Я воюю не лише з ворогом, а й за освічену націю! Професор Федір Шандор, який читає лекції з окопу
Професор Ужгородського національного університету Федір Шандор з передової, просто із окопів читає онлайн-лекції своїм студентам. Під звуки обстрілів та вибухів. У бронежилеті, з повним боєкомплектом під руками.
У перший же день повномасштабної війни доктор філософських наук записався у місцевий батальйон тероборони. І вже майже місяць воює із окупантами на передовій. Війна не завадила йому припинити свою звичну діяльність. Він викладає на двох факультетах, у перевах між бойовими чергуваннями, жертвуючи відпочинком. І каже: це його обов’язок – воювати не лише з ворогом, а й за освічену націю. Федір Шандор у ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV розповів, як йому вдається встигати на двох фронтах – освітньому і воєному.
– Твоя фотографія, на якій ти читаєш онлайн-лекції з окопу, вразила всю Україну. Як тобі вдається поєднувати на фронті освітню діяльність і виконувати бойові завданя?
– Це фото – випадковість. Такі випадковості я називаю по-соціологічному “чорний лебідь”, що неочікувано. Бо Вітя (бойовий побратим і друг) копав біля мене в окопі, а я якраз читав лекцію. І він мене сфотографував. Каже мені: “Я напишу про тебе, що ти тут читаєш лекції”. Ну я і сказав, щоб писав, що хоче. Написав, так написав. А тут таке неочікуване сталося. Я просто виконував свою роботу. Договорився з командирами, що кожен понеділок і вівторок я читаю теоретичний курс для своїх студентів. Я потім відпрацюю своє. Вони мені дозволи. І, відповідно, я читав лекції. І так сталася світлина.
– У мирному житті ти постійно був у русу, активний, генератор ідей. І навіть на фронті залишаєшся таким. Де знаходиш на все час?
– Я в лютому почав для своїх студентів новий курс лекцій. І тут сталося таке неприємне явище як війна. Не можна було кидати тих, за кого ми боремося. За студентів, за школярів, за дитсадочки. Як то мені вдається? Що я бачу довкола. Що не освічені убивають освічених. А я на боці освічених. І все.
Навіщо я пішов на війну, якщо би я кинув читати? Якби лікарі кинули лікувати? Ну, тут лікарі, наприклад, батальйонні, лікують місцеве населення. Хоча вони не зобов’язані це робити. Вони допомагають усім. Тобто, звертаються місцеві люди, ми допомагаємо. Це обов’язок. Я не міг свій освітній обов’язок навіть на фронті залишити.
– Як твоє військове керівництво на це реагує?
– От, наприклад, ми заступаємо на добу. Чергувати 24 години. По двоє ми стоїмо в наряді. З 4 до 8 я чергував. Далі закінчився наряд. Без п’яти хвилин 8 я здавав зміну. І зразу у 8 уже виходив на відеозвязок із студентами. По-правилах, я мав іти спати. Я командиру сказав, що я своє відпрацюю, а дальше я читаю лекції. Тому я виконав і бойові завдання. Ну, просто за рахунок свого вільного часу, відпочинку. Бо потім через 8 годин я знову заступав у наряд. Тобто, через кожні 8 годин я заступаю у наряд. Наше відділення на відповідних позиціях, які нам делеговані.
– А якщо обстріл?
– Були два рази обстріли. Тому на мені каска. І бронежилет. І зброя, повний боєкомплект. І додатковий боєкомплект стоїть поруч. Я так завжди роблю. Я читаю пари поблизу бліндажа. І якщо щось стається, я зразу йду туди. Поруч є зона, де ми ховаємося. Два рази так було. І я відключав відео. І далі продовжував читати лекцію. Тому що вже в самому бліндажі не чутно так сильно гул чи обстріл. Два рази “Ураган” стріляв біля нас. І падали касетні гради.
– Лекції під обстрілами, ризикуючи своїм життям і жертвуючи відпочинком. З автоматом Калашникова та смартфоном у руках, з підлаштованим графіком бойових чергувань. Та ще й обов’язковий відеозв’язок із студентами…
– Чому я включаю відео? Є студенти, які знають, коли ти читаєш із книги, з підручника. Включив собі Google і звідки читаєш лекцію. Тому я принципово завжди включаю екран. Щоб вони бачили, що я з ними розмовляю. А я прошу включати їх свій екран. Бо коли з ними спілкуюся, в дискусії чи в запитаннях, завжди кажу, що хочу бачити візуалізацію. Там Янка, Оксанка, Маринка, Петро. Так легше спілкуватися. Я противник дистанційної освіти. Але такий час, що і пандемія, і війна. І ми змушені коригувати. Все-таки освіта базується на суб’єктивному підході педагог-студент-учень, де можна більше дати знать, зрозуміти по погляду, невербальним рухах, що не зрозумів студент чи учень. І додатково пояснити.
