити санкції та посилить політичну ізоляцію Росії.
– Навіщо взагалі піднімати Путіну тему миротворців? Справа йде до завершення конфлікту?
– Ні, заява не свідчить про те, що Путін готовий завершити конфлікт та вивести війська.
Це поки не один з глобальних етапів конфлікту, а скоріше інформаційно-політична реакція на майбутній виступ Петра Порошенка та спроба перейняти іціативу.
– Спочатку усі говорили про поліцейську місію ОБСЄ, тепер – про миротворців. Що змінилося?
– Наскільки мені відомо, про поліцейську місію ОБСЄ ніхто не забув. Дискусія продовжується, але не так активно, як би того хотілися.
В процес мирного врегулювання варто включати максимум впливових організацій чи використовувати майданчики навіть за умов їхньої слабкості чи бюрократизації.
Навіть з поліцейською місією ОБСЄ потрібні певні базові консенсусні рішення 57 країн. А це не легше, ніж проблема права вето у Росії в Радбезі ООН.
– А чи допоможуть взагалі нам миротворці? Дуже часто їхнє введення в країну затягується на роки, а конфлікт стає в’ялим.
– Це залежить від умов: як, де і коли запрошувати миротворців, з яким мандатом.
Про в’ялість говорити не варто, бо і так вже зрозуміло, що цей конфлікт на роки, а гарячу фазу ми так і не пройшли. Останні три роки дали можливість мінімізувати активні бойові дії.
Миротворці можуть сприяти припиненню вбивств військових та мирних громадян. А для того, щоб місія ООН ефективно спрацювала, Україна також має виконати багато домашніх завдань.
– Сербська Краіна намагалася ставити свої умови та навіть відмовлялася від планів ООН з урегулювання конфлікту. Не зіштовхнеться Україна з такою реальністю?
Читайте: Війна у Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години і здача героїв
– Думаю, ні. Хорватський конфлікт почався на межі розвалу Югославії. Не всі, хто опинився на окупованих територіях, мають однакові паспорти.
Тоді у Хорватії був етап будівництва нової держави в старих адміністративних кордонах, за які теж боролись. В українській ситуації все зовсім інакше.
Є Україна, яка склалася як незалежна держава, але на певному етапі її розвитку хтось вирішив, що вона не має право на ухвалення самостійних рішень.
Росія, чомусь, вважає, що Україна не може щось вирішувати у геополітиці, військовій сфері тощо. Москва це використала для пролонгації конфлікту, який стартував на території Криму.
Тому ситуація не настільки близька щодо передумов з Хорватією.
– У Хорватії, до речі, план вирішення конфлікту пропонували від ООН. У нас усе обмежено нормандською четвіркою паралельно з поодинокими майданчиками для обговорень. Чому ми не залучаємо весь світ до цього?
– Є певні історичні моменти, які використані або ні. Участь Німеччини й Франції у нормандському форматі – це вплив на весь ЄС.
Щодо ООН. Спроби звернень і залучень були. Тим не менш, ООН не може бути зараз настільки ефективною, як нормандський формат.
Ніщо не заважає нашим партнерам, які не входять до нормандського формату, сприяти вирішенню конфлікту в Україні. Це роблять прибалти, яких немає у нормандській четвірці, але вони стають ініціаторами плану Маршала для України, надають важливу та відчутну підтримку.
Ніщо не заважає США вести діалог з Росією і говорити прямо, що санкції та стосунки між країнами напряму пов’язані з виконанням Мінських угод.
Також є колосальна кількість зауважень до відсутності реформування ООН, прийняття оперативних рішень, права вето в Раді Безпеки та інших обставин.
Можливо, у цей період для України краще розвивати формати, які є, і наповнювати їх змістом.
Справа не лише в ООН і праві вето агресора Росії, а в тому, що необхідно застосувати нові засоби. Думаю, активними партнерами могли би бути країни G7 як економічні та політичні лідери, чому ні?
– Про які засоби конкретно йдеться?
– Це не просто моральна підтримка, але й політична – дипломатичний тиск на Росію, санкції, які можна розширити. Крім того, питання військово-фінансової допомоги Україні.
