Ровесники незалежності: троє українців, народжених 1991 року, — про країну, війну та майбутнє

У 2026 році Україна відзначає 35 років своєї незалежності. Стільки ж виповнюється й людям, які народилися в цей доленосний рік. Вони не мають дорослого досвіду життя в СРСР, але їхнє дитинство, юність і професійне становлення припали на перші, найскладніші та водночас визначальні десятиліття нової держави.

Це покоління зростало разом із країною, долало дитячі хвороби системи, шукало власні орієнтири та зрештою стало тією рушійною силою, яка сьогодні формує сучасне обличчя України в культурі, суспільному житті та на полі бою.

В нашому ексклюзивному матеріалі на Фактах ICTV ми поспілкувалися з Ельвірою Гасановою, Оленою Світлицькою і Юрієм Федоренком.

Вони дуже різні за сферою діяльності, але їх об’єднує спільна риса — вони творять нову історію України тут і зараз, беручи на себе відповідальність за її майбутнє.

Ельвіра Гасанова

Ельвіра Гасанова народилася 27 грудня 1991 року в Донецьку. За освітою вона стоматологиня, однак згодом почала працювати у fashion-індустрії. Заснувала бренди Gasanova та Damirli.

Ельвіро, якою ви пам’ятаєте Україну свого дитинства? Яка конкретна подія, розмова або сцена першою спадає вам на думку?

Україна мого дитинства — це передусім Донецьк. Місто, у якому я народилася, виросла, навчалася і де жили мої близькі. Тоді ми не розмірковували щодня про незалежність чи національну ідентичність. Ми просто жили у своїй країні, будували плани, навчалися, працювали й вірили, що завтра буде більш передбачуваним, ніж сьогодні.

Найчастіше згадую звичайні сімейні моменти: розмови дорослих за столом, школу, знайомі вулиці, відчуття, що твій дім нікуди не зникне. У дитинстві здається, що місто, у якому ти ростеш, належатиме тобі завжди. Напевно, саме тому сьогодні ці спогади мають для мене зовсім іншу вагу.

Я знаю, що означає втратити можливість просто приїхати додому й побачити все таким, яким воно залишилося у твоїй пам’яті.

Коли незалежність України перестала бути для вас лише датою з календаря і стала чимось особистим? Що тоді сталося?

У 2014 році. До цього незалежність справді була чимось природним, фактом, про який не замислюєшся щодня. Але коли війна прийшла в мій рідний Донецьк, я зрозуміла, що держава, кордони, свобода і право називати свій дім своїм зовсім не є чимось гарантованим.

Мені довелося починати новий етап життя у Києві. Це був момент, коли історія країни буквально увійшла в мою особисту історію. Незалежність перестала бути словом із підручника, тому що я на власному досвіді відчула, що відбувається, коли хтось намагається її в тебе забрати.

— Відтоді для мене незалежність — це можливість жити у своїй країні, розвивати тут бізнес, створювати робочі місця, говорити власним голосом і не просити дозволу бути собою, — каже Ельвіра.

Яка подія в історії України найбільше вплинула на ваш власний шлях, професію або рішення?

Війна, яка розпочалася у 2014 році, повністю змінила мій шлях. Я стоматолог за освітою, але згодом створила бренд Gasanova. Після втрати звичного життя в Донецьку я ще гостріше відчула, що хочу будувати власну справу саме в Україні.

Мода для мене перестала бути лише про красиві речі. Вона стала способом говорити про сучасну Україну й показувати світові, що український продукт може бути впізнаваним, сміливим і конкурентним.

Кожна колекція, показ, відкриття нового простору чи вихід на міжнародний ринок для мене є не тільки бізнес-рішенням. Це ще й доказ того, що навіть після втрат ми здатні створювати нове.

Другим переломним моментом стало 24 лютого 2022 року. Я евакуювалася з Бучі з тримісячною донькою. У той момент усі професійні плани втратили значення — головним було врятувати дитину і родину.

Але згодом саме робота допомогла повернути відчуття опори. Я зрозуміла: продовжувати створювати український бренд під час великої війни — це теж форма спротиву.

Що у ваших уявленнях про Україну та українців найбільше змінилося після 24 лютого 2022 року?

До 24 лютого я знала, що українці сильні. Після 24 лютого я побачила, наскільки ця сила є масштабною і водночас дуже людяною.

