Коли я була маленькою, від єврейської ідентичності у нас в родині залишилося лише кілька фраз на їдиш пошепки, якими між собою перекидалися бабусі та дідусь, коли не хотіли, щоб ми їх розуміли.
Бабуся ставила в один з днів свічку – мені не пояснювала навіщо. Але дорослою я дізналася, що так роблять в судний день. Ще пам’ятаю смак м’яса з варенням та фаршированої риби на дні народження та Новий рік, бо єврейських свят у нас не було.
А було постійне нагадування дитині – школярці: якщо в школі хтось знає на 5, ти маєш знати на 10, щоб отримати цю п’ятірку. Коли я питала: чому так? Відповідь була одна: тому що ти єврейка.
А ще – моє здивування, що бабуся, яку всі звали Тетяна Антонівна, насправді мала ім’я Туба Айзиковна. Але її не можна було так називати.
Я росла у відчутті, що не можна до себе привертати уваги. Коли нас з братом відзначали чи хвалили за якусь неординарність, наші близькі завжди казали, щоб обрубити цю увагу: та нема чого казати, вони звичайні.
І ще, відчуйте це послання, з ним я потім довго працювала в психотерапії: ти маєш довести, що попри те, що ти єврейка, ти варта цього місця.
І ще: твій чоловік має бути євреєм, щоб ти ніколи в житті не почула слова: “жидівка” чи “твоє місце в Ізраїлі”.
Це, напевно, зовсім не зрозумілі та неочевидні речі для тих, хто зростав після 70-80-х років, і для тих, хто не єврей. Це все, на жаль, було реальністю того часу.
Моя родина пройшла через єврейські погроми, Бабин Яр та Голодомор. Бабусі боялись Петлюри та будь-якого згадування про ті часи. І це крута робота пропаганди. Але не тільки.
Саме сусіди – українська родина – донесла на бабусину. І майже всі загинули в погромах. А потім бабуся бачила їхні речі в домі сусідів. Хоч так, напевно, буває у всіх народів.
У моєму житті, на щастя, не було проявленого антисемітизму. Але був побутовий, думаю, зовсім неусвідомлений.
– А що це у вас за прізвище – не наше якесь.
– Я єврейка.
– Та не наговорюйте на себе.– Я єврейка.
– Так і не скажеш. Ви не боїтеся і не соромитесь про це відкрито казати?
Чи: о, яка красива “жидівочка”.
Насправді я в житті все робила наперекір. На деякі речі потрібні були роки психотерапії. Щоб дозволяти собі робити те, що я вважаю вірним не зі страху, а із відчуття цінності.
Обидва моїх чоловіки не євреї. Я дозволяю собі проявлятися. І я залишила під час одруження батьківське єврейське прізвище, бо для мене важливо, щоб воно продовжувало звучати. І в мені самій, і зовні. Воно означає зернятко чи сонях. І це теж дає мені сили.
Я кровна єврейка, але у мене немає знань мови, про єврейську релігію чи культуру. Мене оберігали від них, щоб я була в безпеці. І зараз я потроху їх добираю.
Я українка “за серцем”. Вдома з дітьми ми спілкуємося українською. І я пізнаю тільки зараз глибину української культури та історії. Для мене – це щиро важливо.
У мене немає іншого дому – країни. І я не хочу іншого.
Мій чоловік зараз у війську в тому місці, яке мені страшно бачити в новинах. Моя родина робить внесок і платить свою ціну в історії боротьби.
Я хочу для себе, всіх нас і дітей країни – саме України – в якій нікому не доведеться знову, як моїм бабусям та батькам, доводити, що їм тут є місце.
І я сподіваюся, що українським євреям не доведеться почуватися тут у гостях. Так, ці роздуми виникли після дивного допису і підтримки його людьми, яких я раніше поважала.
Після мого коментаря під цим дописом (опублікованого після того, як у Києві встановили найбільшу в Європі Ханукію, – Ред.), на який мені відповіли: “я, як українка, хочу вам сказати стулити пельку, бо маю на це право”.
Людина насправді вважає, що у неї є таке право і вплив. А далі трохи погроз і пропозицій їхати до Ізраїлю.
Це саме в той момент, коли ти співпрацюєш з різними проєктами, де звучить для зовсім різних українців: дозвольте собі відчути свою цінність.
Я вірю, що коли ми відчуваємо власну цінність, то можемо цінувати, а не знецінювати інших. І можемо доповнювати один одного. І хочу вірити – що ми будуватимемо Україну, де є місце всім.
Обіймаю, родино! Як хочу перемоги!
Джерело: Світлана Ройз