Операція Вісла. Моторошні спогади про дорогу в товарняках та життя просто неба

Цьогоріч  минає 70 річниця від початку депортації етнічних українців із Надсяння, Підляшшя, Холмщини та Лемківщини. Як це було – пам’ятають ті, кому ще дітьми довелося тікати з рідних осель.

Коли українців почали виселяти із Надсяння Володимиру Риботицькому було всього 5 років. Велика родина мешкала у селі Ляшки тепер Підкарпатського воєводства Польщі.

Чоловік до дрібниць пам’ятає рідний дім і той зловісний день.  Його сім`ю силоміць  вигнали, кіньми везли на залізницю, звідти – у товарняках разом із худобою і аж на другий край Польщі.

Лише через рік родині дозволили переселитися до Львова. Сумні дитячі спогади відображені в картинах уже дорослого художника.

Дитинство у депортації пройшло ще в одного відомого львівського художника – професора й академіка Любомира Медвідя. Йому було всього шість, коли навесні 1947 українцям радянський і польский уряди наказали виїхати.

 – Нам раптово сказали звільнити вагони і розташували просто неба на станції Каберівці, де довелося жити два місяці, – розповідає Любомир Медвідь.

Дивіться: Поліцай розчавив дитину чобітьми: сповідь очевидця Бабиного Яру

Каже – найбільше запам`яталося, як зникла улюблена собака Аза, а наступного дня сама наздогнала родину, яка вже їхала в потязі.

Депортація, пережита в дитинстві, знайшла відгомін у серії картин художника. Любомир Медвідь трепетно зберігає документи на батьківську оселю, але зізнається, тепер для нього Варяж – місто-трагедія.

До слова, під час депортації кримських татар людей у вагони заганяли, як худобу.