Я бачила людей, які ще вчора займалися модою, бізнесом, культурою чи зовсім звичайними побутовими справами, а наступного дня вже шукали транспорт для евакуації, збирали гроші, купували амуніцію, волонтерили. У перші дні повномасштабного вторгнення майже кожен запитував не лише: Як урятувати себе?, а й: Кому я можу допомогти?

Для мене змінилося і саме розуміння патріотизму. Це не обов’язково великі слова. Іноді патріотизм — це вчасно виплатити зарплати команді, не закрити виробництво, підтримати збір, створити робочі місця або показати українську колекцію за кордоном і не дозволити називати її “пострадянською”.

Після 2022 року я ще більше переконалася: українці можуть сперечатися між собою про все, але в критичний момент здатні стати поруч і тримати одне одного.

У 2041 році вам і незалежній Україні виповниться 50. Якою ви хотіли б побачити країну в цей день і що особисто готові для цього робити?

У 2041 році я хочу побачити Україну мирною, сильною та безпечною. Країною, з якої люди не змушені виїжджати, щоб урятувати дітей або знайти можливості для професійного розвитку.

Я хочу, щоб мої діти жили тут не через почуття обов’язку, а тому, що Україна буде найкращим місцем для їхнього життя.

Мені хочеться бачити державу, в якій поважають підприємців, культуру, освіту й людську гідність. Де українські бренди знають у світі не лише через історію війни, а через їхню якість, талант і власну естетику.

Де люди з Донецька, Луганська, Маріуполя, Криму можуть повернутися додому.

— Я готова й надалі створювати бізнес в Україні, давати людям роботу, розвивати українську моду, підтримувати соціальні та благодійні ініціативи й говорити про Україну за кордоном мовою сучасної культури. Я хочу, щоб до наших спільних 50 років ми перестали постійно доводити світові, що маємо право на існування, і нарешті могли вкладати всю свою силу не у виживання, а у розвиток, — підсумувала Ельвіра Гасанова.

Олена Світлицька

Українська акторка Олена Світлицька народилася 1 листопада 1991 року в селищі Драбів на Черкащині. Професійну освіту здобула в КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого за напрямом Диктор та ведуча програм телебачення. Свою кінокар’єру розпочала у 2011 році й на сьогодні має у своєму творчому багажі понад 40 екранних ролей. Паралельно зірка кіно та серіалів займається блогерською діяльністю.

Олено, якою ви пам’ятаєте Україну свого дитинства? Яка конкретна подія, розмова або сцена першою спадає вам на думку?

Я народилася у 1991 році, тому в мене немає особистої пам’яті про Радянський Союз. Для мене Україна від самого початку була окремою державою зі своїм прапором, гімном, президентом. І, напевно, тільки вже дорослою я зрозуміла, наскільки це насправді унікальний досвід.

Україну мого дитинства я пам’ятаю дуже різною. Це були 90-ті — країна, яка буквально вчилася жити самостійно. Не було того відчуття стабільності й комфорту, яке сьогодні здається нам базовим. Але водночас у мене є відчуття величезної свободи й простору попереду.

— Мені здається, ми тоді самі до кінця не розуміли, що є першим поколінням дітей незалежної України. Для нас це було природно. Ми не виборювали цю незалежність — ми просто в ній народилися. І тільки з роками я почала усвідомлювати, яку ціну за це право платили покоління до нас і яку ціну вже довелося заплатити нашому поколінню, — розповідає Олена.

Коли незалежність України перестала бути для вас лише датою з календаря і стала чимось особистим? Що тоді сталося?

Мені здається, це відбувалося поступово.

Але один із дуже символічних для мене періодів — 2012 рік. Того літа я закінчила університет. Мені був 21 рік, і для мене починалося доросле життя.

І це дуже цікаво згадувати зараз, тому що Україна влітку 2012 року теж ніби стояла на якомусь порозі. У нас проходило Євро 2012, Київ був заповнений іноземцями, вся країна була дуже відкрита світу. Було відчуття, що ми рухаємося в Європу, що попереду величезні можливості.

Я отримувала диплом і думала про те, ким я буду, що я зможу зробити, якою буде моя професія. І ми тоді ще не знали, що буквально через півтора року почнеться Майдан, потім анексія Криму, війна на Донбасі, а згодом — повномасштабне вторгнення.

