Війна у Придністров'ї: проект "червоних директорів", який програв "русскому міру"

Ситуацію на Донбасі, самопроголошені “ДНР” та “ЛНР”, часто порівнюють з подіями у Придністров’ї. Чи є в цьому сенс і чим насправді являється ПМР – далі у розмові з Дмитром Левусем, директором Центру суспільних досліджень “Український меридіан”.

Це чергова публікація в рамках спецпроекту Фактів ICTV про міжнаціональні конфлікти.

Читайте: Війна у Сирії: кого бомбить Росія і нова Османська імперія Ердогана

Зараз дивляться

Читайте: Розпад Югославії та Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії

Читайте: Війна в Нагірному Карабасі: несподівана ескалація не на користь Росії й Туреччини

Читайте: Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська

Читайте: Війна і незалежність Косова: розвінчано міфи, якими прикривався Путін

Читайте: Війна в Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години і здача героїв

Читайте: “Оксамитове розлучення” Чехії та Словаччини: вибір еліт всупереч думці народів

Читайте: Війна в Південному Судані: неочевидно драматичні паралелі з Україною

Читайте: Війна в Південній Осетії та Абхазії: ва-банк Саакашвілі і провал стратегії Путіна

Дмитро Левусь.

Історичний контекст

Більшість території, яка зараз називається Придністровською Молдовською республікою – це українські етнічні землі, які до 1940 року, практично без будь-яких перерв, входили до складу України. Український етнічний та політичний кордон завжди проходив по Дністру. Виключення – це молдовське місто Бендери, яке на його правому березі.

Придністровські історики написали фундаментальний труд у трьох томах “Історія Придністровської Молдавської республіки”. Не можна сказати, що він однозначно фейковий, особливо, якщо порівнювати з “вченими” “ДНР”/“ЛНР” або “творчим доробком”, який народжується в Південній Осетії.

Так ось, місцеві науковці виділяють три історичні зони Придністров’я та навіть визнають, що це частина великих історичних земель України та Молдови. Дві з цих придністровських “історичних зон” питомо українські: Поділля – північ Придністров’я (приблизно до Григоріополя); південь – Новоросія (звісно не в тому сенсі, як цей термін навіки спохабив Путін); та, власне, правобережне місто Бендери, яке відноситься до молдовської Бессарабії.

У книзі “Україна – не Росія” Леонід Кучма влучно написав, що практично всі етнічні конфлікти під час розпаду Радянського Союзу виникли на кордонах автономій. Придністров’я не мало статусу автономії, але конфлікт виник фактично на місці, де з 1924 по 1940 у межах Української РСР існувала Молдовська АРСР. У ґенезі конфлікту наприкінці 1980-х регіональні еліти спирались саме на цей історичний досвід і у правовому сенсі апелювали саме до цього факту. Це певним чином підтверджує логіку Кучми.

Але, насправді, у більшовиків під час створення у 1924 році Молдовської автономії були свої міркування. Більшовики хотіли як повернути усі землі, що входили до складу Російської імперії, так і влаштувати світову революцію. Тож, вважалося, що Бессарабія незаконно захоплена Румунією у 1918-му. Тому вздовж лівого берега Дністра абсолютно штучно і була створена ця “Молдовська радянська автономія”. На цьому історичному тлі майбутнє Придністров’я стало територією, на якій готувалися кадри з комуністів – уродженців Бессарабії, політемігрантів-румунів та місцевих молдован для майбутніх “визвольних походів” та радянизації Румунії в рамках побудови світової соціалістичної держави.

У 1940 році Румунія була змушена віддати Бессарабію СРСР, тож на її території була сформована Молдовська РСР за допомогою вже готових національних комуністичних кадрів. До неї приєднали частину колишньої молдовської автономії. Саме ту, яка зараз називається Придністров’ям – лівобережну частину Молдови, історичну українську територію на якій є “Грот Устима Кармелюка”, де у Рашкові оборонялася від поляків дружина Тимоша Хмельницького Розанда.

Придністров’я на сучасній карті.

