Соня Кошкіна: Журналістів атакують для того, щоб вони з’їхали з глузду

6 червня – день журналіста в Україні. Спеціально до цієї дати «Факти» поспілкувались з відомими журналістами, для яких робота – це одночасно і любов, і відповідальність, і життя. Нині журналісти стали справжнім «нервом» суспільства. Про те, як це – по-чесному говорити від імені народу, розповідає Соня Кошкіна, Юрій Романенко та Оксана Соколова.

Юрій Романенко: Журналісти прищепили українцям «пупоцентризм»

«Добрий день, це Соня» – шеф-редактор Lb.ua про журналістику як про кисень, необхідний для життя

Коли Ксенія Василенко, шеф-редактор видання «Lb.ua», стала Сонею Кошкіною, вона думала, що це ненадовго. Та немає нічого більш постійного, ніж тимчасове – саме це ім’я стало брендом якісної політичної журналістики.

Вона почала працювати у 15 років і вважає – просто добре виконувати свою роботу недостатньо. Нею треба жити. Ми поговорили з Сонею про те, як будь-яку загрозу можна перетворити у можливість, як писати про конфлікт та як написати книгу, про яку будуть говорити.

«Недостатньо просто добре виконувати свою роботу» 

Якщо ти приходиш у професію, маєш хотіти бути найкращим. Принаймні у мене це була одна з головних мотивацій. Безперечно, просто добре виконувати свою роботу – недостатньо.

Ми дуже цінуємо ініціативність у молодих журналістів, які з’являються в редакції. Якщо людина справді хоче себе проявити, їй не треба давати ніяких завдань, вона сама прийде і запропонує 25 тем на вибір, відпрацює 40 контактів, тощо.

Наприкінці 2003-го – у першій половині 2004-го, коли я саме працювала в газеті «День», то був етап партійних з’їздів (з огляду на підготовку до президентських перегонів 2004-го). З’їзди зазвичай проводились по вихідних, всі їх треба було «відписувати». Коли редактор на «летючці» напередодні запитував, хто хоче піти на той чи інший з’їзд – охочі рідко відшукувалися. Воно й зрозуміло: люди, переважно, сімейні, весь тиждень працювали, а тут ще – вихідні. І тільки я завжди була «охоча». Іноді намагалася взяти одразу декілька завдань, хоча мені казали, типу, «Ти вже йдеш на один захід, заспокойся».

Якщо ти справді «хворієш» роботою, то не можеш заспокоїтись ні на хвилину, – звичайно, це  впливатиме на кінцевий результат. Інтернет, до речі, дуже стимулює – от ти здав газету, чи сюжет випустив, все, можеш йти собі гуляти, тоді як в Інтернеті все нон-стоп. Працюєш 24 години на добу.

Потрібно працювати, не покладаючи рук, от і все.

Всі, хто справді хоче себе проявити – проявляють.

Коли професія – повітря

Я від самого початку знала, що хочу досягти успіху в журналістиці. Коли стала Сонею Кошкіною, зрозуміла, що колись настане день – я буду дзвонити комусь і просто казати «Добрий день, це Соня». І все! Співбесідник одразу ж, без уточнення прізвища, розумітиме хто це. Такий невеличкий лакмусовий папірець успіху. Мушу сказати, сьогодні так воно і є.

Звичайно, я не одразу навчилась писати, хоча працювала з п’ятнадцяти років. В мене не все виходило, якісь тексти я переробляла. За це величезне спасибі редактору «Дня» Мар’яні Олійник, вона дуже багато дала мені у професійному плані, перш за все своїм прикладом і допомогою.

Я жодного разу не замислювалася про можливу зміну професії. Хоча мені багато разів пропонували піти в політику, але, по-перше, не маю ілюзій стосовно цього, а, по-друге, журналістику я щиро вважаю найкращою у світі професією. Не уявляю, як її можна на щось проміняти. 

До 2006-го, до «Обозревателя» я писала для кількох видань одразу. По-перше – для досвіду, по-друге – для грошей. Рано почала самостійне життя, тому для мене фінансове питання  було актуальним. На останньому році школи трапилася мені «халтура». Тоді якраз масово почали з’являтися ділові ЗМІ і от одне з них регулярно виходило з тематичними «вкладками». Матеріали збиралися англійською, їх треба було перекладати й перетворювати на читабельні тексти. Я на все життя запам’ятала одну з тем, над якою працювала тоді для них – «Ринок лакофарбових в Україні». Ще раз: зібрати фактаж англійською, перекласти, оформити в тексти. Сказати, що мені цікаво було писати про лакофарбові – це, звичайно, сильно збрехати. Але я ніякої роботи не цуралася.

Я завжди знала, що політична журналістика – це моє. Я ніколи не намагалась займатись «соціалкою», не «лізла» в культуру. Не тому, що мені це не цікаво, просто це не «моє»

Важливо, щоб у тому місці, де ти хочеш працювати, був «старший колега», який би направляв, підказував та вчив. Якщо тобі такий трапився – це велике щастя.