Тому зараз для мене той період виглядає дуже символічно: наче і я, і моя країна одночасно закінчували свою юність.

А по-справжньому фізично відчути, що незалежність — це не просто слово, мабуть, можна тільки тоді, коли хтось намагається її в тебе забрати.

Яка подія в історії України найбільше вплинула на ваш власний шлях, професію або рішення?

Я не можу назвати лише одну подію, тому що моє доросле життя практично накладається на новітню історію України.
Я закінчила університет у 2012 році. Через два роки була Революція гідності, потім почалася війна. І мені здається, саме після 2014 року дуже багато українців почали по-іншому відповідати собі на питання: Хто я? Якою мовою я говорю? Яку культуру представляю? Яку країну я хочу будувати?

Для людини творчої професії — це особливо важливо. Бо актор, ведучий, блогер — це не тільки професія. Ти так чи інакше працюєш із культурою, мовою, сенсами, з тим, що люди бачать і чують щодня.

А після 24 лютого 2022 року взагалі стало дуже чітко зрозуміло: українська культура — це не щось другорядне. Це одна з форм нашого виживання.

І тому сьогодні для мене має значення, що я говорю, якою мовою говорю, які проєкти роблю, які сенси транслюю своїй аудиторії й своїм дітям.

Що у ваших уявленнях про Україну та українців найбільше змінилося після 24 лютого 2022 року?

До 24 лютого мені здавалося, що я добре знаю українців. Після 24 лютого я зрозуміла, що дуже сильно нас недооцінювала.

Я не знала, скільки в нас внутрішньої сили.

Ми дуже різні. Ми можемо сперечатися про політику, мову, міста, побутові речі. Ми можемо критикувати одне одного і державу. Але коли сталося найстрашніше, мільйони людей раптом почали діяти як один організм.

Хтось пішов воювати. Хтось став волонтером. Хтось вивозив незнайомих людей. Хтось віддавав останні гроші. Хтось працював під обстрілами. Хтось просто тримав своїх дітей за руку і намагався зберегти для них відчуття, що життя продовжується.

І ще для мене дуже змінилося саме поняття дому.

Раніше країна могла здаватися чимось абстрактним: територія, паспорт, кордони. Після 24 лютого я дуже гостро відчула, що Україна — це твій дім у буквальному сенсі. І коли хтось приходить його знищувати, ти раптом розумієш, наскільки сильно його любиш.

Я також набагато більше стала цінувати речі, які раніше здавалися абсолютно звичайними: можливість прокинутися у своєму місті, відвести дітей у школу, працювати, планувати наступний місяць, говорити своєю мовою, просто знати, що твої близькі живі.

У 2041 році вам і незалежній Україні виповниться 50. Якою ви хотіли б побачити країну в цей день і що особисто готові для цього робити?

Я дуже хочу у свої 50 прокинутися 24 серпня 2041 року в мирній Україні.

Мені навіть не хочеться говорити тут якимись великими гаслами.

Я хочу, щоб мої діти жили в країні, з якої не потрібно мріяти втекти заради безпеки чи можливостей. Щоб вони могли отримати тут освіту, створити сім’ю, займатися тим, що люблять, і не думати, де найближче укриття.

Я хочу побачити сильну, сучасну, європейську Україну, яка вже нікому не доводить, що має право існувати.

Країну, де люди поважають закон. Де військові й ветерани мають не тільки слова вдячності, а реальну підтримку. Де українська культура модна у світі. Де наші міста розвиваються, а діти знають свою історію не тому, що їм її “треба вивчити”, а тому що вони нею пишаються.

І мені дуже хочеться, щоб у 2041 році День Незалежності вже не був для нас днем, коли ми вкотре пояснюємо світові, чому Україна має бути незалежною. Щоб це було просто беззаперечним фактом.

А що я можу для цього робити? Те, що залежить від мене щодня.

Виховувати своїх дітей українцями. Працювати тут. Створювати український контент і українські проєкти. Говорити про свою країну. Підтримувати людей, які її захищають. Не бути байдужою до того, що відбувається навколо.

Бо з роками я все більше розумію одну просту річ: незалежність — це не те, що одного разу проголосили у 1991 році й передали нам назавжди. Це те, що кожне покоління має наповнювати своїми вчинками.