Пугало для Придністров’я

Валився Радянський союз, у 1980-х національно-визвольні рухи були активні майже у всіх республіках. У Молдові існував Народний фронт. Водночас багато людей щиро вірили в комуністичні ідеали і були налякані національним відродженням.

На той момент різниця між лівобережжям Молдови – Придністров’ям разом з Бендерами – та основною частиною Молдови – доволі відчутна, найперше через мову. Лівобережжя, за великим рахунком, російськомовне. Останні українські школи були закриті ще наприкінці 1960-х років. Також там працювали великі підприємства, наприклад Молдовізоліт, Тиратекс – Тираспольський текстиль, Рибницький цементний завод, Дністровська ГЕС, Молдовський металургійний завод. У промисловому плані ця територія Молдови була розвиненіша. Що викликало приїзд фахівців із інших регіонів Союзу. Отже, населення Придністров’я, яке більше часу жило в СРСР виявилося “радянізованішим”.

Звичайно, що російськомовне населення не було зацікавлене у поширенні молдовської мови. Лякала ідея уніонізму – об’єднання Молдови з Румунією, яку пропагували лідери Народного фронту. Не можна сказати, що така перспектива була зовсім нереальною, адже протягом 1988-1989 рр. відбувалися акції відомі як “мости квітів” між Румунією та Молдовою, під час яких йшлося про необхідність об’єднання “двох румунських держав”. Ну, і, звісно, пам’ять про “велику перемогу” теж давалася взнаки: під час війни Румунія була союзником Гітлера і, вихованим на ідеалах “великої перемоги” радянським людям будь-яке румунсько-молдовське відродження здавалося фашистським реваншем.

Водночас, той конфлікт навряд чи можна назвати чисто етнічним, особливо якщо порівнювати його з карабаським чи абхазьким. Бо у створенні Придністров’я брали участь українці, росіяни та місцеві молдовани (хоча зараз участь молдаван та українців у цьому утворенні стала суто декоративною). З боку Кишинева теж виступали люди різного походження.

“Червоні директори”

Аналізуючи ті процеси, є велика спокуса демонізувати образ Росії, знайшовши ворога та екстраполювати наш нинішній досвід на ті часи. Якщо ми дійсно хочемо анатомувати природу конфлікту, то таке спрощення небезпечне. Насправді, все набагато складніше. Всі учасники тих подій вели власну гру. Можна навіть сказати, що на початковому етапі Придністров’я – проект “червоних директорів”, у якому йшлося про збереження СРСР та соціалізму. Ініціатива створення республіки належала кільком керівникам великих підприємств – у першу чергу панам Большакову, Белітченко та Смирнову, хоча роль останнього я би не переоцінював.

Центральне радянське телебачення у той час мовило про події у Придністров’ї саме як про заколот “червоних директорів” проти перебудови або проти законної влади союзної республіки. Кремль довго визначався з тим, кого підтримувати. Тим більше, що проти радянського керівництва з вимогами розширення власного суверенітету тоді виступала і Росія в особі Бориса Єльцина та його оточення. Отже, керівники радянських республік, які були налаштовані за обмеження влади Кремля, були союзниками. Як і автономні утворення в самій, тоді ще РРФСР, яким голова її Верховної Ради Єльцин у серпні 1990 року пропонував брати суверенітету “стільки, скільки зможете проковтнути”. Природно, що “ініціатива знизу” (хоча і від місцевих номенклатурних товаришів) із створення спочатку просто нової союзної республіки на берегах Дністра, викликала настороженість як у Кремлі, бо йшла проти генерального курсу на перебудову, так і у “демократичного” Єльцина, який тоді не був зацікавлений у русі на збереження СРСР.

