Країна, де “чхають”: як і чому в Україні ігнорують локдаун
– Доброго дня! Можна записатись до лікаря?
– Вам к какому?
– Ось до такого!
– Есть время на среду.
Приватна клініка, навчена чути усі побажання клієнта, м’яко кажучи, ігнорує закон про мову. Його ухвалили торік, але норма про обслуговування українською запрацює 16 січня. За цей час сфера обслуговування мала б підтягти знання, а кол-центри та продавці опанувати кілька стандартних фраз. Закон гучно обговорювали, дехто навіть страждав, але недовго. Нині просто “забили”.
Ну що та мова – скажете ви, залізаючи у маршрутку, вщент набиту пасажирами. Парочка маски не вдягла взагалі, поряд чоловік розтяг її так, щоб не заважала дихати. Вона ніби й є, але висить, як ковш екскаватора. Бо натовп, одяг, старість, а дихати хочеться. Е-хе-хе.
Перед входом у метро маска займе ідеальне положення. Біля турнікетів чатує муніципальна варта. У повітрі – нав’язливі оголошення: Вдягай маску правильно! Штраф за неносіння у громадських місцях – до 225 грн. Та вже на платформі чи у вагоні маска дивним чином випарується. Навіть, якщо поряд їде поліцейський. Він – вже у своїх справах. І після кількох неприємних інцидентів із кровопролиттям розуміє: йому проблеми ні до чого.
8 січня у стрічці з’явилися заголовки: В Україні стартував жорсткий локдаун. Трохи неприємно – думаєш собі. Дещо дістають соцмережеві фото заклеєних стрічкою полиць у супермаркетах. Шкарпетки, лампочки, освіжувачі повітря, сміттєві пакети – усе чомусь під забороною. Хоча, якщо пролізти під стрічку, пишуть друзі, й пробити через касу самообслуговування – хто ж зупинить?
Запарюєш у термосі глінтвейн (все ж зачинено) і їдеш хоч одним оком глянути на ілюмінацію, бо раніше був натовп. Нині – локдаун! Таких, як ти, там виявляються сотні, якщо не тисячі.
Люди (без масок і дистанції) юрмляться не лише під ялинкою чи біля капелюха. Найбільші натовпи у чергах на ковзанку, яка мала закритися, в туалет та за кавою із кіоска, бо точки із глінтвейном не працюють. Хоча на сусідній вулиці він є, і взагалі без натовпу. На порозі ресторану.
– Карантин скасували? – питає у месенджері подруга. Їй прийшла СМС про розпродажі у сусідньому ТРЦ і прохання туди завітати.
Дитина подружки вчиться у Польщі, і там – усе по-чесному. Порожні вулиці, а про те, що таке кав’ярня, давно забули. Є мобільні пункти тестування на ковід, а аналізи – безкоштовні й обов’язкові, каже інша подруга, теж із Польщі.
У нас карантин – для слабаків, подумки відповідаю я. Бо на розпорядження, постанови, закони давно начхали. І не культурно, як учив екс-міністр, а нині позаштатний радник керівника Офісу президента Тимофій Милованов – у лікоть. А відверто і неприкрито – в обличчя.
Можливо, це незрілість, а ще – відповідь суспільства на брехню можновладців. На вакцини з-під поли, на березневі гуманітарні маски, які моментально потрапляли у продаж, на дороги із ковідного фонду, замість кисневих концентраторів. На дорогущі ПЦР-тести, які роблять самі диваки, на безкінечне відкладання із податками і євробляхами. І безглузді урядові постанови. Локдаун – після масових гулянь, не пояснений, не зрозумілий, фіктивний. Коли збитків зазнають законослухняні. Бо слабаки.
Це той цікавий момент, коли демократія перетворюється на анархію. Потім, на жаль, маятник може хитнутись у бік диктатури. Бо навіть неслухняні діти іноді хочуть, щоб дорослі їз зупиняли.
Та поки із нетерпінням чекаю на нові закони, постанови, інші нормативи. Їх гучно обговорюють, аби ніколи не виконувати. Мабуть, ухвалюють для того, щоб у журналістів і блогерів завжди була робота.
топексперт з диджитал-маркетингу, реклами та інноваційних технологій
політичний аналітик