— І мені дуже хочеться, щоб коли нам з Україною буде по 50, ми могли подивитися одна на одну і сказати: ми пройшли неймовірно складний шлях. Але ми вистояли. І все це було недарма, — підсумувала Олена Світлицька.

Юрій Федоренко

Юрій Федоренко народився 26 квітня 1991 року в селі Носачів на Черкащині, є командиром 429-ї окремої бригади безпілотних систем Ахіллес, депутатом Київської міської ради та радником оборонного комітету ВРУ.

Юрію, якою ви пам’ятаєте Україну свого дитинства? Яка конкретна подія, розмова або сцена першою спадає вам на думку?

Сьогодні я згадую будинок моїх бабусі та дідуся у селі Носачів Черкаської області. Це було моє перше знайомство з українською культурою. Як для дитини, це виявилося максимально цікаво, і я поясню чому: по-перше, ця хата була естетично дуже гарною. Знаєте, як кажуть: Тут усе в порядку. Це означає, що місце дійсно чудове. Все було впорядковано, чітко й на своїх місцях.

А як це виглядало всередині! Довкола все вишите: рушники біля ікон та на швейній машинці, вишита постільна білизна, подушки. Дитині спостерігати за цим неймовірно цікаво, адже всі ці візерунки та вишиті ряди виглядали просто дивовижно. Напевно, коли ми говоримо про перші спогади про Україну, свідомість одразу переносить мене до батьківської хати бабусі й дідуся, де я проводив дуже багато часу.

Село Носачів досі живе, працює, обробляє землю, там досі функціонує школа. За це окрема вдячність учителям та батькам: під час реорганізації навчальний заклад хотіли закрити, але місцеві мешканці його відстояли.

Сьогодні там навчаються діти, а я сам колись ходив туди до перших чотирьох класів. Це насправді дуже затишне, невелике, але тепле й душевне село, тому про нього я згадую в першу чергу.

Що ж до міст, то з ними ситуація була інакшою. У моєму дитинстві, коли я тільки почав себе усвідомлювати, більшість міст перебували в досить жахливому стані. У певний момент усе ніби зупинилося: бруд, розбиті вікна, холод. З містами того періоду в мене закарбувалася саме така холодна й некомфортна асоціація.

Тобто ви більше тяжієте до сільського життя? Воно у вас асоціюється з теплом більше, ніж місто?

Ні. Мені зручно, комфортно та класно жити в сучасній Україні. Моє улюблене місто — Київ. Коли я вперше приїхав сюди, встав біля монумента Батьківщина-мати й подивився з правого берега на лівий… Я пам’ятаю це відчуття: я просто затерп від краси й не міг нею наїстися. Тоді й подумав: Я точно житиму тут.

Відчули це з першого ж візиту?

Так, це було кохання з першого погляду. Водночас я об’їздив чимало українських міст, і кожне з них має власну неповторну родзинку й колорит. Але є те, що їх об’єднує: у кожному українському місті ти почуваєшся вдома.

До повномасштабної війни я не бував у багатьох містах України, зокрема на Донбасі. А це ж дивовижно гарний край! Шкода, що з його красою ми по-справжньому познайомилися лише під час цієї жахливої війни.

Він завжди був комфортним і зручним для життя, а для багатьох людей став найріднішим місцем у світі.

Окремо варто сказати про Харків. Я зробив для себе висновок і щиро бажаю кожному українському місту перейняти ту особливу любов, з якою харків’яни ставляться до свого дому. Якщо ми так само виплекаємо всі наші міста й села, то нас ніхто й ніколи не зламає. Це справжня любов. Спробуйте сказати харків’янину, що в його місті багато світлофорів — цього робити не варто.

Повага до свого простору в них закарбована на автоматичному рівні: я сам бачив, як перехожий чоловік проходив повз урну, підняв приплесканий стаканчик, викинув його в смітник і спокійно пішов далі.

— Тому, де б я не був у світі, у будь-якому куточку України я почуваюся вдома. Кращої країни просто не існує, — наголошує Юрій.

Коли незалежність України перестала бути для вас просто датою в календарі й перетворилася на щось особисте? Що саме тоді сталося?

Уперше думка про те, що з нашою незалежністю щось не так, з’явилася ще на уроках історії України. Ми вивчали ціну, яку наші прадіди заплатили за свободу, і мене дивувало, чому щоразу після згуртування українці пересварювалися й потрапляли під нове поневолення ворога, який катував, убивав і морив голодом.