Хоча, звісно, Кремль і тоді (за пізнього СРСР), і зараз (хоча за Путіна це вже дещо інше) – не єдине ціле. Там повно груп впливу із своїм стратегічним баченням процесів та власними інтересами. І певна підтримка у місцевих авторів проекту “Придністров’я” усе ж таки була. Наскільки мені відомо, ці умовні заколотники – “червоні директори” перебували на постійному контакті з головою Верховної Ради СРСР Анатолієм Лукьяновим. До речі, так само на нього орієнтувалися лідери інших “радянських” анклавів у європейській частині СРСР, де проекти не пішли далі обговорення: латвійському Даугавпілсі та естонських Нарві та Кохтла-Ярве, які навіть проголошували “Даугавпілську ініціативу”. Але ані “Принаров’я”, ані “Латгальської республіки” не виникло.

Отже, саме за допомогою місцевого адміністративного та матеріального ресурсу великих підприємств запустилися механізми створення Придністров’я. Конкретним приводом до старту процесів у Придністров’ї послугувала ініціатива з розширення сфери застосування молдовської мови та переведення її на латинську графіку. Наприкінці серпня 1989 року планувалося прийняття відповідного закону. У відповідь 11 серпня 1989 року у Тирасполі було створено Об’єднану раду трудових колективів (ОРТК), яка одразу виступила проти, організувала та скоординувала величезні страйки. У листопаді того ж року саме ОРТК висунула ідею створення автономної республіки на теренах, де нині існує ПМР. І саме в ОРТК з’явилася ідея проведення відповідного референдуму, що відіграло велику роль у всіх подальших процесах з легалізації Придністров’я. У грудні пройшов перший такий референдум у Рибниці, як раз з приводу створення у складі МолдРСР “Придністровської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки”. Таких місцевих референдумів було кілька.

В ідеологічному ж плані було заявлено, що Придністров’я виступило проти т.зв. ідеї націонал-фашизму, який, на думку місцевих, підняв голову у Молдові. Це стосувалося заяв лідерів Народного фронту про об’єднання з Румунією, яку пам’ятали як окупанта. Це стало подразником, бо основна маса радянського націоналістичного міфу побудована на Великій вітчизняній війні – на тому, що зараз у РФ еволюціонувало у справжнє “побєдобєсіє”.

Гадаю, що не варто перебільшувати роль КДБ у формуванні Придністров’я. Бо, наприклад, якби КДБ із самого початку ставило на цей рух, то, мабуть, міністром державної безпеки став би не пан Антюфєєв, який керував до цього кримінальною міліцією в Ризі і змушений був переїхати у Придністров’я після поразки “Інтердвіжєнія” та радянської влади у країнах Балтії, а радше якийсь начальник райвідділу КДБ в Тирасполі чи колишній заступник голови КДБ Молдови (прізвища яких ніхто зараз і не згадає) – це логічніше.

14 армія СРСР

За часів СРСР на території Молдови розташовувалася 14 армія. У разі великої війни з НАТО саме вона мала наступати на Стамбул та Афіни. У неї були величезні склади зброї, в тому числі у Придністров’ї. До речі, і зараз ці склади боєприпасів у Ковбасній, які охороняються російськими військовими становлять величезну потенційну проблему.

14 армія підпорядковувалася Одеському округу. Якби керівництво України на початку 1990-х жорстко поставило питання про те, хто нею керує, в принципі, можна було вести мову про контроль України над військовими частинами на усій території сучасної Молдови та Придністров’я. Але конкретики з Києва не прозвучало, ситуація підвисла у незрозумілому статусі, армія почала підпорядковуватися об’єднаному командуванню СНД.

На той момент стався розрив вертикальних зв’язків. І хоча Кишиневу вдалося підпорядкувати військові частини на території правобережжя та отримати їхнє озброєння (до літаків МіГ-29 включно), тодішня армія – якісний інститут для виховання “радянської людини”. Офіцери на місцях підтримували ідею Придністров’я як зрозумілішу, адже вона протиставлялася “націонал-фашизму, який піднімає голову”.

При цьому, знову ж таки, не все так однозначно. Наприклад, у розпал боїв за Бендери влітку 1992, офіцер 14-ї армії етнічний росіянин Карасьов на боці Молдови командував батареєю, яка підбила кілька придністровських танків. Коли згадуєш про цей епізод у розмові з придністровцями, вони дуже ображаються. Бо Карасьов, взявши участь у боях, потім виїхав із Молдови, продовжував службу в російській армії та став звичайним поважним військовим пенсіонером.

