Рада біля виборчої кабінки. Як жити без покусаних ліктів

Вибори – найкращий час, щоб не лише не знайти друзів, а й утратити тих, яких ви мали. Чи не за кожним рогом рясніє прихована агітація “думай” чи “думаЮ”, яка за задумом хитромудрих авторів має переконувати неокріплі уми голосувати за їх кандидата – в обхід правил.

Аватарки Facebook торують ниву ненависті далі: власне, тому дуже дико, коли милі пані пропонують лоботомію тим, хто вирішить підтримати Зе, а святий отець із популярних блогерів – шалено топить за президента, поливаючи брудом усіх його 38 опонентів.

Чи то гординя буяє квітневим цвітом, чи то за обіцянку більш хлібного церковного приходу в ПЦУ можна легко скотитися в неогундяєвщину?

Автору цих рядків неприємні ті, хто маніпулює почуттями вірян, електорату і, по суті, прикриваючись патріотичними гаслами, робить брудну роботу. Нічим не кращу зразків відбірних помиїв взірця 2010 року, коли країна обирала між Юлією Тимошенко та Віктором Януковичем. А лютневі вулиці тонули в синій прихованій рекламі за Фьодорича.

Так само вважаю огидними пропагування краху та кінця світу, якщо виграє хтось із першої трійки. Варіантів армагедону пропонують багато – від прямого російського вторгнення (можна подумати, останні 5 років були репетицією) до падіння державних інституцій через прихід до них коміків і тотальних шоуменів.

Мабуть, стусани і нецензурна лексика на ефірах від досвідчених політиків – це вершина розуміння державного менеджменту для цих апокаліптофілів. А рівень боротьби з корупцією за останні кілька років видно хіба із інстаграм-звітів дружин антикорупційних прокурорів – там, де Мальдіви тричі на рік.

Автор ретельно продіагностувала свої внутрішні радари і мені чи не уперше за всі вибори за останні років 15 спокійно. Не трясе як у 2010 від відчуття неминучого жахіття. Не затягло в істерію 2014 – або перший тур, або гаплик неньці-Україні.

Розчарувань нема там, де нема великих очікувань. Вся трійка фаворитів – абсолютно прогнозовані люди у своїх діях і логіці. Петро Порошенко і Юлія Тимошенко – обидвоє породжені для найвищих ешелонів влади Майданом-2004. Тому вони можуть гризтися, ситуативно миритися і довготривало дерти одне одному горлянки, але це політики із одного інкубатора.

Власне, і в останніх соцопитуваннях вони мають відповідний результат, бо не сильно еволюціонували в щось свіже. Від того і ці обіцянки підвищення пенсій утричі і ледве не повернення молодості усім, хто тицьне омріяну галочку.

Зеленський же – продукт штучних технологій і інших матерій, але в якийсь момент у лабораторії перестарались і експеримент зажив своїм життям. Поза колбочок. І бояться його уже божевільні учені.

Ані трійця, ані локомотив інших кандидатів у порядку спадання не здатен щось суттєво змінити в житті українців. По-перше, програм істотно якісних нема у жодного. По-друге, генеральний план свого життя складає і реалізовує, як може, кожен сам. І третє, головне, долю країни вирішує не голос на виборах, а голос проти непотизму, дерибану і гедонізму тих, хто до влади щойно дорвався.

Автор: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналіст, блогер.