Дитиною я не міг збагнути, як нам узагалі вдалося вирватися на волю й чому імперський центр у той момент нас не притиснув. Століттями нас нищили, і раптом відпустили у вільне плавання. Повноти цієї ціни я тоді ще не усвідомлював.

Справжнє усвідомлення прийшло у 2014 році, після першого стрілецького бою на сході. Під час самого бою страху не було — ми просто виконували свою роботу. Але коли минув адреналін, з’явилося чітке розуміння, наскільки крихким є життя і що все могло закінчитися цієї ж хвилини.

Друге відчуття — це виснажлива важкість у тілі, коли з тебе висмоктали всі сили. Саме цей важкий стан дав мені відчути реальну вагу незалежності. Цього неможливо осягнути в повній безпеці — лише тоді, коли віддаєш частину себе заради держави. Для мене 2014 рік став точкою повного усвідомлення важливості нашої незалежності.

Яка подія в історії незалежної України найбільше вплинула на ваш власний шлях і професію? Це сталося саме у 2014 році чи раніше?

До вишколу я долучився ще у 2009 році. Інтуїтивно відчував, що під час збройних конфліктів найменш захищеними залишаються цивільні.

Україна — це чистий діамант, який сяє на сонці й приваблює людей із брудними намірами. Історія вчить, що по нього так чи інакше прийдуть. Розуміння цієї загрози й наштовхнуло мене на думку, що необхідно бути готовим у військовому плані. Я не знав, що це буде саме війна з Росією, хоч вона й залишалася головною історичною загрозою, але прагнув бути готовим.

Тому ключовий поворот долі — це моє долучення до сил оборони. А у 2013–2014 роках наше життя, як і життя мільйонів українців, змінилося назавжди. Мені тоді було 23 роки, зараз — 35, і цей вектор залишається незмінним.

— Що у ваших уявленнях про Україну та українців найбільше змінилося після початку повномасштабного вторгнення?

На жаль, дехто зрозумів, що йде війна, лише тоді, коли по їхніх домівках почали прилітати російські ракети.

Але звідки взятися свідомості, якщо її не виховувати? Усвідомлення важливості боротьби має закладатися ще під час навчального процесу через чіткі причинно-наслідкові зв’язки. Наприклад, в Азові, Третій штурмовій бригаді та в Хартії чудово вибудувано історичний екскурс: там пояснюють, хто ми, чому ми тут і в чому наша особливість.

Якщо запровадити такий підхід на загальнодержавному рівні, рівень свідомості суспільства буде зовсім іншим.

Люди за ідею здатні зробити набагато більше, ніж за будь-які гроші чи нагороди.

— Я переконаний, що важливішої справи у своєму житті, ніж захист Батьківщини зі зброєю в руках, я вже не робитиму, чим би не займався після війни. Це найвища міра відповідальності, яку вищі сили можуть довірити чоловікові, — ділиться Юрій Федоренко.

У 2041 році незалежній Україні та вам виповниться 50 років. Якою ви б хотіли бачити країну та себе в цей день?

Я прагну бачити Україну цілісною та єдиною, а свою родину — здоровою й щасливою. Щастя залежить від оточення: неможливо бути щасливим серед нещасних людей. Хочеться бачити довкола усміхнених співгромадян, які радіють новому дню.

Що ж до держави, то її основою має залишатися самобезпека. Наше головне завдання — забезпечити захист кордонів і спокій усередині країни. Інвестиції й капітал ідуть туди, де є безпека.

Якщо буде безпека, у нас усе вдасться, і ми житимемо в країні, де справді працюють інституції. Це означає рівні правила гри для всіх. Коли судова та правоохоронна системи функціонують для держави, а не для окремих кланів чи людей із “потрібними зв’язками”, а успіх здобуватиме той, хто створює якісніший та креативніший продукт.

Але варто пам’ятати: таку країну не збудує ніхто, крім нас самих. Все починається з людини, яку ви щоранку бачите в дзеркалі. Вся річ у самореалізації, єдності та взаємній терпимості.

— Нехай живе вільна, незалежна Українська держава. Нехай квітне український народ!, — підсумував Юрій Федоренко.

Фото: Ельвіра Гасанова, Олена Світлицька, Юрій Федоренко