У розпал боїв у 1992 році ситуація з контролем над складами зі зброєю була тяжкою. На місцях офіцери середньої ланки передавали придністровцям танки та інше озброєння. Водночас, комендатура 14 армії у Тирасполі діяла проти придністровських “гвардійців”.

Умовною точкою неповернення можна вважати прийняття закону про перехід молдовської мови на латиницю 31 серпня 1989 року. Спочатку були вуличні заворушення придністровців із загонами поліції особливого призначення, які Кишинів направив у Дубоссари та Бендери. З березня 1992 року можна говорити про повноцінний конфлікт. Його пік прийшов на літо, на бої в Бендерах. Місто кілька разів переходило з рук в руки.

Придністровська сторона свідчить, що війна почалася після розстрілу з бронетранспортерів автобусу з гвардійцями та робочими у березні 1992 року. Літнє загострення 1992 року, яке призвело до бійні у Бендерах ймовірніше за все, почалося з намагання придністровців захопити відділення поліції у Бендерах.

Інтернаціоналісти, не найманці

У Придністров’я з’їхалися любителі постріляти з усього Союзу. “Проба пера” козацтва російського та донського, ОМОНівці, загін особливого призначения з Риги. Але це не найманці як явище, радше справді ідейні бійці, які вважали, що збережуть клаптик розваленого СРСР. Так, можна говорити про ідею наївного, але пролетарського інтернаціоналізму. “Русского міра” у тому вигляді, що він є зараз у вигляді сталої концепції на той час не існувало. Але, однозначно, вона народилася із суміші радянського “інтернаціоналізму” і традиційного російського чорносотенства, які саме там поєдналися та зрозуміли свою генетичну спорідненість.

Воювали у Придністров’ї й українські націоналісти. Вони розглядали цю територію як етнічну українську. До речі, на початку усієї цієї історії образ України не був негативним у Придністровї. Перший президент Смирнов після путчу гкчепістів намагався проводити переговори з керівництвом України про підтримку (і був заарештований молдовською міліцією у Києві), до середини 1990-х у ПМР існувала повноцінна єпархія УПЦ КП. Отже, Київ не став вести тієї гри та завжди заявляв і заявляє про визнання кордонів Молдови. Мабуть, це вірно, хоча й не врятувало нас самих від агресії з боку РФ.

Чи була військова румунська підтримка Молдові – так (постачання зброї, військових інструкторів). Але не така масова, і не з такою кількістю добровольців. Тож коли 14 армія відкрила склади, Кишинів не мав шансу здобути військову перемогу.

Активна фаза бойових дій точилася з квітня по серпень 1992. Далі сторони зафіксували позиції. Новий командувач 14 армії російський генерал Олександр Лебедь (з кінця червня 1992 року) встав на сторону Тирасполя і, погрожуючи відмовитися від озброєного нейтралітету, примусив Кишинів відмовитися від продовження бойових дій. Почалося політичне врегулювання.

Миротворці

Переговорний процес триває весь цей час. Наразі існує переговорний формат 5+2: Молдова, Придністров’я як учасники конфлікту; Україна, Росія – гаранти; ОБСЄ – посередник; США та ЄС – спостерігачі. Щоправда, зараз переговорний процес фактично заблокований. У грудні 2015 міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров звинуватив Україну в блокуванні формату через відсутність спецпредставника Києва з придністровського врегулювання. Та коли він з’явився – все рівно нічого не запрацювало.

У 1992-му році у Придністров’я були введені російські десантні війська у якості миротворців (згодом цей статус був підтверджений на рівні СНД). Збереглися кадри як люди вітають десантників у Бендерах. Втручання Росії в такий спосіб зафіксувало тактичну перемогу Придністров’я.