Влада і ЗМІ, 2015 рік

Після 2014 року спілкуватися з владою стало набагато простіше. Раніше, якщо комусь не подобався опублікований матеріал, до вас швидко приїздила податкова або міліція, або прокурорські. Так, 2012-го ми розказували про корупцію Валерія Хорошковського, тоді – першого віце-прем’єра. З «легкої руки» Валерія Івановича на нас було заведено кримінальну справу.

А зараз, якщо виникають питання, тобі просто телефонують. Ви собі розмовляєте, дискутуєте і завжди можна знайти точки дотику.

Окрім того, зараз якісно інша реакція на журналістські розслідування, резонансні матеріали. Два-три роки тому ти міг ледь не щодня писати про корупцію, скажімо, в Кабміні, однак правоохоронні органи вперто робили вигляд, що їх це не стосується. Сьогодні ситуація, звісно, не ідеальна, але тиск журналістів і суспільства на владу став значно відчутнішим.

Я як спілкувалася у владі з тими людьми, хто приймає рішення, так і спілкуюся. Це – моя особиста журналістська «спеціалізація».

Коли власні джерела «не договорюють»

А не договорюють часто. Тут завжди діє просте правило, яке ніхто не відміняв – перевіряти інформацію по трьом джерелам. Останній приклад – смерть молодшого Віктора Януковича. Вперше я про це почула від людини з Москви, яка, м’яко кажучи, не дуже любить цю сім’ю. Звичайно, навіть думки не допускала, що з такими речами можна жартувати, але я не збиралася робити новину з посиланням лише на одне московське джерело. Почала перевіряти, і доки не знайшла чотири джерела – бо в цьому випадку мова йшла про надто серйозну справу – новину не давала. В тих джерелах, на які я посилалася, впевнена на 100 відсотків.

Як правило, джерела – це одні й ті самі люди протягом великого проміжку часу. І якщо у вас на якомусь етапі в комунікацію закрадається дисбаланс, то ти вже не зможеш нічого в нього спитати, і він нічого тобі розказувати не буде. Такого, щоб мої джерела брехали, не буває. А джерела і люди, які хочуть тобі щось «злити» – це різні речі. Звичайно, мені намагалися зливати інформацію, коли я була менш досвідчена. Але такі речі я навчилася відсікати.

Facebook і політики

Facebook – це майданчик, температура по палаті, але не більш того. І не можна сприймати надто серйозно те, що там відбувається. Точніше, так: варто розуміти, що онлайн і оффлайн – дві самостійні площини, які навіть не зажди пересікаються.  

Є люди, яким подобається, що в них багато підписників, і в певний момент вони ловлять «зірку», всерйоз вважаючи себе володарями думок.

«Загрозу завжди можна перетворити у можливість»

Як уже казала, у 2012 році на «LB.ua» – на мене, головного редактора Олега Базара і нашого фотографа Максима Лєвіна, відкрили кримінальну справу. В той же час на різноманітних «зливних бачках» почали з’являтися замовні публікації, які дискредитували мене особисто, тому що основним спікером по кампанії з нашого захисту виступала я.

Спершу Шевченківський районний суд визнав відсутність новизни моєї дисертації, на підставі чого мене було позбавлено вченого ступеня. Певно, я – єдина людина в світі, у якої суд розбирався чи є щось нове в дисертації, чи нема. Звісно, до права це не мало жодного стосунку, але такі тоді були часи. До речі, в публічній площині все було представлено так, ніби наукового ступеню я позбавлена за плагіат власного батька, але той таки суд довів, що ніякого плагіату в роботі не було.

Словом, весела була історія. За першою хвилею дискредитуючих публікацій пішла друга. Грошей на це тоді витратили немало. Загалом, такого роду атаки переслідують лише одну ціль – щоб жертва з’їхала з глузду.

Якщо жертва не замкнулася в собі, не припинила професійну діяльність, не викинулася з балкону, то можна вважати – мету досягнуто не було

Будь-яку загрозу завжди можна перетворити у можливість. Питання в тому – як ти на це реагуєш. Якщо ти піддаєшся і починаєш страждати – будеш морально знищений. Ти не зможеш працювати, спілкуватись з людьми якийсь час. Але я їм тоді не зробила такий подарунок. Вистояла. Можливо, таким чином, навіть комусь подала приклад.

Журналісти і війна

До минулого року у нас в країні не було системного досвіду військової журналістики. Так, кілька людей мали таку спеціалізацію, але працювали вони здебільшого на чужих війнах. Коли війна прийшла в твою рідну країну, всьому довелося вчитися з нуля. Пам’ятаю перші поїздки в зону АТО. Про найпростіші правила безпеки, навички поводження з аптечкою, якісь елементарні речі, які має знати кожен журналіст чи волонтер, чи будь-хто, хто туди їде, ми не знали – цим знанням не було звідки з’являтись.