– На Заході розуміють, що Україна – жертва конфлікту. Але чому Росію не дотиснуть?
– Усі розуміють специфіку конфлікту в Україні. Але для декого країна-жертва – це нормально. Тобто, можна визнавати Україну жертвою нападу Росії, і водночас не вважати необхідним карати агресора. Тому що у таких країн можуть бути схожі історичний шлях, цінності або тісні політичні чи економічні зв’язки.
Логічного зв’язку між сприйняттям України як жертви і вирішення питання, яким чином на це реагувати, у низки країн немає.
– У Facebook лякають прогнозами про Росію, яка надішле своїх солдатів у складі миротворчої місії. Це реально?
– Загроза у цьому є, і не лише за рахунок Росії, а й її партнерів. Не називатиму зараз країни, щоб не розганяти завчасну реакцію.
Якщо для України буде узгоджено прийнятне для нас рішення щодо миротворців, то потім почнеться етап бюджетування і наповнення людьми місії. На це потрібен час і фінанси.
Фінанси забезпечуються різними країнами-учасницями. У США там значний відсоток. Росія також досить багато фінансує. Це означає, що вони можуть розраховувати на представництва і в нашій ситуації. Такий сценарій не є оптимальним чи прийнятним.
– Уявімо, наш сценарій з миротворцями прийняли. Як його реалізувати? Наприклад, як дістатися до кордону, якщо там сепаратисти?
– Першочергове питання – це прийняття рішення. А там Росія вже відповідає за безпеку миротворців, як сторона конфлікту та член Ради безпеки ООН, який голосуватиме за рішення щодо цієї резолюції.
Миротворці зазвичай заходять, коли вже є погодження з усіх сторін. Усі, зокрема Росія, повинні гарантувати певний рівень безпеки, як це було зі спостерігачами СММ ОБСЄ.
ОБСЄ також має доступ, хоч і обмежений. І гарантом цієї безпеки є Росія. Хоча Москва не виступає публічним гарантом дій лідерів ОРДЛО, але все одно є кінцевим відповідачем за порушення.
– Миротворці ООН наведуть лад чи це буде як варіант з ОБСЄ, які лише фіксують порушення?
– Краще не ділити невбитого ведмедя та не давати оцінку місії ООН, яка навіть не зайшла в Україну.
Питання не в тому, якими поганими чи байдужими вони можуть бути. А в тому, що нам потрібно зробити для того, щоб миротворці були ефективними.
Росія вдало вміє маніпулювати всіма легальними інструментами міжнародного рівня.
– Що вимагається від України?
– Це не питання вимог. Це ж наша територія і боротьба за суверенітет.
Першочерговим є питання політичних етапів рішень. Це знову ж таки Рада Безпеки, де розгортатиметься боротьба за резолюцію та зміст мандату миротворців.
Україна повинна не лише брати участь у підготовці цього мандату, а формувати рамку для того, щоб цей мандат був якнайефективнішим для нашого типу конфлікту.
Нас не задовольнить N-на кількість людей з легкою зброєю, які просто стоятимуть на лінії розмежування.
– Тобто, наше головне завдання зараз – це така собі перемога в ООН щодо миротворців?
– Так. Питання змісту. Нам потрібно боротися за сенси, а не за формальні рішення щодо миротворців.
Миротворці можуть бути різними. І позиція Росії абсолютно не сприяє розв’язанню конфлікту чи можливості ефективної роботи місії ООН.
– Коли до цього згадували миротворців – у сепаратистів завжди була істерика. Зараз фактично ніякої реакції немає. Чому?
– Реакція була на кшталт “ми розглянемо і подумаємо”.
Я не можу зараз говорити про якісь інсайди і власні враження. Але. Моє персональне враження про поведінку поведінку Путіна – це блеф.
Читайте: Бєлковський: Згода Путіна на миротворців – фейк
– У Мінську тепер говоритимете про миротворців?
– Мінськ – це не той майданчик, на якому потрібно обговорювати миротворців. Крім заяви Гризлова, ця тема активно ніяк не підіймалася.
Прийманні, до виступу Порошенка 20 вересня на Генасамблеї ООН у Мінську точно не варто обговорювати.
Богдан Амінов.