Наразі миротворчий контингент складається із групи військових спостерігачів – по 10 офіцерів від Молдови, України, Росії та Придністров’я. У них спільні патрулі в зоні безпеки. А також російського, придністровського та молдовського батальйонів.

Загалом чисельність російських військ складає близько 1,5 тис., але можна говорити про 2-3 тис. російських солдатів у Придністров’ї (додаткові контингенти явно додавалися таємно у період підготовки “Русской весни”, коли ця територія однозначно розглядалася російськими військовими як плацдарм проти півдня України), які там знаходяться під виглядом миротворців, у якості охоронців військових складів під Ковбасним тощо.

Хто керує Придністров’ям

На вибір перших керівників республіки, наприклад президента Ігоря Смирнова Кремль не впливав. Але починаючи з 1993-1994 рр. він проводив активну роботу безпосередньо з придністровськими керівниками, вони почали ставати своїми. Практично в усіх силових відомствах почалися призначення заступників або навіть керівників відомств із Москви – і в міністерство оборони, і в міністерство внутрішніх справ. Окремий успіх – прив’язування зовнішньополітичного відомства до РФ. Син першого міністра закордонних справ ПМР Валерія Ліцкая став дипломатом МЗС РФ.

Остаточно проросійським Придністров’я стало після 1997 року, коли усі зрозуміли, що повернення до Радянського Союзу з точки зору ідентичності не буде. Тоді радянська ідентичність у російській пропаганді почала ототожнюватися з російською. Згадайте “Старые песни о главном” – з цього все починалося. Пізніше почалася міфологізація, героїзація радянського минулого, від чого ще на початку 1990-х у Москві відмовлялися.

Без Росії Придністров’я навряд чи стало би на ноги. Молдовський металургійний завод, наприклад, не міг він працювати без газу. Борг республіки перед Кремлем оцінюють у понад $ 2-3 млрд.

У 2000-х Росія почала доплачувати пенсіонерам по $10 щомісяця. Придністровські політики, підтверджуючи свою “легітимність” перед виборцями, їздили у Москву за подачками і змагалися у тому, хто привезе більшу милостиню. Як це, наприклад, було перед останніми президентськими виборами 2011 року, коли змагалися Євген Шевчук (який переміг) та Анатолій Камінський.

У 2010 році на Придністров’ї можна було помітити зміну російської політики на агресивну по відношенню до пострадянського простору. Але в той час ми цього не розуміли. У Придністров’ї почалися розмови про євроазійську інтеграцію на тлі євроінтеграції Молдови та України.

План Кремля

Відносини Придністров’я та Кремля мали періоди крайньої нестабільності. У 2008 році Тирасполь зачаїв велику образу на Москву, бо та визнала незалежність Південної Осетії та Абхазії, а Придністров’я не отримало цього подарунку. На придністровському телебаченні Кремль тільки хіба матюками не обкладали… Але зараз це не має ніякого значення. Придністровці, після #Крымнаш задоволені статусом бастіону імперії та чекають на повторення такого сценарію.

Росія не визнала і ніколи не визнає Придністров’я як незалежну державу. За задумом Кремля, воно мало стати “якорем”, який не дозволить Молдові об’єднатися з Румунією. Можна сказати, що Придністров’я виконало це завдання. Воно і зараз втримує Молдову. А незалежна республіка Росії не потрібна. Процес реінтеграції Придністровських територій Молдови по-московськи – це старт процесу федералізації Молдови і унеможливлення євроінтеграції. Це кінцева точка Кремля у Молдові.

На жаль, Молдова вже давно перебуває у перманентній кризі. Відверто проросійські політичні проекти (партія Ренато Усатого) набирають популярності. Отже, ситуація ускладнюється. В тому числі це провина проєвропейської коаліції. Хоча країна в плані євроінтеграції у дечому навіть випереджала Україну.

Бізнес

Основу економіки Придністров’я склав “бюджетоутворюючий” холдинг “Шериф”, який заснували вихідці з міліції. Вони зуміли побудувати справді ефективну економічну структуру, взявши під свій контроль усі найбільш ліквідні підприємства. Можливо, за виключенням Молдовського металургійного заводу та Електронмашу.

