Україна 2018. Чи врятує шоу-бізнес політику?
– Наскільки нормальним є явище, коли із шоу-бізнесу переходять до політики?
– У США Рональд Рейган прийшов до президентства із шоу-бізнесу. При цьому, він вважається найуспішнішим в історії – принаймні, з демонтажу комуністичної системи.
– А в українських реаліях?
Взагалі перехід у політику спортсменів, артистів та інших людей, які використовують свій публічний капітал, характерний для країн Третього світу.
Тому що у розвинених країнах, де скрупульозно вибудовуються політичні інститути, зокрема партії, не передбачається участі у політиці так званих вискочок.
Під час демонтажу авторитарної системи найперші, хто потрібні людям, – це ті, хто вміє працювати зі словом, тобто вербалізувати процеси, які відбуваються.
Цим також пояснюється кількість письменників та журналістів, які пішли у політику на початку отримання незалежності в Україні, Росії, Прибалтиці, Чехії тощо.
Пост-авторитарний світ вимагає нових авторитетів, які, як правило, обираються народом із того кола людей, які мають найбільшу комунікацію у суспільстві. Звісно, у цю категорію входять спортсмени, журналісти та зірки шоу-бізнесу.
Але це не означає, що ці люди – найуспішніші політики.
– А в 2018-му може реалізуватися потреба в нових обличчях в українській політиці?
– За всю історію незалежності України у нас звикли до імітаційної політики шляхом залучення відомих людей. В чому суть: імітуються політичні структури, політична діяльність, але рішення приймаються їхніми інвесторами.
– Тобто, реальних нових облич найближчим часом у політиці не буде?
– Справа в тому, що у нас немає фактично реальних партій.
Наприклад, наші партії лідерського типу – це по суті жорстко інвестиційні фан-клуби. Треба вибудовувати партії, де можуть бути однакові членські внески, щоб 100 гривень двірника та олігарха мали однакову вагу.
– Чому саме Зеленський і Вакарчук зараз найбільш обговорюються як потенційні політики у 2018 році? Чим ці дві персони відрізняються від інших зірок шоу-бізнесу?
– У нас постійно експлуатується тема нових облич у політиці. Як правило, ці обличчя, на які роблять ставки, не мають політичного досвіду і освіти.
Політика – це ще дуже жорстка інтуїтивна діяльність. Є таке поняття – political animals (політичні тварини). Це люди, в яких тваринна політична інтуїція, тобто вони відчувають час, місце і спосіб донесення власних ідей в максимально актуальних умовах.
– Кажуть, що прізвище Вакарчук використовують, щоб полякати певних політиків соціологією.
– Я гадаю, що Вакарчука не використовують. Зараз просто приходить час зміни політичних поколінь.
Наприклад, ставка на Єврооптимістів, яка робилася два роки тому, себе не виправдала. Ця група політиків попалилася на елементарних політичних пастках. Тобто, ніхто з них не має особливої політичної перспективи.
Вакарчук зі своїми загальнолюдськими висловлюваннями просто став фігурою, яка артикулює політичні настрої та вимоги покоління 25-35-річних українців.
Хоча це не означає, що саме Святослав є висуванцем від цього покоління у політику.
Вакарчук може узагальнити вимоги від цього покоління до політиків, а виконавцем можуть стати зовсім інші люди, які ще не проявляються у структурах, але, очевидно, мають хорошу освіту та якісне технологічне бачення організації політичного процесу.
– Чи варто взагалі співакам, акторам та будь-яким іншим кумирам мільйонів українців йти у політику? Їхній рейтинг не впаде за лічені місяці, як це часто стається у нас?
– Наприклад, Вакарчук вже був у політиці. Ми з ним були депутатами у IV скликанні. І він не витримав внутрішньо фракційної боротьби.
Але як фігура міжнародного лобіювання він цілком успішний.
Я, наприклад, з Вакарчуком, Русланою і Олегом Скрипкою був у штаб-квартирі НАТО. І діалог з Альянсом, як на мене, виглядав фахово і пристойно.
Можливо, інтелігенція в українській політиці тримається якоїсь етичної рамки і не є прив’язана до жодного з проектів.
– Свого часу Юрій Луценко мені казав, що справа не в тому, чи хоче бути Вакарчук політиком. Зовсім інше питання, а чи може він взагалі ним бути.
– В чому, власне, місія Вакарчука і чому його розглядають як політичну фігуру. Україна провисла в своєму державницькому форматі – парламентсько-президентській республіці. Схожі системи є у Франції та Польщі, де вага президента є достатньо великою (міжнародна політика і оборона), але разом з тим є прем’єр-міністр, коаліція у парламенті тощо. Тому політична сила президента мусить мати сильне представництво у парламенті, тому що потенціал президента в інакшому випадку слабне.
Є ідея дрейфу до парламентської республіки, адже у нас вже є політична асоціація з ЄС, а там це домінантна форма правління.
Вакарчук може бути цілком прийнятною фігурою під час транзиту до парламентської системи.
Його прийме міжнародна спільнота і наші внутрішні великі гравці в Україні. Лише у випадку звуження президентських функцій до більш таких ритуальних він міг би стати в нагоді.
Богдан Амінов.