– Онлайн-лекції з окопів – це ж небезпечно. Що ти відчуваєш, коли їх проводиш?
– Мені офіцери сказали: “Федоровичу, є одна погана річ – до війни звикають”. І реально, коли читав лекції, бомбили. Мені кажуть: “Швидко в окоп!”. А ти розслабляєшся. І можеш випадково стати 200-м чи 300-м. Тому основне, дисципліна в цих моментах.
Що я відчуваю, коли читаю лекцію? Забуваю про все, що довокла є. Так, а особливо декани мої знають, що коли я завожуся на лекціях, забуваю, що є години. Тому в мене є відповідальний староста, котрий мені каже: “Федір Федорович, перерва”. Бо я забуваю, коли вхожу в раж. Зараз я, чесно сказати, роблю те, що робив останні 27 років. І фронт не змінив мене. А відчував лише одне – виконати свій педагогічний обов’язок.
Заради чого я і працював 27 років. І заради чого я пішов на фронт – виконати свій громадянський обов’язок. Заради чого ти живеш на цьому світі. Ти пішов викладачем, значить, ти мусиш уже нести то ярмо. А не хочеш, іди інше роби щось.
Тому кожен має виконувати свою роботу. Якщо всі будуть виконувати свої обов’язки, да, відповідно, з’являться і права. От за ці права і обов’язки ми зараз тут боремося із незрозумілим явищем. Я би сказав, незрозумілою цивілізацією. Інопланетянами, які не підходять під параметри демократії, гуманізму, філософії людини.
– Я знаю, що з фронту ти ще береш участь у конференціях, різних семінарах.
– Так. Є такі моменти, коли в тебе обід або час на відпочинок. Ну як це відбувається? Є об’єм роботи, його треба виконати. Кажеш: “Хлопці, у мене там з 12 до 13 конференція, я маю виступити”. У нас, наприклад, була Мала Академія наук. Я мав сказати вітальне слово. І я сказав, що у стільки-то годин я доєднаюся, скажу вітальну промову. Я це зробив, подякував, відключився і пішов виконувати бойові завдання. Раніше я бував на конференціях постійно. А тепер прошу і керівників конференцій, і організаторів, що я послухаю основну частину і тільки на свої секції виступлю із своїм докладом. І не буду слухати інші. У зв’язку з тим, що я знаходжуся в армії. Ми з побратимами порахували, що я брав участь і провів 37 конференцій та семінарів.
– 37? За час війни, за оці 70 днів?
– Так.
– А скільки лекцій прочитав? І на яких факультетах?
– На двох факультетах. Факультет туризму і факультет суспільних наук. У туризмознаців і психологів та соціологів читаю лекції.
– Я знаю, що ти у перший же день війни пішов і записався в тероборону.
– Так, 24 лютого я прокинувся і не зрозумів, що сталося. Студенти теж. Я почитав три лекції. І у костюмі і метелику своєму прийшов у воєнкомат. Разом з хлопцями, з товаришами, з якими зараз служимо в одній роті, в одному відділенні, записалися зразу же. Я нічого не казав своїм рідним. Переодягнувся з костюма в спортивний одяг. І через годину ми вже були в казармах.
– Досі чи був у тебе військовий досвід? Служив у армії?
– В армії я не служив. Максимальний військовий досвід – це досвід із книг і кінофільмів.
– Федір Шандор – доктор філософських наук, колишній проректор університету, депутат обласної ради. Яке у тебе зараз звання?
– Я за званням я звичайний солдат. Стрілець, це солдат, рядовий. Чому? Тому що командувати мають ті, хто знає військову справу, статути, різні моменти. Це інше життя, це інший соціальний інститут. І тут не треба із своїм статутом в чужий монастир. Тому, по-перше, я маю вивчити цю справу. Я можу управляти, але це все у цивільному житі.
Я працював із багатотисячними колективами, був управлінцем, був проректом і депутатом обласної ради. Тому безпосередньо можу працювати із людьми. Кафедрою завідую. Але це зовсім інше. Тому я зараз стрілець 68-го батальйону 101-ї бригади територіальної оборони Закарпатської області.
– Ти – наш герой! Чекаємо тебе вдома живом-здоровим і з перемогою.
– До зустрічі. Вдома підемо на каву! Слава Україні!