Великий бізнес Придністров’я зареєстрований в Молдові та працює за молдовським законодавством.

Дозволю собі припустити, що якби Молдова дала певні гарантії великому придністровському бізнесу, що не буде реприватизації, то процес реінтеграції республіки у Молдову пішов би набагато швидше.

Я вперше побував у Придністров’ї у 2005 році. Місцеві жили ненабагато, але, як мені здалося краще за сусідів-молдован. Зараз усе навпаки. Хоча частина підприємств працює на закордонні ринки, економіка в системній кризі.

У 2005-му у Тирасполі я бачив багато молоді. Їздив туди щопівроку. І вже через три роки, молоді стало суттєво менше – це кидалося в очі. Аби було зрозуміліше, поясню так: “ДНР”/”ЛНР” почалися з того, до чого Придністров’я прийшло.

Ідентичність, яка не відбулася

Я симпатизував придністровцям. Проте історія з Кримом розставила все на свої місця. Раніше вважав, що придністровці як ідентичність, як політична нація відбулися, але насправді відбулася фейкова ідентичність “русского міра”. У його найгіршому варіанті, коли людина вважає, що живе у заблокованій фортеці.

Придністров’я точно не “чорна діра”, як прийнято вважати в Україні. В усякому разі раніше. Сіра зона, так. Там був авторитарний, але лад. Державні інституції склалися теж. Більше того – успішно. Бо якби не Придністров’я, “проекти” Абхазія і Південна Осетія не доросли б до рівня “частково визнаних держав”. Воно тягнуло їх за собою у розвитку. Та й “ДНР” з “ЛНР” не було би в тому вигляді як ми їх бачимо.

У Донбаському проекті РФ використала ті механізми, які були відпрацьовані під час створення Придністров’я та її існування. Це механізми легітимізації шляхом проведення референдумів (хоча, слушно було б зауважити, що ініціатори створення ПМР у пізньому СРСР турбувалися про законну форму цих дійств, на відміну від тих, хто влаштовував шоу на Донбасі та у Криму), з’їздів депутатів всіх рівнів, мобілізації проти націонал-фашизму, сакралізація образу СРСР/Росії та нав’язування безальтернативності цього вибору у пропаганді та ідеології тощо.

Саме Придністров’я стало постачальником кадрів для роботи в на окупованому Донбасі. Наприклад у міністерстві державної безпеки працював з десантом придністровців генерал Антюфєєв, колишній очільник МДБ ПМР. Просто зараз, заступником міністра освіти працює колишній проректор Придністровського державного університету Кушаков…

“Депресняк”

Україна завжди виступала за визнання кордонів Молдови. Це логічно. Придністров’я для нашої дипломатії завжди було важливим.

По-перше, це конфлікт на кордоні і цілком природно турбуватися про те, щоб він не розростався.

По-друге, це одна із небагатьох можливостей, де Україна могла продемонструвати свої миротворчі зусилля для світу на реальному замороженому конфлікті.

Трагедій, які зараз відбуваються в Україні не було би, якби Київ був активніший у дипломатії другого плану. Просувати свої гуманітарні проекти. Піарити їх. На території Придністров’я до 100 тис. осіб з українським паспортом. Там діяла програма для придністровської молоді, які їхали на навчання в Україну. За президентства Віктора Ющенка щороку по 150 осіб могли навчатися у наших вузах. Цього Україна ніколи не афішувала, а дарма. Підраховано, що блиько 70% молоді залишалися в Україні.

Це, до речі, теж стало одним із механізмів формування депресії: молодь вимиваємо ми, Росія, Молдова. Тож: майбутнє Придністров’я – це депресняк.

Взагалі, можна сказати, що “ДНР”-“ЛНР” одразу почали з того до чого Придністров’я прийшло за доволі тривалий період часу, прив’язавши себе до Росії в усіх сенсах та оголосивши “передовим бастіоном русского мира”.