Дивний зараз процес спостерігаю. Закономірний, але дивний. Від творців ще місяць тому: “Чого ви не виїжджаєте, про що ви думаєте, треба дбати про дітей”. До теперішнього: “А чому це ви не повертаєтесь? Все ж безпечно”.
Колись мій перший викладач з психології у нас вкладав: коли ви самі проходите складний досвід, коли ваш досвід ще не усвідомлений, не опрацьований – не беріть клієнтів з цієї ж теми.
Коли розлучаєтесь і самі в гострому стані – не працюйте з сім’ями, бо ви всіх будете несвідомо підштовхувати до рішення розлучатися чи намагатиметесь всіх об’єднувати та мирити. Зцілюючись та шукаючи підтвердження своїм особистим рішенням за рахунок клієнтів.
Наше рішення – це наше рішення. І що складніше воно нам далося, то більше обережності та поваги має бути до рішень інших.
Ми не знаємо, чи є куди людям їхати чи повертатись, в якому саме стані діти, чи є сили та можливості у матусь взагалі на будь-яку дорогу, чи може дитина саме зараз покинути навчання. І чи можемо ми нести відповідальність за слова – “Тут зараз безпечно?”.
Я так радію за кожного, хто пише: “Я вдома!!!”.
І так хочу, щоб всі могли нарешті це сказати.
І так хочу, щоб ми відчували один від одного підтримку і не мали виправдовуватися за будь-які рішення.
Ми всі на одному боці. І всі зараз вразливі.