За рік багато чого змінилося. Сталою лише є неможливість працювати «з того» боку.

Минулого року наш колега Павло Канигін з російського видання «Новая газета» потрапив у підвал СБУ в Донецьку – російський журналіст, з російським паспортом, з московською акредитацією. Бойовики на це подивилися, «прогуглили» його, і перший результат, який вони побачили – передрук матеріалу Павла на нашому сайті. Звичайно, там було посилання на «НГ», але бойовиків це вже не сильно хвилювало, вони побачили «жидобандерівський» сайт. Якби на місці Канигіна був би наш співробітник, він з того підвалу б просто не вийшов.

Як писати про конфлікт: Майдан і Донбас

Героями моєї книги «Майдан. Нерозказана історія» є люди, які приймали рішення і з одного, і з іншого боків барикад. Що стосується в конфлікту на Донбасі, то я не можу сказати, що Бородай, наприклад, приймає рішення. Це смішно, бо він маріонетка Москви. Тому, якщо писати про конфлікт на Донбасі в такому ж ключі, як я писала книгу про Майдан, то треба відновлювати логіку подій московських чиновників, які займалися цим питанням. Власне, я якраз зараз на цьому й сконцентрована. Звісно, не в тому сенсі, щоб представити їхню точку зору, але щоб довести причинно-наслідковий зв’язок скоєного ними злочину – по Криму, по організації «Русской весны» на Донбасі.

Зараз я можу з упевненістю сказати: російська агресія не була випадковістю, від першого ж дня – чіткий сценарій.  Більше того, на сьогодні я практично впевнена, що восени 2013 року Віктор Янукович вже знав про те, що Крим буде анексовано.

«Майдан. Нерозказана історія»

За 2 місяці продажу було реалізовано 24 тис. екземплярів, українською та російською мовами.

Це не збірник фейсбук-постів, фотографій, це навіть не збірник статей, які виходили на LB.ua протягом того історичного періоду. Так, деякі друкувалися, але це були вже фрагменти книги. Сама книга – велика документальна праця. Із максимально докладним – настільки, наскільки це було можливо на момент публікації – відтворенням «закулісся» Майдану.

Звичайно, коли пройшов час, в мене з’являються якісь нові факти. 

 Наприклад, я перша написала про те, що під час Майдану в Київ тричі приїжджали спеціалісти російського ФСБ.

В мене вже були їхні прізвища, я знала, яким складом вони прибули, хто з вищого керівництва СБУ їх тут розселяв, веселив, водив… Але на той момент я ще не знала, що вони були пов’язані з Сурковим. Сьогодні – знаю. І один матеріал про діяльність «сірого кардинала» Кремля на Lb.ua вже опубліковано. Наразі готуються ще декілька.

Також після виходу книги мені подзвонили ще кілька людей, які захотіли дещо «дорозповідати», з’явилась нова інформація, тому я думаю що рано чи пізно ми з видавцем підготуємо «апгрейд».

Реакція на книгу

Як сказав один мій колега, «книгу про Майдан хотіли написати всі, а зробила тільки Соня». Так що певний негатив зсередини професійного середовища був запрограмований. Заздрощі – прогнозована реакція.

Щодо реакції Facebook, про яку часто запитують, то вона була не на книгу, а на презентацію. Я навіть не впевнена, що ті, хто старанно поливав мене брудом, книгу взагалі планували читати, їм важливий був сам «процес» висловлення у соцмережі. Не про всіх, звісно, мова, але багатьох.

Щодо першої презентації, висловлювалася уже багато разів, повторюся ще раз. Туди були запрошені люди, які давали інтерв’ю для книги. Зрозуміло, що Олександр Турчинов,  Арсен Аваков, Володимир Гройсман, Віталій Кличко, численні міністри, керівники фракцій, депутати не могли приїхати на представлення до книжкового  магазину. По-перше, вони б там просто фізично не помістилися. По-друге, держохорона мене б за це вбила. Тому спеціально для них був організований спеціальний формат. Це було в Музеї Шевченка – на 180 запрошених гостей я нарахувала аж вісім колишніх регіоналів. Так, вони були там тому, що, повторюю, давали інтерв’ю для книги. Смішно, коли хтось закидає мені: «вони мали сидіти у в’язниці». Так, можливо. Але, погодьтеся, я – не суд, не мені це вирішувати. Я – журналіст, моя робота – відтворювати всебічну картину, а «3D» неможливе без того, щоб збирати свідчення в опонентів.

Якщо ти справді хочеш розібратися у тому, що відбулося – то будеш це робити. Якщо ні – сидітимеш у «Facebook»  і обурюватимешся.

фото з особистого акаунту Соні Кошкіної у Facebook

Аліна Швидко